Тейяр де Шарден – громадянин Землі

Ексклюзив. Шарден продовжував наполегливо працювати, стійко переносячи багато років такого болісного випробування. Сам же Тейяр зазначав: «Зрештою, лиш одна річ має справжнє значення — “бачити” Бога, хоч би де ти був». Всі наступні роки минули у численних наукових експедиціях. Його приїзди до Франції були рідкісними і нетривалими. Так він став, за висловом сучасників, «громадянином Землі».

Попри складні випробування, зумовлені тривалим засланням до Китаю, о. П’єр Тейяр де Шарден не залишив Товариства Ісуса/ордену єзуїтів. Причину цього рішення він сам окреслив у листі від 8 лютого 1949 року. У щирому й глибоко особистому зізнанні богослов зазначив:«Моя духовна конструкція абсолютно покоїться на розширеній і “оновленій” постаті Христа. Для мене абсолютно неможливо відокремити себе від Церкви, яка є живою гілкою роду Христового. Все, що я можу — це діяти зсередини».

Саме така свідомість нерозривної єдності з  Церквою, як з Тілом Христовим, навіть попри конфлікти з церковною ієрархією, спонукала його залишитися в лоні Ордену й нести своє покликання в покорі та вірності.

І саме в китайській «ізоляції», що тривала понад два десятиліття, сталося те, що сам він називав «тріумфом розуму перед обличчям Всесвіту». Йдеться про відкриття синантропа — Homo erectus pekinensis, або пекінської людини. Археологічні розкопки в печері Чжоукоудянь, що за 54 кілометри від Пекіна, дали змогу виявити понад 200 фрагментів скам’янілостей, що належали приблизно сорока особинам.

Це відкриття стало визначальним у дослідженні філогенезу людини. Синантроп мешкав на теренах сучасного Китаю приблизно від 800 до 400 тисяч років тому. Його зріст становив близько 150 сантиметрів, а об’єм мозку — від 1000 до 1200 см³. Цей тип гомініда засвідчив глибину еволюційних процесів, які охоплюють не лише тілесне, а й духовне формування людини як

істоти, покликаної до сопричастя з Богом.

На жаль, у 1941 році, під час японської окупації Китаю, вся зібрана колекція останків синантропа була втрачена в процесі її евакуації до США. Проте саме це відкриття закарбувало ім’я Тейяра в історії світової науки як дослідника, що зумів поєднати віру, розум і мужність у служінні істині — навіть у віддаленні від батьківщини, в умовах зовнішнього мовчання.

Це  було пізніше, а зараз ми продовжимо розповідь про отця Шардена. Відкриття Homo erectus pekinensis стало однією з найвизначніших подій у світовій палеоантропології. Новий вид дав змогу заповнити істотну прогалину у філогенезі людини, суттєво розширивши наше розуміння її еволюційної історії. Особливо значущим стало відкриття 1931 року, здійснене Тейяром у співпраці з видатним французьким археологом Анрі Брейлем: було доведено, що синантропи не лише користувалися вогнем, а й виготовляли примітивні знаряддя праці.

Завдяки цим здобуткам авторитет П’єра Тейяра де Шардена як науковця невпинно зростав. Його запрошували до участі в археологічних експедиціях в Індії, Бірмі, Монголії, на острові Ява, а згодом — і в Африці. Участь у цих проектах остаточно утвердила його в статусі одного з провідних палеоантропологів XX століття.

Однак наукове визнання не зняло напруження у відносинах з Орденом. Китайське усамітнення не зменшило, а радше загострило внутрішнє протистояння. Заборона на публікації, накладена орденським керівництвом, змушувала отця Тейяра творити «в стіл». І все ж його ідеї проникали у світ: їх переписували від руки, тиражували на ротаторах, і поступово формувався неофіційний корпус текстів — своєрідна «самвидавча бібліотечка», що поширювалася серед ліберально налаштованих богословів, викликаючи водночас великий інтерес і глибоке роздратування в орденських верхах.

У 1933 році Генерал Товариства Ісуса (тобто ордену єзуїтів) надіслав Тейяру письмову відмову в праві викладати в європейських коледжах, заборонив йому повернення з Азії до Парижа й таким чином остаточно законсервував його «вигнання».

Нові випробування не забарилися. У 1937 році Японія оголосила війну Китаю. Отець Тейяр, не встигнувши евакуюватися, опинився в ізоляції — в дипломатичному кварталі Пекіна, окупованого японською армією. Ці важкі роки стали для нього періодом внутрішньої зосередженості. Саме тоді народився задум головної праці його життя — «Феномену Людини», до якої він узявся в травні 1938 року.

«Рідко коли я відчував настільки глибоко, що працюю цілковито для одного Бога», — згадував пізніше Тейяр про той період. До літа 1940 року рукопис «Феномену Людини» було завершено. У 1941 році завдяки друзям Тейяр зумів надіслати текст до Ватикану — транзитом через Америку. Однак відповіді не надійшло. Лише по завершенні Другої світової війни йому вдалося повернутися до Парижа. Там, у колі провідних французьких теологів, він уважно, сторінка за сторінкою, обговорював свій рукопис, вносячи в нього численні поправки, ретельно шліфуючи кожен аргумент, кожну формулу.

У травні 1947 року, маючи глибоку надію, він знову подав працю до Риму. Але незабаром надійшла відповідь від генерала Товариства Ісуса: публікація «Феномену Людини» заборонена. У 1948 році, прийнявши запрошення одного з генералів Товариства Ісуса, отець Тейяр де Шарден особисто вирушив до Риму, маючи надію здобути дозвіл на публікацію своєї головної праці. Він прибув із оновленим рукописом «Феномену Людини», до якого включив нову заключну главу — «Феномен християнства». У ній з усією чіткістю було сформульовано його релігійне кредо — щире й аргументоване сповідання віри, що мало слугувати відповіддю на звинувачення у викривленні католицького вчення.

Та й цей важливий крок не змінив ситуації. Вже в Римі він додатково уклав ще одне прикінцеве доповнення — «Декілька міркувань про місце й участь зла в еволюціонуючому світі», в якому з ще більшою ясністю були розставлені основні акценти його теологічної думки. Однак навіть ці спроби діалогу не зустріли належного розуміння.

«Навколо Риму — не залізна завіса, а ватна, що поглинає будь-який звук людських суперечок і прагнень», — писав він у ті дні одному з друзів. Єдине, що лишалося йому як моральна відрада — його не було виключено з Ордену; він залишився «законним сином» Товариства Ісуса. Але це був радше формальний жест, ніж істинне визнання. Фактично ж, єдиним «відгуком» з боку ватиканських інстанцій став критичний розбір «Феномену Людини», обсягом не більше десяти сторінок.

Отець Тейяр був глибоко вражений та засмучений тим, що його духовні наставники виявили повну нездатність побачити цілісну картину — як людину, так і сам світ у його динаміці. Найгіршим для нього стало те, що йому поставили в провину саме те, що мало б стати його найбільшою заслугою — сміливий вихід за межі «чистої» науки, прагнення охопити й осмислити справжній вектор космогенезу у світлі Христового об’явлення.

Отець Тейяр де Шарден — постать виняткова і непересічна у світі науки і богослов’я. Він був не лише визначним палеоантропологом, який розкривав таємниці походження людства, а й глибоким мислителем, що прагнув поєднати наукове знання з християнською вірою. Його духовний світогляд, піднесений і одночасно науково обґрунтований, став спробою відповісти на найскладніші питання буття, зокрема питання єдності Всесвіту і Бога, ролі Людини в космосі, і нарешті — сенсу еволюції як богооб’явленого процесу.

У 1934 році в есеї «Як я вірю» отець Шарден сформулював своє кредо, яке стало духовним фундаментом його багатогранної праці і вираженням глибокого розуміння єдності космосу і віри:

«Я вірю, що Всесвіт — це Еволюція.

Я вірю, що Еволюція спрямована до Духа.

Я вірю, що Дух завершується у Особистості.

Я вірю, що Найвища Особистість — це Всесвітній Христос».

Це сповідання не лише окреслює його богословське бачення, а й відкриває глибинний сенс еволюції як поступового здійснення Божого задуму. Пізніше, у 1950 році, у праці «Серце матерії», отець Тейяр удосконалив цю формулу, підкреслюючи персональний аспект Духа в людині:

«Сьогодні я сказав би: „Я вірю, що Дух у людині завершується у персональному“». Ці слова є не просто особистою думкою вченого, а гідним вираженням його аристократичної віри, що поєднує наукову проникливість з богословською мудрістю. Шарден надихає тих, хто шукає гармонії між наукою і вірою, показуючи, що духовна інтуїція може стати провідником у складних пошуках розуміння Всесвіту і Божої істини.

Світ, зранений війною, щойно починав приходити до тями. Коли європейська цивілізація зупинилася на руїнах своїх ілюзій,у тиші поствоєнної доби зазвучали голоси тих, хто не втрачав надії навіть серед згарищ історії. Для отця Тейяра де Шардена цей період ставне лише завершальним у біографічному сенсі, але — найглибше визріваним у богословсько-космічній перспективі. Пройшовши крізь фронти — зовнішні й внутрішні —він зберіг цілісність бачення:Христос як Середина, Вершина й Кінець усього буття. Тепер настав час дозрівання плоду — його думка починає звучати не тільки як свідчення віри,а як передчуття духовного майбутнього людства,яке постане з руїн — оновлене, просвітлене, пройняте жагою Єдності.

Цей розділ відкриває сторінку пізнього Шардена —мужнього, глибокого, містичного,що йде до межі людської уяви і переходить її — у мовчазному світлі Альфи та Омеги, тобто Бога Предвічного.

Іван Верстянюк, оглядач з питань релігії