Українська монархія – фантазія чи перспектива?

Ексклюзив. Сучасна кризова ситуація як у політичному житті України – коли через воєнний стан неможливо проводити вибори й водночас проблема ротації влади та необхідність приходу до керма держави людей, справді здатних перемагати, є вкрай нагальною, – так і в розвитку всієї європейської культури й цивілізації, спонукає до пошуку нестандартних шляхів подолання істотних перешкод, що стоять на шляху до справедливого миру для нашої держави та всієї Європи.

В умовах розв’язаної російським аґресором війни, що триває на теренах України, або загрози війни, що нависла над Центральною Європою, влада мусить як ніколи об’єднувати націю. Що, на жаль, навряд чи можна сказати про сьогоднішніх провідників України. Про очільників інших держав говорити не дуже коректно.

То що ж робити? Піднімати Майдан-3? Не вийде. По-перше, більшість активних і патріотичних громадян України, які теоретично могли б його організувати, нині на фронті, й саме там вони, напевно, найнеобхідніші. Вони не підуть звідти, де треба бити ворога. По-друге, новий Майдан може ще більше розколоти суспільство через відсутність спільного бачення його потенційними учасниками програми майбутнього держави.

Коли внутрішня криза управління (яскравим свідченням якої може бути, наприклад, нещодавня історія із законом 12414) та зовнішня війна з Росією наближають реальність до ситуації зачарованого кола, необхідно звертатися до традицій. Тобто не звичаїв минулого, що зберегли форму, втративши суть, а способу мислення й дії, що, виправдавши себе, пережили віки. Й однією з таких традиційних форм державної організації нації є монархія.

Фантастика? В наш гіпердемократичний час, коли імператори й королі в Європі давно скинуті ніби народними революціями, нам що – вдаватися до такої архаїки? Спробуймо розглянути цю ідею без емоцій. Неґативних, принаймні.

Однією з найрозвинутіших, процвітаючихі водночас найбільш стабільних (і, крім того, найприхильніших до України) держав сучасної Європи є Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії. Яке сторіччями зберігає монархічну форму правління й понад триста років не знає кривавих революцій та громадянських воєн. Де останніми роками король Карл ІІІ дедалі частіше виконує публічні функції. Де в липні 2024 р. процес переходу влади від консерваторів до лейбористів тривав аж два дні (день парламентських виборів і день приведення нового уряду до присяги).

Приклад Великої Британії не унікальний у світі – варто згадати також Японську імперію, все життя якої ґрунтується на оптимальному поєднанні традиції та модерну. Після поразки цієї держави в Другій світовій війни саме постать імператора Хірохіто значною мірою дозволила японцям без істотних внутрішньонаціональних суперечностей увійти в нову добу.

Можна навести й приклад порівняно недавньої реставрації монархії після тривалого республіканського досвіду – майже 50 років тому після смерті керманича Іспанії Франсіско Франко, що вберіг цю країну від червоної загрози, на чолі держави став король Хуан Карлос І. Він і його наступники з династії Бурбонів є ґарантами стабільності й розвитку.

Та виникає питання – де ж для України взяти монарха, постать якого узгоджувалася б із вітчизняною політико-правовою традицією? І як леґітимізувати його владу, якщо в умовах воєнного стану неможливо вносити зміни до Конституції?

Як не дивно, варіанти є, й навіть кілька.

По-перше, варто пригадати рік 1918-й, а саме – Українську державу на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським. Уже згодом, на еміґрації, теоретик українського монархізму В’ячеслав Липинський обґрунтував ідею необхідності започаткування в Україні «дідичної» (тобто спадкової), до того ж «трудової» (що передбачала б активну творчу роль у державотворенні всіх членів суспільства від гетьмана до селянина та робітника) монархії – гетьманату. Він визнавав П. Скоропадського не «колишнім гетьманом», а леґітимним главою гетьманського дому. Його ж син – гетьманич Данило – прихильниками гетьманату визнавався як спадкоємець (імовірно, не випадковою була раптова смерть Данила Павловича у 53 роки – совєтським спецслужбам він точно не давав спокою).

Отже, варіант із відновленням в Україні гетьманату Скоропадських є цілком позитивним. Проте, він має й суттєвий недолік – сьогодні немає прямих нащадків правлячого у 1918 р. гетьмана, а отже – того, хто чиє право на владу могло би бути загальновизнаним.

По-друге, треба пам’ятати, що значна частина території України тривалий час перебувала у складі Австро-Угорської імперії під владою Габсбурґів. Досить відомою є особистість герцоґа Вільгельма фон Габсбурґа (він же Василь Вишиваний), який служив у лавах Українських Січових Стрільців, ніколи в подальшому не припиняв зв’язків з українським національно-визвольним рухом і, врешті-решт, уже після Другої світової війни був заарештований більшовиками та помер у в’язниці НКВД.

І теперішній глава цього аристократичного дому – Карл фон Габсбурґ, активний громадсько-політичний діяч, колишній депутат Європарламенту від консервативної Європейської Народної партії, очільник австрійської філії Пан’європейського руху, дієвий прихильник України (серед його медіапроєктів варто відзначити засноване ще близько двадцяти років тому радіо «Країна FM», яке чи не першим у нашій державі мало стовідсотково українськомовний контент). Після початку повномасштабного російського вторгнення Карл фон Габсбурґ у кожній своїй щорічній «Промові про майбутнє Європи» докладно висвітлював тему України, недвозначно називаючи росію аґресором.

Отже, ідея відтворення династії Габсбурґів як правлячої в Україні також є позитивною й не позбавленою леґітимності. Проте, вона має й недоліки. З одного боку, постать Карла фон Габсбурґа є, причому незаслужено, мало «розкрученою» в Україні, а отже – невідомо, як він буде сприйнятий суспільством, особливо в центрі й на сході нашої держави. З іншого боку, дуже важко щось стверджувати щодо його власного бажання нести саме таке служіння.

По-третє, в тій же Австрії живе прямий нащадок гетьмана Кирила Розумовського – Григорій (Ґреґор) Розумовський. Він є постаттю небайдужою, активно виступає на підтримку України, але, за його ж словами, озвученими ним в одному з інтерв’ю, він не претендує на гетьманську булаву в України.

Грегор Розумовський

По-четверте, є гетьман Віктор Ющенко (точніше – станом на сьогодні – булавотримач, за відсутності гетьмана), визнаний таким Українським козацтвом після його обрання на посаду Президента України. Але, хоча сам В. Ющенко (зокрема нащадок Петра Калнишевського) чимало зробив для розбудови Української держави й наповнення її власне українським національним змістом, існують серйозні питання щодо готовності нащадків третього Президента гідно тримати булаву.

По-п’яте, гетьманом – і то за давньою українською традицією – може бути проголошений один із видатних полководців, генералів у нинішній війні, які здобули всенародну шану (поки що цей варіант не персоналізуймо задля уникнення розбрату).

По-шосте – і про це вже раніше писалося, – враховуючи тісні союзницькі відносини України з Великою Британією, можна буде у слушний момент поставити питання про вступ нашої держави до Британської співдружності націй, що (на відміну від Європейського Союзу) не становило б жодної загрози її суверенітетові. Приклади Канади, Австралії, Нової Зеландії достатньо переконливі. Такий акт автоматично означав би визнання британського монарха верховним очільником України, що створювало б для нашої держави реальні ґарантії безпеки. Або, як варіант, – запрошення на київський престол принца Гаррі, позбавленого деяких прав члена британської королівської родини.

Європейська історія знає приклади, коли молодші князі, що не могли претендувати на владу в себе на батьківщині, ставали монархами в інших країнах. Так, молодша гілка Гогенцоллернів – прусських королів – стала правлячою династією в Румунії, залишаючись нею аж до остаточного встановлення в цій державі в 1947 р. комуністичного режиму.

Щодо ж до британської Віндзорської династії, то її члени є нащадками Ярослава Мудрого, що додатково обґрунтовує їхню леґітимність як можливих монархів України.

Проте, як усе ж таки запровадити в Україні монархію в умовах воєнного часу? Можна просто спочатку неофіційно оголосити когось із претендентів гетьманом (королем), але так, щоб це отримало фактичне визнання більшості (бажано переважної більшості) суспільства. А після скасування воєнного стану конституційною більшістю Верховної Ради внести відповідні зміни до Основного Закону.

Ну то що, фантастика? Може, й так. Але й великий Леонардо да Вінчі колись фантазував про повітроплавання. Фантазії стають реальністю.

Мартін Скавронський, для Newssky.