Україна Правди. Катарсис «Росії» і завдання України

19.04.2022 0 By NS.Writer

«Коли усе догорить, і каміння перетвориться на попіл,
прийдуть діти і запитають: «У що ви вірили?»

Так говорив вуйко Дезьо

Усе, що Путін писав про Україну та українців, він писав про Росію та росіян — вигадана країна та вигаданий народ.

Поки вони не знайдуть власну правдиву ідентифікацію і самоназву, у Росії та росіян історичної перспективи немає.

Це і є, чи не найголовнішим завданням постпутінської формації: пошук, нарешті, власного, що залишилося, а не загарбання чужого. Так і виглядатиме їх катарсис — минуле «взяти в лапки». Тому що, народ, який від минулого очікує більше, ніж від майбутнього, приречений, бо він сакрально помер.

Сакральне — це присвячене Богові. Його ознакою є те, що воно в собі тримає в єдності, продуктивній симфонії минуле, дійсне і майбутнє. Існування країни, народу, що відмовилися від майбутнього, і до всього, відмовляють у майбутньому іншим країнам і народам, не є присвяченим Богові. Тому в них і з ними відбувається втрата зв’язків і єдності часів. Колективний досвід перестає бути продуктивним, планування перестає бути відповідальним, і це все веде до неминучого занепаду.

Катарсис «Росії» полягає в тому, щоб правильно, правдиво назвати себе перед лицем Бога, щоб повернутися в простір сакрального. А які форми це набуде — дезінтеграція, демілітаризація, автономізація тощо — це вже похідні обставини.

Перший крок — сказати собі і світу правду. Щире покаяння прийде потім, бо адміністративне покаяння на суді Бога сприймається, як ще один гріх — гріх лукавства. Покаяння здобувається, як особистий пошук благословення Бога, а не оголошується колективно, як мобілізація. Неправда руйнує зв’язок минулого, дійсного і майбутнього. Відтак, народ виходить з простору сакрального, і позбавляється догляду Бога і його життя залишається без благословення.

Для України висновок на майбутнє з подій сьогодення просто формулюється, але важко реалізується: «Говорити Правду і жити по Правді». Та інакшого шляху немає, якщо ми не хочемо повторити долю Росії, яка стала нікому не потрібною в світі. Правдивим, чесним має стати наш побут, наші взаємини з сусідами, Правда повинна бути нашим дороговказом на роботі, в навчанні, в установах, коридорах влади тощо.

Власне, ми повинні заснувати нову країну — Україну Правди.

Україна Правди — це країна, в якій чітко встановлені взаємні права, і людина їх реалізовує, а не бореться за них.

Це країна, в якій створене заможне і самодостатнє домогосподарство, мешканці якого добре знають, що залежить від них самих, а на що слід сподіватись від держави. Вони чітко бачать і уявляють своє майбутнє і обґрунтовано його планують.

Це країна, в якій закон діє, а не застосовується, де Суд має заслужену повагу людей, і справедливість здійснюється через законність.

Україна Правди — це країна, в якій кожен громадянин задоволений своїм соціальним статусом, а спроби його покращити даються людині без хабарів, тяганини та фізичних і психологічних перешкод. Де єдиним струмуючим фактором є межа бажань, сформованих новим правдивим уявленням про успіх.

Це країна, в якій існує дружній до людини суспільний договір, а розвинені інститути громадянського суспільства мають міцний соціальний капітал і потужну переговорну силу, вони ведуть постійний діалог між владою, бізнесом та домогосподарством.

Це країна, в якій бізнес знаходиться в полі чітких інституційних норм, непорушних реєстрів, прихильного нормативного поля. Де підприємницька ініціатива розкріпачена, а завзяття та новаторство отримують достойну винагороду. Де сформована стійка в часі корпоративна культура, основою якої є обґрунтована практикою довіра та її похідні інструменти.

Це країна, в якій працююча людина чітко розуміє свої обов’язки, отримує за їх виконання достойну зарплату і погоджується з нарахуваннями та податками, тому що переконалась у їх ефективному та справедливому розподілі.

Україна Правди — це країна, в якій зрозуміла система взаємних прав і обов’язків встановила чіткі зони відповідальності всіх гілок влади, починаючи від сільради і закінчуючи Печерськими пагорбами. Всі гілки влади в такій країні добре розуміють поля своїх повноважень і обов’язків. Кожен несе чітку відповідальність і звітність перед народом за свою роботу і не може сховатись «за чужу спину», або «сісти на неї».

Це країна, в якій інститути громадянського суспільства утримують владу в демократичних смислах, а бізнес утримують від спокус «піти у владу». Бізнес сам вивчає настрої суспільства, тому що створення суспільних благ є його головним комерційно виправданим завданням.

Це країна, де засоби масової інформації реально виконують роль четвертої влади. Такі ЗМІ, забезпечені через суспільні фонди, які наповнюються надходженнями від використання суспільної власності, ренти національних багатств, є потужним інструментом контролю над владою і представляють собою найширше поле діалогу влади, бізнесу і суспільства.

Україна Правди — це країна, в якій уся зазначена робота призвела до забезпечення продовольчої безпеки країни через цілісне вирішення проблем її складових:

– система прав на землеволодіння;
– виробництво продовольства;
– система закупок продовольства;
– запаси і система зберігання виробленої продукції;
– переробка отриманого врожаю, її глибина, накопичення створеної доданої вартості;
– продаж продовольства (внутрішній ринок та експорт);
– система продовольчої допомоги населенню країни і поза її межами;
– мережа моніторингових і соціальних установ і т.д.

А це, в свою чергу, сформувало нову величну місію України — гаранту продовольчої безпеки Світу.

Це країна, в якій президент мав би одну турботу — догляд за суспільним договором, прихильним до людей. Договором, в якому права кожного учасника визначені, очікування враховані, а позитивні результати гарантовані системою організації діалогу, а не особистими якостями глави держави.

Головним завданням політичного класу такої країни став би догляд за тим, щоб очікування справедливості людей оперативно втілювались у законність.

А головним завданням креативного класу цієї країни став би догляд за суспільним договором, за тим, щоб тимчасова і вигадана норма закону не порушила глибинну традицію, щоб ситуативна доцільність не пригнобила вічний моральний закон.

Тоді люди в такій країні отримають нове спільне але напрочуд різноманітне уявлення про успіх — це всебічне і повне життя у Світі, подарованому Богом, а не «вміння викручуватись» у світі, вигаданому людьми. Це і стане новою концепцією освіти і школи.

Це країна, яка займає чільне місце в системі колективної безпеки світу.

Наші нинішні часи під час війни явили зразки небаченого піклування про ближніх, що знайшло прояв у волонтерських рухах і допомозі окремих людей.

Тому «Піклування! Свобода! Власність!» має стати новим гаслом нашого народу.

Діалог у країні ведуть суспільство, влада і бізнес.

Піклування повинно стати концептом суспільства. Піклування у найширшому розумінні цього поняття: починаючи від родини, сусідів, знайомих і громади, закінчуючи історією, вірою, традицією, казками і забобонами — власне, матрицею культури, яка формує наше спільне уявлення про дійсне, і яка сукупність людей перетворює в суспільство. Піклування формує довіру, а довіра є основою соціальної субстанції життя людини.

Захист свобод громадянина повинен стати концептом дій влади.

А права навколо власності — корпоративна культура — повинні стати інструментом розвитку бізнесу.

В такому суспільному договорі піклування сприятиме розширенню свобод, свободи сприятимуть розвитку власності та капіталів, а вони отримають найвеличнішу мету — піклування.

Це — явить світу нову Україну Правди!

Життя суспільства — це життя його спонтанних порядків, що відображають, втілюють логіку взаємин у соціумі.

Щоб змінилося життя суспільства, має відбутися злам старої логіки взаємин. Історія цивілізації засвідчує, що такі переходи відбуваються через жертвопринесення, байдуже в якій формі, після якого попереднє існування вже втрачає надих і розпадається, а натомість починається нове життя, в основі якого лежать нові позитивні мотивації суспільства, що породжують нові спонтанні порядки соціуму.

Нині війна збирає на теренах України криваву жертву. Наш священний, сакральний обов’язок і борг перед тими, хто загинув, полягає в тому, щоб ця жертва не лишилася просто гіркою втратою, а набула сенс жертвопринесення після якого змінюється все. Нині так і є, бо наші герої — і військові і цивільні — знали на що вони йшли. Їх думки були про майбутнє. Це наказ нам живим. І від нас залежить, щоб це майбутнє стало іншим — майбутнім Правди.

Правди, яка не посередині.

Так переможемо!

Коли зацвіте алича
я зірву гілку
і понесу її в Бучу
щоб ви побачили
як цвіте алича
востаннє, назавжди, навічно.
усе, що можу —
дати у подорожні
у вашу останню путь
Весну
День 39

Ексклюзив

ТкачВалентин Ткач,
для Newssky


Підтримати проект:

Підписатись на новини:




В тему: