Україна проти «територіального миру»: як Київ відповів на план Трампа з передачі земель РФ

Київ надсилає контрпропозицію: замість капітуляції – юридичні гарантії і фіксація нинішніх кордонів

У розпал тиску з Вашингтона і нервової тиші європейських столиць Україна зробила хід, який розсуває межі допустимого в нинішній дипломатії. Офіційний Київ передав до США власний, 20-пунктний план припинення війни, який прямо заперечує ключову ідею президентського плану Дональда Трампа: «мир» через передачу додаткових територій Росії^{1 3}. Українська контрпропозиція вимагає юридично зобов’язальних гарантій безпеки, збереження контролю над усіма нині підконтрольними Києву територіями та підтримки в разі нової агресії, добре розуміючи, що Кремль навряд чи прийме такі умови, але не залишаючи США простору для угоди за рахунок України^{1 4}.

Що пропонував план Трампа: територіальні поступки, обмежена армія, «заморожена» війна

Перша версія американського плану, що складається з 28 пунктів, стала шоком і для Києва, і для більшості європейських союзників^{4 8}. Документ передбачав передачу Росії додаткових територій, включно з частиною Донеччини, яку нині контролює Україна, створення демілітаризованої «буферної» зони під формальним російським суверенітетом та суттєве обмеження українських збройних сил у майбутньому^{4 7}. План також містив вимогу провести загальнонаціональні вибори в Україні протягом 100 днів після підписання угоди, у ситуації, коли значна частина території залишається окупованою і мільйони громадян перебувають у вимушеній еміграції⁴.

Додатково пропонувалось юридично закріпити відмову України від вступу до НАТО, тоді як санкції проти Росії мали поступово зніматися в обмін на формальні запевнення Кремля у «ненападі» та участь у спільних економічних проєктах із США^{4 7}. Частину заморожених російських активів планувалося спрямувати на відновлення України, але за це Москва отримувала би довгострокові економічні угоди і фактичне міжнародне визнання контролю над захопленими територіями^{4 8}. У підсумку Україна отримувала б урізаний суверенітет, обмежену армію і територію, яка вже ніколи не поверталася б до довоєнних кордонів, тоді як Росія – винагороду за агресію.

Українська контрпропозиція: 20 пунктів замість капітуляції

У відповідь Київ розробив власний 20-пунктний план, який було передано американській стороні цього тижня через дипломатичні канали, після серії консультацій з європейськими лідерами^{1 3}. За даними європейських і американських посадовців, український документ містить три ключові блоки: гарантії безпеки, відбудова зруйнованих регіонів і механізм реагування у разі нової агресії з боку Росії^{1 9}. Окремий документ описує план відновлення деокупованих та прифронтових територій – від енергетичної інфраструктури до повернення населення, – з розрахунком на довгострокову фінансову участь США та ЄС^{1 6}.

Найгострішим елементом є вимога зафіксувати, що Україна зберігає контроль над усіма територіями, які утримує зараз, і що будь-які подальші переговори про кордони не можуть виходити за межі фактичної лінії фронту на момент укладення угоди^{1 3}. Іншими словами, українська сторона відмовляється навіть теоретично обговорювати «передачу» додаткових земель Росії, що повністю суперечить логіці початкового плану Трампа^{1 8}. Київ також наполягає на тому, щоб будь-які гарантії безпеки були чітко прописані й передбачали конкретні дії партнерів у разі нового вторгнення – від військової допомоги до автоматичного відновлення повного пакета санкцій^{1 5}.

Битва за НАТО і «червоні лінії» Києва

Однією з найбільш конфліктних частин американського плану була вимога відмови України від перспективи вступу до НАТО, що фактично закривало б для Києва історичну мету інтеграції в євроатлантичний простір^{4 7}. У контрпропозиції Україна повністю прибрала цей пункт, наполягаючи на збереженні політики «відкритих дверей» Альянсу і праві країни самостійно обирати систему безпеки^{1 3}. За даними європейських дипломати, саме цей момент став каменем спотикання як для Москви, так і для частини оточення Трампа, яке намагалося «заблокувати» український шлях до НАТО в обмін на сумнівні гарантії^{3 7}.

Водночас Київ визнає, що швидкий вступ до НАТО в нинішніх умовах є малоймовірним, тож у плані йдеться про проміжний формат гарантій безпеки з боку США та ключових європейських союзників^{1 9}. Президент Володимир Зеленський публічно наголошував, що нові гарантії мають бути сильнішими за Будапештський меморандум 1994 року, який Росія грубо порушила, розпочавши війну проти України, незважаючи на попередні «запевнення» у повазі до її кордонів^{1 5}. Для Києва це питання не лише безпеки, а й відновлення довіри до міжнародного права, яке після 2014 року виглядає вкрай крихким.

Як виглядає план у Вашингтоні: боротьба між реалістами і «угодотворцями»

За даними американських медіа, всередині адміністрації Трампа триває гостра дискусія між групою, яка орієнтується на «швидку угоду будь-якою ціною», та дипломатами й військовими радниками, що застерігають від поспішного «територіального миру»^{3 6}. Частина оточення президента, зокрема переговорники, пов’язані з бізнес-колами та лобістами, бачать у плані можливість одночасно скоротити витрати США на підтримку України й відкрити нові економічні канали з Росією, включно з енергетикою та інфраструктурними проєктами^{4 7}. Для них поступки України – інструмент «перезавантаження» відносин із Москвою, навіть якщо це означає фактичну легалізацію агресії.

Натомість частина радників з нацбезпеки та Пентагону попереджає, що такий сценарій створить небезпечний прецедент для всього світу, показавши, що силове переписування кордонів працює і в XXI столітті^{3 5}. Вони звертають увагу, що поступки територіями не лише не гарантують миру, а й провокують Москву на нові вимоги, як це вже було після незаконної анексії Криму⁵. Для цих кіл українська контрпропозиція, хоч і незручна для політичного піару, виглядає більш стійкою основою для довгострокової європейської безпеки.

Європейський вимір: Париж, Берлін і Лондон як «страховка» для Києва

Ще до передачі контрплану у Вашингтон Зеленський провів серію розмов із лідерами Франції, Німеччини та Великої Британії, намагаючись сформувати спільну позицію щодо американської ініціативи^{3 8}. За даними європейських джерел, Париж і Берлін уже працювали над власним варіантом відповіді на план Трампа, який обмежував би територіальні поступки рамками фактичної лінії фронту, а не виходив за неї, як пропонували автори початкового американського документа^{6 8}. Лондон також сигналізував, що не підтримає угоду, яка «узаконює» захоплення нових українських територій, побоюючись руйнівного сигналу для всієї системи міжнародного права^{6 11}.

Європейські столиці дедалі відвертіше говорять, що будь-яке рішення щодо майбутнього України має ухвалюватися за повної участі Києва, а не у форматі кулуарної угоди між Вашингтоном і Москвою^{6 9}. Для ЄС ця історія – тест на власну суб’єктність: залишитися статистом у грі великих держав або стати повноцінним гравцем, здатним захищати принципи, на яких побудований союз^{6 11}. Не випадково частина європейських лідерів публічно підтримує український контрплан як більш збалансований, ніж початкові пропозиції Трампа.

Голос українського суспільства: коли «мир» сприймається як здача

На тлі дипломатичних торгів значна частина українців дивиться на міжнародні плани крізь призму щоденних обстрілів, відключень електроенергії та мобілізації^{2 10}. Опитування й репортажі з українських міст показують: більшість громадян не готові сприймати «мир» як обмін територіями на паузу в бойових діях, особливо після досвіду 2014–2021 років, коли «мінські домовленості» не зупинили, а лише відтермінували велику війну^{2 5}. Для родин, які втратили домівки, рідних і нормальне життя через російську агресію, поступки земельними масивами під виглядом компромісу звучать як легалізація чужого злочину.

Водночас українці добре розуміють складність позиції свого керівництва, яке змушене одночасно захищати національні інтереси й утримувати підтримку США, не переходячи межі, за якою починається відкрита конфронтація з головним західним союзником^{2 3}. Цей баланс між гідністю й залежністю від зовнішньої допомоги Зеленський сам назвав «одним з найважчих моментів в історії» сучасної України^{8 10}. Контрпропозиція Києва – спроба зафіксувати компроміс: не принижуючи країну територіальними поступками, залишити простір для переговорів про безпеку, відбудову і майбутні політичні процеси.

Ризики «економічної зони» і референдумів під тиском

Окремим тривожним елементом нинішніх дискусій стало обговорення ідеї створення так званої «вільної економічної зони» на сході України як буфера між українськими та російськими військами⁹. За словами Зеленського, американська сторона просуває концепцію спеціального режиму на частині східних областей, що фактично легалізувало б сірі зони зі зниженим рівнем суверенного контролю Києва^{9 10}. Формально йдеться про залучення інвестицій і розвиток торгівлі, але в умовах війни такі зони стають інструментом політичного тиску та полем для російського впливу.

Ще більшу напругу викликають розмови про можливі референдуми щодо майбутнього деяких територій. Київ наполягає: будь-які голосування можуть проводитися лише після повної деокупації, повернення біженців і відновлення базової безпеки^{9 10}. Інакше «плебісцити» перетворюються на інструмент легалізації результатів агресії під дулами російських гармат. В українському контрплані акцент зроблено не на референдумах, а на міжнародно визнаних механізмах відновлення контролю і гарантіях для місцевого населення, яке роками живе між двома військовими машинами^{1 3}.

Що хоче Москва: більше територій і менше НАТО

Для Кремля початковий план Трампа був близьким до максимально комфортного сценарію: він закріплював би контроль Росії над додатковими територіями і одночасно різко обмежував би військовий потенціал України та її перспективи в НАТО^{4 7}. Російські коментатори та наближені до влади експерти публічно вихваляли «здоровий глузд» Вашингтона, який начебто визнає «нові реалії» на карті Європи^{4 6}. Для Путіна це був би сигнал, що Захід готовий змиритися з переділом кордонів під тиском сили, якщо вдасться загорнути це у формулу «миру».

Українська контрпропозиція практично перекреслює ці очікування. Вона не дає Москві ні юридичного визнання нових анексій, ні заборони для України на шлях до НАТО, ні легітимного механізму впливу на внутрішню політику Києва через нав’язані референдуми чи «економічні зони»^{1 3}. З погляду Кремля, це набір неприйнятних умов, які не дають ані символічної, ані практичної перемоги. Проте для Києва важливо, щоб саме така рамка стала відправною точкою для будь-яких подальших переговорів – навіть якщо Росія формально її відкидатиме.

Дипломатичний марафон і внутрішньополітичний вимір у США

Контрплан України надходить у Вашингтон на тлі внутрішніх політичних дебатів у США щодо ролі країни у війні проти Росії. Для частини електорату, втомленого від зовнішніх зобов’язань, привабливо звучать обіцянки «закінчити війну за 24 години», навіть якщо для цього потрібно змусити Київ до болючих поступок^{3 8}. Проте опитування свідчать, що значна частина американців досі підтримує ідею допомоги Україні як інвестиції у стримування Росії і захист демократичних союзників у Європі^{5 6}.

Україна змушена враховувати обидві тенденції. З одного боку, Києву потрібне продовження військової та фінансової підтримки США, без якої важко утримувати фронт і економіку^{5 9}. З іншого – будь-яка згода на «територіальний мир» зруйнує внутрішній консенсус в Україні і породить кризу легітимності влади. Тому український контрплан – це спроба запропонувати Вашингтону політично прийнятну альтернативу: показати готовність до компромісів у форматі гарантій, відбудови, виборів у майбутньому, але не ціною власної території й права народу на самозахист.

Чим закінчиться протистояння планів і що це означає для України

Наразі жодна зі сторін не говорить про швидкий прорив. Американська адміністрація дає зрозуміти, що сприймає український контрплан як «серйозну відповідь», але не приховує, що намагатиметься повернути Київ до розмови про «компроміси», включно з територіальними^{3 6}. Європейські лідери, навпаки, дедалі частіше заявляють, що не підтримають жодної угоди, яка фіксує розширення російських окупаційних зон за межі вже захопленого^{6 11}. Між цими двома полюсами Україна вибудовує свою позицію, намагаючись не втратити головного союзника, але й не перетворитися на предмет торгу.

Реалістично, навіть найкраще прописаний мирний план не запрацює без зміни розкладу сил на полі бою. Поки Росія відчуває, що може тиснути військово, будь-які дипломатичні формули ризикують стати лише паузою перед наступним етапом війни^{5 10}. Тому український контрплан треба розглядати не як «фініш» процесу, а як рамку, яка чітко позначає межі допустимого для Києва. Це сигнал і союзникам, і ворогові: Україна готова до розмови про мир, але не ціною власного самознищення.

Джерела

1. The New York Times: Trump Wanted Ukraine to Cede Land to Russia. Ukraine Has Another Offer.
2. The New York Times: Focused More on Power Outages, Ukrainians See U.S. Peace Push as Noise.
3. Axios: Ukraine officially responds to U.S. peace plan under pressure from Trump.
4. Sky News / AP: Trump’s 28-point peace plan for Ukraine and Russia – leaked draft.
5. CSIS, аналітика: The Unfinished Plan for Peace in Ukraine.
6. France 24: Ukraine submits counterproposal to US peace plan.
7. CNN, BBC: Заяви Зеленського і європейських лідерів щодо плану США по завершенню війни.
8. Axios, CNN: Zelensky says Trump plan forces Ukraine to choose between “dignity” and US support.
9. Al Jazeera: Ukraine’s allies say efforts to end Russia’s war at ‘critical moment’.
10. Al Jazeera: Zelenskyy says US seeking ‘free economic zone’ in eastern Ukraine.
11. Європейські й українські медіа: реакції Парижа, Берліна та Лондона на план США щодо України.