Травесті-шоу замість правосуддя: коли Україна почне всерйоз виконувати рішення ЄСПЛ?
07.07.2026
У Верховному Суді здивовані рішеннями ЄСПЛ
98% рішень ЄСПЛ щодо України завершилися констатацією факту порушення міжнародних зобов’язань державою, офіційна статистика Суду за 2025 рік. Саботаж або системна дисфункція національного правосуддя є тим показником якості роботи, який отримав об’єктивне підтвердження у практиці ЄСПЛ.
Оновлений Верховний Суд, діяльність якого декларується як така, що ґрунтується на так званих «європейських правових стандартах», розпочав функціонування у 2017 році внаслідок масштабної судової реформи. Відбулася також трансформація органів суддівського врядування та процедур добору суддів, що здійснювалася за активної участі міжнародних партнерів, серед яких Європейський Союз, Велика Британія, США та Канада. У цьому контексті Верховний Суд розглядався як один із ключових інституційних результатів міжнародної підтримки зміцнення судової влади в Україні.
Задокументовані випадки масштабної корупції, суперечлива судова практика Верховного Суду, а також критичні показники офіційної статистики Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) щодо розгляду заяв у справах проти України викликають обґрунтовані сумніви щодо інституційної спроможності Верховного Суду повною мірою відповідати євроінтеграційним прагненням держави та її громадян.
Верховний Суд: публічна риторика vs судова практика
У публічному дискурсі щодо функціонування національної судової системи, зокрема Верховного Суду, спостерігається суттєва інтенсифікація риторики, пов’язаної з євроінтеграційними процесами, імплементацією «європейських стандартів правосуддя» та декларуванням антикорупційної трансформації судової влади. Однак така комунікативна активність нерідко не супроводжується достатнім рівнем емпірично верифікованих інституційних змін, що породжує методологічне напруження між нормативно задекларованими цілями реформування та їх фактичним проявом у судовій практиці.
У результаті зазначеного формується концептуально значущий розрив між декларативним рівнем інституційної модернізації та фактичним станом судової спроможності забезпечувати послідовне, передбачуване та належним чином мотивоване застосування стандартів права Європейського Союзу та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У таких умовах заявлені інституційні наративи щодо «боротьби з корупцією» у діяльності Верховного Суду набувають переважно декларативно-комунікативного характеру, що вимагає критичної оцінки з позицій принципу інституційної доброчесності та довіри до судової влади.
Декларована боротьба з корупцією у Верховному Суді не повинна трансформуватися в ситуацію, за якої саме цей найвищий судовий орган держави, ухвалюючи остаточні судові рішення в системі національного правосуддя, фактично очолює корупційні практики. Як встановлено органами досудового розслідування, підтверджено матеріалами кримінального провадження та відображено в угоді про визнання винуватості у справі щодо колишнього Голови Верховного Суду, розмір неправомірної вигоди, наданої за ухвалення лише одного судового рішення, становив 2,7 млн доларів США[1]. Досудове розслідування щодо інших суддів — фігурантів цього кримінального провадження — триває, що дає підстави стверджувати про наявність ознак системної корупції із залученням певної кількості суддів Верховного Суду[2].
У науковій літературі та міжнародних антикорупційних дослідженнях корупція розглядається не лише як отримання неправомірної вигоди, а і як системне викривлення процесу ухвалення рішень внаслідок конфлікту інтересів, корпоративної солідарності, політичного впливу або інших неформальних чинників. Саме через таку широку інституційну призму повинна оцінюватися діяльність органів державної влади, включаючи найвищі судові інстанції.
Така сумна практика роботи Верховного Суду ніяк не відповідає публічній риториці та декларованим «європейським стандартам судочинства». Водночас беззаперечною перевагою сучасних євроінтеграційних процесів в Україні є можливість звернення до Європейського суду з прав людини, який виступає дієвою гарантією забезпечення справедливого, компетентного та неупередженого судочинства, а також ефективного захисту прав і свобод людини.
Особливої уваги заслуговує питання ефективності діяльності Верховного Суду як останньої національної інстанції, покликаної забезпечувати однакове та конвенційно-сумісне застосування права.
Офіційна статистика Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ)[3] свідчить про надзвичайно високий рівень виявлених порушень Конвенції в судових рішеннях України. Так, у 2025 році ЄСПЛ ухвалив 164 рішення (щодо 568 заяв) стосовно України, при цьому у 160 випадках встановлено щонайменше одне порушення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Таким чином, 98% рішень ЄСПЛ щодо України завершилися констатацією порушення міжнародних зобов’язань держави.
