Українська політична система – біг по колу

19.03.2021 0 Редакция NS.Writer

Цікаво, що мало хто замислюється сьогодні, за якого конституційного устрою ми живемо (звісно, не до того — епідемія, скорочення економіки, тарифна криза, але!) Але — у 2013 році народ вийшов зокрема і за повернення до парламентсько-президентської республіки, незаконно (і нерозумно, бо він де-факто втратив можливість розпустити ВР) скасованої Віктором Януковичем через ручний КС.

| Newssky.com.ua

Який і сьогодні проблема, чи не так? Можна згадати, що КС був більш-менш ефективним за раннього Кучми та епізодично за Ющенка, майже не «відсвідчував» за Порошенка, а сьогодні перетворився на горілий вертеп, нездатний урівноважувати гілки влади та попереджувати тиранію.

Утім, це інша тема. Україна починала як парламентська (радянська) республіка, в якій, коли ВР позбавилась ЦК КПУ, уряд був звичайним виконкомом, а президент — п’ятою ногою в собаки. Такий стан речей сприяв хаосу, в якому закінчилося президентство Кравчука, що спалило українську економіку в полум’ї гіперінфляції. Проте інститут президента поступово концентрував повноваження, а Конституція 1996 року — це системний копроміс між Леонідом Кучмою та Олександром Морозом («третя республіка» після УНР та УРСР) витончено розділив повноваження голови держави і парламенту, як колективного інституту. Кабмін, формально вищий колективний орган виконавчої влади все частіше поступався відсутній в Конституції президентській канцелярії, а прем’єри перетворилися на цапів-відбувайлів. До 1999 року президент Кучма користувався прямими декретними повноваженнями, що дозволило провести необхідні ринкові реформи і придушити гіперінфляцію. У 2000-2001 роках почався рух до іншої моделі — уряди Ющенка, Кінаха та Януковича грунтувалися на коаліціях більшості, хоча Конституція цього не вимагала. Леонід Кучма швидко попрямував шляхом розбудови парламентсько-президентської моделі (пропорційний виборчий закон) після березневих подій 2001 року, що налякали його «белградським сценарієм», хоча між ним та Слобо не було нічого спільного. Можливо, він і хотів стати канцлером за нового устрою, можливо — ні, цього ніхто не знає.

Між тим, до помаранчевої кризи призвів, зокрема, провал конституційних поправок у квітні 2004 року. Конституцію все одно довелося змінювати, але тепер уже заради притамування суспільного розколу. Тоді ж в українській історії з’явилося «політико-правове рішення», явище, яке пробило конституційну будову і ятрить дотепер… Притому, що Ющенко отримав рік повноважень Кучми (але зразка 2004, а не 1996-99 років), для будь-чого корисного 2005 рік було згаяно, а в січні 2006 Україна стала парламентсько-президентською республікою, в якій, проте, повноваження голови Кабміну та голови держави було розділено по суті, навпіл. Крім того, без спікера і лідерів більшості вони мало ще могли. Демократія в Україні квітла і буяла, але жодних реформ не проводилося, економіка пливла за течією незалежно від імені прем’єра, система складалася лише з амортизаторів та вогнегасників, що стримували одне одного. Шок 2009 року дозволив Віктору Януковичу виграти вибори, а тотальна корупція у ВР та судовій гілці — сконцентрувати владу та встановити політичний режим зразка 1999-2005 років.

У лютому-березні 2014 року революціонізований парламент повернув, із деякими нюансами устрій 2006-10, і протягом п’ятирічки він не порушувався. Що і генерувало необхідну для опору агресору та системних реформ стабільність (адже за двопартійної коаліції уряд змінився лише раз). А от з середини 2019 року (марнозвісного турборежиму) ми живемо у незрозумілій ситуації. Редакція Конституції в ключових рисах та сама, що і раніше, незалежно від маси турбозаконів (яких, за зізнанням депутатки від СН Богуцької, члени ВР і самі не розуміють та не спроможні прочитати). Але реальна влада, за наростаючою, знаходиться в руках однієї партії, її парламентських координаторів, спікера, голови ОПУ та президента (такої концентрації влади не було ні в Кучми, ні в Януковича, який заледве мав більшість у ВР). Для чого це все? Адже два роки було знов витрачено намарно, лише зараз почалися деякі корисні для суспільства тілорухи. Загалом, повернуто атмосферу руху за течією часів Ющенка-Тимошенко, але в значно гірших та важчих зовнішніх обставинах… Рано чи пізно Україні доведеться обирати між двома єдиними ефективними моделями. Тією, де прем’єра та кабінет обирає парламентська більшість, і вони самі до неї належать, немає жодних президентів, хіба що з декоративними функціями — як у Великій Британії. І тією, де немає кабміну і прем’єра, а є окремо президент на чолі своєї адміністрації та окремо законодавчий орган — як у США. Усе решта — то химери різного ступеню неефективності, а біг України по колу, що звужується, триватиме.

Максим Михайленко, головний редактор Newssky для cvnews.cv.ua


Поделиться статьей:

Подписаться на новости:




В тему: