Український Святий Йосафат Кунцевич: предтеча та покровитель екуменізму і міжрелігійного діалогу. Ексклюзив

Існують різні версії, щодо походження Івана Кунцевича. Його називають сином ремісника, купця і навіть дрібного шляхтича. У будь-якому випадку його батьки були православного сповідання. Незабаром після прийняття Люблінської унії у 1594 р., яка переводила православних Речі Посполитої в підпорядкування Римо-Католицької церкви, сім’я Кунцевича переїжджає з Володимира-Волинського на Литву. Ще у Володимирі Іван виявляв особливу релігійність та відвідував єпархіальну школу. У Вільно на молодого хлопця звернули увагу єзуїти. У 1604 р. він постригся в ченці з ім’ям Йосафат на честь старозавітного праведника, царя Йосафата, та продовжив навчання спочатку в монастирській школі, а потім з 1607 р. у Віленській єзуїтській Академії.

У 1609 р. отець Йосафат був висвячений на священики, після чого заснував монастирську обитель в Жировичах — містечку, в парафіяльній церкві якого знаходилася чудотворна Жировицька ікона Богоматері. У майбутньому цьому монастирю належить стати одним з головних духовних центрів Білорусії. Улюбленим читанням архімандрита Йосафата були творіння преподобних Симеона Нового Богослова та Ніла Сорського, а також і афонських старців. У 1614 році він став архімандритом Віленського монастиря Святої Трійці, в якому починав свій чернечий шлях. Оцінивши запал і здібності проповідника унії, яким був архімандрит Йосафат, уніатський Київський митрополит Йосип Рутський запросив його у «матір міст руських» для диспуту з братією Києво-Печерської Лаври. Спочатку справа дійшла до бійки, проте потім дискусія прийняла більш цивілізовані форми, ворожість вляглася та сторони розлучилися мирно.

Отже, в 38 років став уніатським архієпископом Полоцьким, де ревно взявся за справу зміцнення унії. Займаючи єпископський престол, вів виключно помірний та суворий спосіб життя. Своє скромне житло ділив з бездомними. Владика Йосафат керував своєю паствою на підставі візантійського канонічного статуту, щодня сповідував, проповідував, брав участь у диспутах з противниками унії, написав для народу Божого Катехізис, а для священиків — спеціальні правила, багато займався благодійністю. Він відновив та заново відбудував ряд храмів, включаючи полоцький Софіївський собор, відкрив багато церковно-парафіяльних шкіл, навів порядок та підняв дисципліну духовенства у ввіреній йому єпархії. Сучасники з числа його пастви свідчили про нього так: «Коли Йосафат, архієпископ Полоцький, владика Вітебський і Мстиславльський, в 1618 році прибув на єпископство до Вітебська, прийняли ми його як свого пастиря. А побачивши Його Святість, побожне життя та добре вчення, звернув увагу на те, що ніяких змін не вводив в обряди Божої Церкви, а в усьому слідував постановам соборів і правилам Отців Церкви, і зберігав давню віру грецького закону, ми дуже цьому раділи і його як пастиря свого шанували і відчували його милість табатьківську любов».

Але сильно загострилася ситуація, коли в 1620 році патріарх Єрусалимський Феофан Третій, бажаючи відновити автокефальну православну ієрархію в Україні та в Білорусії висвятив кількох єпископів, в числі їх — на полоцьку кафедру — видного православного богослова Мелетія Смотрицького. Для того, щоб послабити позиції Йосафата Кунцевича, в якому Смотрицький бачив суперника, і змусити його відступитися від Полоцька Смотрицький направив в міста Полоцької єпархії наклепницькі листи, які звинувачували Кунцевича в таємному переході у латинський обряд та у прагненні «зробити церкви костелами», що абсолютно не відповідало істині.

Навпаки, єпископ Кунцевич всіляко відстоював право уніатів зберігати в недоторканності свій обряд, який він не тільки досконально знав, а й гаряче любив. В управлінні єпархією він так само спирався на візантійське церковне право. Однак, Смотрицький не дарма був одним з найбільших письменників свого часу та навіть отримав прізвисько «польського Цицерона» за красномовство — знайшлися люди, яких збентежили підмітні листи. У Вітебську цим скористалися про-протестантськи налаштовані православні кола, а також деякі заборонені Кунцевичем в служінні за негідні поступки попи.

Тут були обрані з числа городян кілька екс-«священиків», які почали активно «служити» у куренях за міською межею. Одночасно з цим, полетіли скарги на єпископа Кунцевича канцлеру Литви, князеві Льву Сапезі. У них Йосафата Кунцевича звинувачували у всілякому насильстві по відношенню до незгодних з унією православних. Ніяких переконливих документів про те, що такі переслідування були не збереглося.

Єдине документальне свідчення, побічно свідчить, що скарги на дії єпископа нібито були, яким володіє історія — лист канцлера Льва Сапеги до Йосафата Кунцевича про те, що на нього скаржаться жителі Могильова, звинувачуючи його в тому, що він опечатує православні церкви, парафіяни яких не приєдналися до унії. Ці звинувачення Кунцевич спростував, стверджуючи, що нікого насильно в унію не заганяв, опечатувалися ж лише ті церкви, які перебували в небезпеці, або могли бути зплюндрованими через те, що ключі від них зберігалися у мирян та самі церкви використовувалися не за призначенням, наприклад, для зберігання товару. У таких випадках, церква опечатувалася та відкривалася лише для богослужіння. У той же час єпископ навів безліч прикладів утисків уніатів, як з боку православних, так і з боку католиків латинського обряду та дорікав владі в тому, що вона не дбає про справедливість. Канцлер на це відповів, що скарг слухати не бажає, а рекомендує єпископу наслідувати приклад Христа, який пішов на заклання як агнець. Мабуть, владика (а ще і канцлер) знав, що чекає його — тому і проповідував на своїй останній літургії на слова з Євангелія від св.Іоанна: «прийде навіть година, коли кожен, хто вам смерть заподіє, то буде думати, ніби службу він приносить Богу». Тут він мав рацію.

Згідно життєпису святого (якщо вже говорити про житіє), вранці 12 листопада 1623 після заутрені противники Йосафата вдарили в набат та зібрали близько тисячі чоловік. Змовники назвали Йосафата зрадником «давньої грецької віри», увірвалися в його покої. Він звернувся до бунтівників, перехрестив їх і сказав: «дітки, за що б’єте мою челядь? Не вбивайте їх. Якщо маєте що проти мене, то ось я». І склав на грудях руки. У цей момент один з бунтівників вдарив Йосафата палицею, другий сокирою розрубав йому голову. Святитель встиг перед смертю помолитися за своїх вбивць. За тим убивці виволокли тіло на вулицю, а там натовп, побачивши його, немов збожеволів: стріляли в убитого з самопалів, штовхали ногами, топтали, жінки сідали на нього, танцювали на ньому. Відтягнувши тіло до Двіни, вони зняли з нього власяницю, наповнивши її камінням, прив’язали до шиї вбитого і кинули в річку. Тим часом розграбували митрополичий палац, знищили церковні документи.

Навіть московська «Православна енциклопедія», згадуючи про деякі «адміністративні заходи» проти православного духовенства (закриття храмів) та особливий хист у проповіді унії, не згадує жодного випадку насильницького звернення в унію жодного православного. Також відсутні відомості хоча б про одного православного мученика, постраждалого прямо, або побічно від святителя Йосафата.

Першим місцем поховання тіла священномученика (а його мощі виявилися нетлінними та біля них почали відбуватися чудеса) став Вітебськ, потім його перенесли в Полоцьк. В ході повстання під проводом Богдана Хмельницького, а потім російсько-польських воєн мощі святителя ховали в різних місцях в Україні, на Литві та у Польщі. У 1705 році Петро I, зайнявши Полоцьк, наказав знайти та спалити останки Йосафата. З цією метою катували, а потім повісили ченців-василіян, проте вони не видали місцезнаходження мощей. Полоцький кафедральний собор був за наказом царя перетворений на склад.

У 1765 р., після знаходження в замку князів Радзивіллів, мощі Йосафата були перенесені до василіянської церкви в Бялій Підлясьці (Східна Польща), де вони покоїлися в скляному саркофазі. В кінці 60-х років XIX століття уніатська церква на території Російської імперії була ліквідована остаточно, проте православні священики не наважилися знищити мощі св.Йосафата, і вони сберегалися у схованці в церковному підвалі. У 1915 р. їх перевезли до Відня та помістили в уніатській церкві Св.Варвари.

У 1917 р.митрополит Андрей Шептицький підтвердив автентичність мощей. У 1946 р. мощі св. Йосафата були доставлені до Ватикану та поміщені у соборі Св. Петра. Тіло священномученика, одягнене у візантійські ризи його епохи та з інсигніями архіпастирської влади, спочиває в спеціально виготовленому кришталевому саркофазі. Отже, його мощі, які пережили безліч спроб знищення, нині знайшли спокій під вівтарем святого Василія Великого в Римі.

А на білорусів загибель Йосафата Кунцевича зробила неабияке враження: з того часу всі вони вважали Йосафата Кунцевича своїм духовним пастирем, а єднання з Римом ствердилось тут остаточно — аж поки російські солдати не принесли сюди на багнетах московське «православ’я».

Розглянемо маловідомий, але дуже цікавий момент життя архієпископа Йосафата. Святитель Йосафат любив подискутувати про релігію за столом, і серед інших, частими гостями в його будинку були іудеї. Іудейські рабини та просто знавці Тори. Чи вдалося йому навернути когось? Цього не знає ніхто, і тільки за «безкоштовні обіди» іудейська громада Вітебська відплатила інакше та ще і з надлишком.

Коли святого Йосафата було вбито, то виявили, що під єпископською рясою була власяниця, а тому вирішили, що в архієпископа переодягли звичайного ченця та почали шукати «справжнього» Йосафата, а також тих, хто міг би впізнати його в обличчя. Серед свідків, які підтвердили, що убитий дійсно архієпископ Йосафат Кунцевич, були євреї, які на відміну від слуг Йосафата, не розбігалися, хто куди зі страху. Так само євреї були серед тих, хто бачив, в яке місце річки викинули тіло, що допомогло згодом знайти його.

Але найбільша послуга, яку зробили іудеї була не мертвому тілу, а живому диякону архієпископа — Дорофею. Вони забрали його, без свідомості і при смерті, і вилікували за свій рахунок. Згодом, на беатифікаційному процесі, Дорофей чи не детальніше зумів розповісти про останні дні життя Кунцевича. Коли до Вітебська прибули легати Папи зі священної інквізиції для розслідування обставин святості для беатифікаційного святого Йосафата, рабини Вітебська зажадали приєднати їх голос на захист святості Йосафата. Так євреї приєдналися і до зберігання пам’яті про архієпископа. Саме тоді юдеї з великими труднощами і з великою наполегливістю домагалися права свідчити про те, що цей «лютий гонитель інаковіруючих» завжди був милостивий до юдеїв. Взагалі то, вперше в історії голос не те що не католиків, навіть не християн був врахований в беатифікаційному процесі. Ось який ефект можуть дати смачні обіди і дружня бесіда.

Ще раз нагадаю, що Святий Йосафат намагався звертати юдеїв до християнської віри. І що іудеї тоді, в XVII столітті обідали у нього, позначає що спеціально для них готували їжу з кошерних продуктів. Тоді не так, як зараз, «було б сала в ковбасі менше, я б її їв» – © знайомий юдей. Юдеї дотримувалися свого столу суворо. Жарт про «безкоштовні обіди» звичайно не вдалий. Для вітебських ребе цінність обідів з архієпископом зовсім не в «безкоштовності». У суспільстві Речі Посполитої, царстві офіціозного антисемітизму, обід єврея, хоч би і ребе з католицьким архієпископом, підвищував «паблісіті» єврейської громади. У такому сенсі святого Йосафата можна вважати одним з основоположників іудейсько-християнського діалогу.

Беатифікували Кунцевича через три роки в 1643 р. Мучеників зазвичай беатифікують швидко, але у випадку з Йосафатом Кунцевичем свій внесок зробила і величезна популярність архієпископа навіть серед іновірців. У 1867 році єпископ Йосафат Кунцевич був проголошений святим, ставши першим святим Греко-Католицької Церкви в Україні та вБілорусі.

З жалем я виявив, що в середовищі російських католиків візантійського обряду (іноді таке можна зустріти і серед деяких українських уніатів) не прийнято урочисто святкувати пам’ять святого Йосафата. І це, з моєї точки зору, величезне упущення. Бо, причини такої відмови свідчать саме про дефект вселенської християнської самосвідомості, у тих хто цього дотримується. У повноті християнської віри немає і не може бути поділу на «наших», або «не наших» святих. Всі святі за визначенням наші, оскільки в першу чергу Христові. Навіть Святий Куаухтлатоатцин (спробуйте це повтороти), більш відомий як Хуан-Дієго, апостол Мексики. Він теж наш.

І тому говорити про розширення, або скорочення, культу того чи іншого святого ми можемо говорити виходячи з пастирської доцільності. Почитати всіх святих рівним чином неможливо. Тому ми так чи інакше вважаємо за краще одні культи іншим. І ось тут «знаходить коса на камінь» в питанні шанування святителя Йосафата.

Антикатолицька (зазвичай, московська) пропаганда справила максимальне очорнення імені святого. Наведу лише один коротесенький приклад. Протоієрей Зайцев (РПЦ МП) з Єкатеринбурга віщав навіть про «ста тисяч православних убитих уніатами», хоча все населення Вітебська в XVII столітті чи було більше ста тисяч, включаючи єврейське гетто. Природно ніхто з агітаторів не в змозі назвати хоча б десять імен нібито «убитих». Всі аргументи зводяться до цитування документа XVIII століття відомого як «фальшивка Бантиш-Каменського».

Словом, існує «чорна легенда». Перше. Виникає помилкова ідея, ніби заради миру з віруючими в цю чорну легенду необхідно утриматися від шанування цього святого. І ця ідея саме що помилкова. Оскільки справжнє розуміння і згода можливі тільки на правдивих відносинах. І достовірному дослідженні реальної історії. Не її ідеологічного ерзаца створенням, який створили російські «мединські» XVIII — XIX століть. Але того, що відбувалося насправді. Того, про що свідчать справжні, а не фальсифіковані документи епохи. З боку тих, з ким ведеться «діалог» (тобто «високодуховних» московитів) бажання що-небудь знати і розуміти не спостерігається. А крім того міфологізація «історії» (на користь інтересам Росії) тільки наростає. Більш того, сама ідеологія міфологізації історії цілком свідома, включаючи віру в те, щоусі версії подій, що суперечатьдержавному московському міфові, теж є міфами.

Друге. Ім’я великого святого, мощі якого спочивають у базиліці Святого Петра, що постійно викликало люту ненависть з боку адептів радянської та рашисьтко-гундяївської міфології, стало звичайно прапором політичної боротьби за свободу народів України та Білорусі проти імперіалізму, і навіть прапором боротьби проти кріпосного права в Російській імперії.

Звичайно політична боротьба за сепарацію провінцій, і соціальну справедливість не могла в XVIII-XIX столітті проходити без релігійного осмислення. Трагедія нашого століття, що політична еліта країн колишнього СРСР все ще ментально живе в XIX столітті, причому в період до 1861 р. Тому всі інтуїції суспільства, що виливалися у спробу збереження (створення) станової стратифицикации не могли обійти стороною і Церкву. Всередині Церкви (між римо-католиками і греко-католиками) оживають все ті ж конфлікти епохи кризи феодального устрою імперії на тлі переходу до капіталізму. Міжетнічні, політичні, ідеологічні та багато інших.

Тому спроба йти на поводу у міфології не призведе до єдності. Але до єдності призведе лише Христос, Який є і завжди буде шляхом, істиною і життям. І ця істина не тільки Божественна, вища істина, а й проста земна справедливість. І ця справедливість вимагає часом говорити, або писати, то що може бути неприємно нашим друзям, не те що опонентам. Але тільки це позначення істини дасть нам можливість спілкування з Богом. «Пізнаєте істину, і істина звільнить вас» — говорить Господь.

Іван Верстянюк, оглядач