Водночас наведений показник стосується виключно тих справ, які пройшли процедуру прийнятності та були розглянуті ЄСПЛ по суті. Так, у 2025 році Суд розглянув щодо України 5997 заяв, з яких 5429 були визнані неприйнятними або виключені з реєстру, тоді як предметом розгляду по суті стали лише 568 заяв. Така статистика встановлених порушень характеризує насамперед вибірку справ, які пройшли попередній фільтр прийнятності, а не всі звернення проти України.
Україна, з населенням приблизно 33 млн., стабільно в трійці лідерів за кількістю скарг до ЄСПЛ[4]. Лідером є Туреччина з населенням у 80 млн., на другому місці — Росія, але з населенням 140 млн.[5]
Водночас порівняння з країнами ЄС, до стандартів судочинства яких ми «євроінтегруємося» і чи то «наближаємося», чи майже «наблизилися», демонструє принципово іншу картину. Так, у 2025 році, наприклад, Австрія (4 справи, 2 з встановленими порушеннями Конвенції), Бельгія (8 справ, 4 порушення), Данія (5 справ, 2 порушення), Естонія (3 справи, 1 порушення), Фінляндія (2 справи, 1 порушення), Нідерланди (3 справи, 1 порушення), Велика Британія (10 справ, 4 порушення) та Франція (20 справ, 10 порушень), характеризуються суттєво меншим обсягом звернень до ЄСПЛ. У цих випадках абсолютні показники залишаються на рівні здебільшого одиниць або, як виняток, кількох десятків справ. В сотнях розглянуті справи вимірюються лише щодо Росії (156 справ і 153 порушення) і України (164 і 160 відповідно)[6].
Особливо показовим є те, що навіть за умов значної різниці в кількості справ, у більшості європейських держав частка встановлених порушень також залишається відносно низькою у межах розглянутих справ (приблизно 33–50%). Це дозволяє зробити висновок, що ключова відмінність полягає не лише у рівні конвенційних порушень як таких, а насамперед у масштабі звернення до міжнародного судового механізму як індикатора ефективності національного правосуддя.
Система національного правосуддя, яка демонструє подібний рівень виявлених порушень, не може бути охарактеризована як ефективно функціонуюча — радше йдеться про саботаж або системну дисфункцію. У цьому контексті Верховний Суд фактично сприймається як своєрідний «генератор випадкових судових рішень», якби не загальновідома корупційна складова його рішень.
З огляду на це, очевидно, що кадрові рішення 2017 року, ухвалені в межах тодішнього добору суддів, потребують критичної переоцінки з позицій їхньої інституційної ефективності.
Діяльність суду – збитки державі
Пряма майнова шкода (матеріальні наслідки) державі внаслідок встановлених порушень Конвенції проявляється у виникненні суспільно небезпечних наслідків, що знаходять своє відображення у рішеннях Європейського суду з прав людини. Серед іншого, у рішеннях ЄСПЛ заявникам присуджується грошова сатисфакція, що формує прямі фінансові зобов’язання для України. Так, за результатами розгляду справ у 2024 році Україну зобов’язано сплатити заявникам 2 673 680 євро, тоді як у 2025 році сума присуджених компенсацій становить вже 3 355 045 євро[7]. Зазначені виплати є наслідком встановлених ЄСПЛ порушень Конвенції, допущених, зокрема, національними судами на чолі з Верховним Судом, і відображають обсяг матеріальних втрат держави унаслідок таких порушень, що може становити інтерес для відповідних правоохоронних органів України.
З формально-юридичної точки зору такі порушення не можуть автоматично ототожнюватися виключно з діяльністю Верховного Суду, оскільки відповідальність за дотримання Конвенції покладається на державу загалом. Проте практична реальність полягає в тому, що звернення до ЄСПЛ допускається лише після вичерпання ефективних національних засобів захисту, тобто після проходження заявником усіх основних стадій національного судового контролю, включаючи розгляд справ Верховним Судом.
Саме тому наведена статистика неминуче ставить питання про якість функціонування механізму судового контролю на найвищому рівні судової системи. Якщо після завершення національного судового провадження порушення Конвенції продовжують систематично встановлюватися міжнародним судом, це свідчить про наявність глибоких інституційних проблем, які не можуть пояснюватися лише окремими помилками правозастосування.
Ще більш показовим є те, що відповідні порушення мають стабільний та багаторічний характер. Так, в 2023 році ЄСПЛ ухвалив 130 рішень щодо 388 заяв, у 123 з яких встановлено щонайменше одне порушення Конвенції, що становить 95%[8]. За 2024 рік – 158 рішень (556 заяв) – 153 порушення Конвенції, 97%[9].
За таких умов дискусія про причини цієї ситуації неминуче виходить за межі суто процесуальних недоліків і порушує питання інституційної доброчесності судової влади, ефективності механізмів внутрішнього контролю та реального змісту задекларованої антикорупційної політики в контексті проголошеної євроінтеграції.
Методологічні обмеження використання статистики ЄСПЛ
Аналіз статистичних показників Європейського суду з прав людини щодо України потребує врахування низки методологічних обмежень, які випливають як із природи конвенційного механізму захисту прав людини, так і зі специфіки формування судової вибірки у Страсбурзі. Насамперед слід підкреслити, що ЄСПЛ не здійснює інституційного аудиту національних судів, зокрема Верховного Суду, і не оцінює їх діяльність у категоріях «ефективності» чи «неефективності» у внутрішньодержавному сенсі. Його завдання полягає у встановленні факту порушення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у конкретній справі, яка вже пройшла національні інстанції та вичерпала доступні засоби правового захисту.
У зв’язку з цим відповідальність у рішеннях ЄСПЛ має виключно конвенційний характер і покладається на державу як єдиного суб’єкта міжнародно-правових зобов’язань. Такий підхід виключає можливість «розщеплення» відповідальності між окремими елементами національної судової системи на підставі самої лише статистики Суду. Відтак показники порушень не можуть прямо інтерпретуватися як індикатор якості діяльності виключно Верховного Суду чи будь-якої іншої окремої інстанції. Водночас саме Верховний Суд займає у цій архітектурі ключове системоутворювальне місце, оскільки виконує функцію остаточного національного арбітра та інституційного фільтра конвенційних стандартів, через який проходить узгодження та уніфікація судової практики на рівні всієї системи правосуддя.
Важливим фактором є також те, що значна частина справ, які потрапляють на розгляд ЄСПЛ, уже за своєю природою є «відфільтрованими» національною системою як конфліктні або проблемні. Водночас сама концентрація таких справ на рівні міжнародної юрисдикції може розглядатися як індикатор недостатньої ефективності національних механізмів фінального судового контролю, включно з касаційною інстанцією, у запобіганні та усуненні потенційних конвенційних порушень ще до стадії звернення до ЄСПЛ. У цьому контексті роль Верховного Суду як «фільтра конвенційних стандартів» набуває ключового значення, оскільки саме на цьому рівні має завершуватися корекція системних помилок правозастосування. Наявність системних проблем у діяльності Верховного Суду, зокрема пов’язаних із питаннями професійної якості та інституційної доброчесності, створює перешкоди для належного вирішення відповідних питань на стадії ухвалення остаточного судового рішення.
Таким чином, навіть з урахуванням ефекту селективності звернень (selection bias), стабільно високий відсоток встановлених ЄСПЛ порушень не може ігноруватися як статистичний артефакт. Він радше вказує на наявність структурних дисфункцій у національному механізмі судового контролю, які потребують окремого аналізу з урахуванням ролі Верховного Суду у формуванні єдності та передбачуваності судової практики.
Інституційна відповідальність: держава, судова система, касаційна інстанція
Коректне аналітичне розмежування відповідальності у сфері виконання Конвенції передбачає виділення щонайменше трьох взаємопов’язаних рівнів. Перший рівень — системний — стосується держави загалом, яка є єдиним суб’єктом відповідальності у розумінні Конвенції та гарантом належного функціонування всіх елементів правової системи. Саме на цьому рівні формуються законодавчі рамки, інституційна архітектура судової влади та механізми виконання судових рішень.
Другий рівень охоплює процесуальне функціонування судової системи в цілому, включно з судами всіх інстанцій. На цьому етапі потенційні порушення можуть виникати внаслідок як помилок правозастосування, так і системних дефектів процесуальних процедур, як-от надмірна тривалість проваджень, неоднаковість підходів у подібних справах або недостатня якість судового мотивування.
Третій рівень стосується касаційної інстанції, роль якої полягає не у повторному встановленні фактичних обставин справи, а у забезпеченні єдності та передбачуваності судової практики. У цьому контексті Верховний Суд виконує функцію інституційного «фільтра» конвенційних стандартів, покликаного мінімізувати ризики формування суперечливої практики та забезпечити узгоджене застосування норм національного та конвенційного права.
Водночас предметом цього дослідження не є покладення на Верховний Суд виключної або основної відповідальності за всі порушення Конвенції, встановлені ЄСПЛ щодо України. Така відповідальність у міжнародно-правовому сенсі покладається на державу загалом та охоплює діяльність усіх елементів правової системи. Однак особливий статус Верховного Суду як найвищої судової інстанції обумовлює необхідність окремої оцінки його здатності своєчасно виявляти, виправляти та запобігати порушенням конвенційних стандартів на стадії національного судового контролю. Саме тому статистика ЄСПЛ у межах цього дослідження використовується не як доказ прямої відповідальності Верховного Суду за кожне встановлене порушення, а як один із індикаторів ефективності виконання ним функції забезпечення єдності судової практики та інтеграції стандартів Конвенції у національне правозастосування. Водночас для методологічно коректної оцінки ролі Верховного Суду недостатньо аналізу лише агрегованих показників порушень. Необхідним є дослідження конкретних типів системних проблем, які потенційно можуть бути пов’язані з реалізацією функцій касаційної інстанції, зокрема забезпеченням єдності судової практики, належного мотивування судових рішень та правової визначеності.
До таких проблем належать, зокрема, неоднаковість судової практики у подібних правовідносинах, випадки відступу від раніше сформованих правових позицій без належного обґрунтування, а також якість мотивування судових рішень, що має вирішальне значення з точки зору вимог статті 6 Конвенції. Окремого аналізу потребує і питання ефективності механізмів забезпечення єдності судової практики, оскільки саме вони визначають, чи виконує Верховний Суд свою функцію як стабілізуючий елемент національної правової системи.
Уніфікація судової практики є ключовим індикатором того, чи виконує Верховний Суд свою касаційну функцію як інституція, що забезпечує однакове застосування права. В умовах фрагментарності правозастосування навіть незначні відхилення у тлумаченні норм можуть створювати системну правову невизначеність, яка, у свою чергу, формує підґрунтя для подальших звернень до ЄСПЛ. Відсутність послідовності та сталості правових позицій Верховного Суду виступає каталізатором виникнення конвенційних спорів.
Зазначена проблема особливо виразно проявляється в практиці Касаційного господарського суду та Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. Діяльність цих юрисдикцій часто характеризується різноспрямованими та внутрішньо суперечливими тенденціями у формуванні правових позицій. У судовій практиці спостерігаються численні випадки відступу від раніше сформульованих правових висновків, їхнього уточнення або суттєвого переосмислення, нерідко без достатньо чітких і стабільних критеріїв, що забезпечували б правову визначеність та передбачуваність.
Окремого критичного аналізу потребує й тенденція до імплементації окремих правових конструкцій, запозичених або адаптованих із чужорідних правових систем, насамперед систем загального права (common law), які в окремих випадках виглядають як висмактані із контекстуальних засад відповідних систем і перенесені без достатнього врахування інституційної та доктринальної специфіки національного права. Така рецепція іноземних підходів, за відсутності цілісної методологічної інтеграції, може призводити до фрагментації правозастосування та додаткової концептуальної нестабільності судової практики.
Яскравим прикладом такої непослідовності є спотворене застосування теорії «фраудаторності» (fraudulent conveyance[10] / fraudulent transfer[11]), яке набуло надмірно широкого та контекстно невиправданого тлумачення. Судді Верховного Суду «адепти» цієї теорії, складається враження, більше присутні в соціальних мережах і на публічних заходах, ніж у судових засіданнях, нав’язують невластиві українському праву конструкції, фрагментарно запозичені з чужорідних для нас правових систем, демонструючи явне limited understanding of the field. При цьому претендують на певну винятковість, а подекуди — навіть на унікальність власних суджень.
Інші окремі представники, зокрема Касаційного господарського суду, значну частину робочого часу проводять у тривалих закордонних відрядженнях, позиціонованих як навчальні, їхні рішення щодо статусу суб’єктів іноземного (зокрема, кіпрського) права демонструють брак системного розуміння навіть базових засад законодавства тих країн, щодо суб’єктів інкорпорації яких цей суд ухвалює явно суперечливі рішення[12].
Судді Верховного Суду, значна частина яких була відібрана у 2017 році в умовах прискореної процедури («за оголошенням»), своїми рішеннями демонструють суттєву варіативність підходів навіть у межах однієї касаційної інстанції. На тлі системної корупційної проблематики в судовій системі (де, за наявними оцінками, «вартість» вирішення окремих справ у Верховному Суді сягає мільйонів доларів США[13]) така динаміка суттєво ускладнює досягнення декларованої мети забезпечення єдності судової практики.
У підсумку зазначені тенденції ставлять під сумнів достатність існуючих механізмів внутрішньої уніфікації практики Верховного Суду та актуалізують питання щодо реальної спроможності касаційної інстанції забезпечувати послідовне та передбачуване застосування права в умовах нормативної і доктринальної неоднорідності. У межах статистики ЄСПЛ Верховний Суд радше постає як узагальнений символ «остаточного національного рішення», як ідентифіковане джерело конвенційних порушень.
Висновки
Стабільно однією з держав із найбільшою кількістю скарг до ЄСПЛ серед держав-учасниць Європейської конвенції з прав людини є Україна, що слугує показником ефективності національного правосуддя та спростовує наратив про успіхи «євроінтеграції» і впровадження «європейських практик» судочинства.
Надвисокий відсоток встановлених ЄСПЛ порушень Конвенції при розгляді заяв проти України слід розглядати як індикатор структурних проблем функціонування системи правосуддя загалом.
На тлі задокументованих випадків корупції та суперечливої судової практики Верховний Суд не повною мірою відповідає стандартам вищого судового органу держави, яка декларує курс на членство в Європейському Союзі.
Фрагментація та непослідовність судової практики Верховного Суду, зокрема Касаційного господарського та Касаційного цивільного судів, створюють правову невизначеність, яка підвищує ризик виникнення конвенційних порушень і подальших звернень до ЄСПЛ. Верховний Суд після реформи 2017 року так і не став повноцінним гарантом єдності практики та європейських стандартів у необхідному обсязі.
Інституційна оцінка Верховного Суду має здійснюватися не лише на основі агрегованих міжнародних статистичних показників, а й через комплексний аналіз його ролі у формуванні стабільної та передбачуваної судової практики, рівня правової визначеності, а також здатності ефективно інтегрувати стандарти Конвенції у національне правозастосування, тим самим знижуючи потребу у міжнародному судовому контролі як субсидіарному механізмі захисту прав людини.
Василь Гостюк
к.ю.н., LL.M. International Business Law
[1] НАБУ. https://www.facebook.com/share/p/1BCcxdbGwE/?mibextid=wwXIfr
[2] Мільйонні застави призначено суддям у справі про корупцію у Верховному Суді. 29 травня 2026. УНН. https://unn.ua/news/milionni-zastavy-pryznacheno-suddiam-u-spravi-pro-koruptsiiu-u-verkhovnomu-sudi
[3] Ukraine. ECHR. https://www.echr.coe.int/documents/d/echr/CP_Ukraine_ENG?utm_
[4] Galan S. Top-20 countries with the largest number of applications allocated to a judicial formation at the European Court of Human Rights in 2023. Nov 28, 2025. Statista. https://www.statista.com/statistics/1255488/applications-to-a-judicial-formation-at-court-of-human-rights/?utm_
[5] Annual Report ECHR & Overview 2025. https://www.echr.coe.int/documents/d/echr/annual-report-2025-eng
[6] ANNUAL REPORT EUROPEAN COURT OF HUMAN RIGHTS 2025. P. 36. https://www.echr.coe.int/documents/d/echr/annual-report-2025-eng
[7] SUPERVISION OF THE EXECUTION OF JUDGMENTS AND DECISIONS OF THE EUROPEAN COURT OF HUMAN RIGHTS. 19th Annual Report of the Committee of Ministers 2025. F1, c.161. https://www.coe.int/en/web/execution/annual-report-2025
[8] Knowledge and understanding of ECHR case law determines how confident we are in bringing our legal system closer to European standards – SC President. 22 April 2024. https://court.gov.ua/eng/supreme/pres-centr/news/1593606
[9] Ukraine. ECHR. https://www.echr.coe.int/documents/604084/839313/CP_Ukraine_ENG.pdf/4be29bf6-b83f-c665-d1c7-32869e337385?t=1748340210826&version=7.0
[10] What Is a Fraudulent Conveyance? Legal Definition. LegalClarity Team. Apr 1, 2026. https://legalclarity.org/what-is-a-fraudulent-conveyance-of-assets/
[11] Daniel Perera. Understanding Fraudulent Transfers: What to Do When a Debtor Hides Assets. September 9, 2025. https://www.cthmlaw.com/understanding-fraudulent-transfers-what-to-do-when-a-debtor-hides-assets/
[12] Незнання закону суддями може спричиняти непередбачені правові наслідки або про неймовірні пригоди кіпрського майна в Україні. 12.06.2026. https://protocol.ua/ua/kritichniy_analiz_pidhodiv_verhovnogo_sudu_u_spravi_910_5717_23_u_konteksti_printsipiv_bona_vacantia_ta_restoration_corporate_rights_ochevidni_problemi_zastosuvannya_inozemnogo_prava_verhovnim_sudom/#_ftn42
[13] НАБУ. https://www.facebook.com/sap.gov.ua/posts/pfbid02kptCcT5gu7Hfu2hmnK8yg7agZxBAv6L59RvuEZo7Vs2TybSJe
