ТАКІ КРАСИВІ ЛЮДИ. Рецензія на сучасний український кінофільм. Ексклюзив

10.12.2021 0 Редакция NS.Writer

Національна кіностудія художніх фільмів імені Олександра Довженка має давні традиції знімати фільми з обов’язковими елементами театральної статичності. Ті, хто втомився від так званої «кліпової» манери сучасних швидких видовищ, включно з політикою на екрані, можуть на цьому фільмі зосередитися і розслабитись: тут не покажуть убивств і обману, хоча натяки на це місцями будуть присутні.

На вас очікує міцний саспенс.

Передчуття, ніби щось, ось-ось, повинно трапитися, не залишає глядача, від перших кадрів, аж до останніх. Хоча, як коментувала усі фільми у підлітковому віці наша донька: «Та що тут дивитися? Хіба не зрозуміло? Вони всі переженяться?»

Нічого ви не дізнаєтеся про самотність, поки не переглянете філософської драми «Такі красиві люди», режисер і автор сценарію Дмитро Мойсеєв, виконавці головних ролей: Поліна Войневич, Олег Стефанов, Костянтин Данилюк, Алла Бінєєва).

Дуже своєрідна картина.

Автори зафільмували узбережжя Чорного моря без туристів, поза межами відпочинкового сезону, коли місцеві мешканці можуть зосередитись на своїх справах і почуттях, замість постійно обслуговувати приїжджих.

Там рай для хіпі.

Так, саме раєм, виглядає той безкрайній загублений пляж за теплої погоди, з двома самотніми хатинками, до яких проведено електрику, та у яких мешкає четверо людей, не обмежених умовностями життя на «материку», до яких, час від часу навідуються подорожні, які або не сприймають напруженого трибу життя, або знаходять у тому безмежному спокої себе, чи своє кохання. Там панує домашня самодіяльність, у якій нема кого соромитися, і де ніхто не вказуватиме вам на невідповідність вашої театральної постановки офіційним правилам, де всі слухають вашу гру на піаніно, якою б вона не була — бо ви там єдина, хто вміє перебирати клавіші.

Жінки там амазонки.

Жінки там рибалять вправніше за чоловіків, жінки там навчають чоловіків керувати мотоциклом, і жінки там мають чітку картину життя: що нам потрібно від них — а що їм потрібно від нас. Замість: «а що на те скажуть люди», «куди я піду у цій сукні», «риба щодня — то не здорове харчування». Можливо й нездорове, але камера не вхопила поза пляжем, бодай малесенького городика, на якому зріють овочі, та кавуни з динями, виноград, що є природним для південної частини України. Мало того, герої їдуть кудись далеко, аби придбати собі кавуна, і смакують ним, ніби самі оце нещодавно приїхали з Півночі. Та не варто прискіпуватися до деталей. Буває, мабуть, і так. Головним напоєм там, у тому раю для хіпі, є пиво — і цього досить, щоб заспокоїти вередливого глядача. Бо сам глядач обмежений у кількості споживання цього трунку, а там — хоч за кермом, хоч біля керма, хоч замість керма — ніхто того не бачить, і ніхто не заважає. А рівний, мов таріль, степ ще й звужує до мінімуму можливість зіткнення транспортного засобу з перешкодою і, тим більше, із зустрічним транспортом. Бо там його немає.

Але й там існують проблеми.

«…Я нікому не потрібна. Так хочеться кохати…» — бідкається одна з героїнь, що живе самотньою, а її подруга допомагає знайти для неї сексуального партнера, без тіні сумніву чи сорому пропонуючи приїжджим допомогти своїй подрузі у тій її самотності.

Дуже медитативний і заспокійливий фільм.

Варто би показати це кіно японцям, бо воно, схоже, є сучасним українським варіантом славетного фільму «Dodes’Ka-den» режисера Akira Kurosawa і спробою осмислення схожих загальнолюдських проблем. Японці б його оцінили, бо там показано чистий варіант спілкування людини з природою і спілкування людей між собою у обставинах, коли люди позбавлені тиску суспільства на них та від відповідальності перед суспільством у вигляді обов’язків перед ним.

Чисті стосунки, без викрутасів і хитрощів.

Єдине, цю картину, на декілька хвилин, ламає попередній чоловік однієї з героїнь, який приїхав у цю глушину по гроші (!). Виглядає він дуже підозріло, мов якийсь бандит, і розповідає казочки, ніби йому загрожує смерть, а гроші потрібні щоб урятуватися, виїхавши за кордон.

В американському кіно такого «хлопця у чорній шкірянці» уже б зарізали, або сама героїня, або її новий коханець. І це було б логічно. Та не так у нас. Героїня, не рахуючи, дає йому грошей, а той, не рахуючи, приймає гроші — і зникає з їхнього життя, зникаючи й з екрану, та звільняючи глядачів від очікування небезпеки, залишаючи нам задоволення додивитися історію кохання, зафільмовану спеціально для нас.

Бо на тому пляжі відсутня зброя. Там навіть відсутні собаки (окрім оцього колишнього). Там у сусідньому будиночку проживає принцеса Несміяна, до якої здалеку приїздять свататися різні Принци: один на автівці, інший на мотоциклі, ще один — пішки, але з фотоапаратом. Явно чутлива натура. А чого ще тій жінці треба?

Що об’єднує женихів — жоден з них не дурень випити. Та залишитися ж має один. Ось у цьому й полягає інтрига кінофільму.

Це казка.

Така собі новітня казка, створена Дмитром Мойсеєвим. Хоча це й добре для кіно, бо часто глядач розуміє чим закінчується казка, ще й не додивившись, очікуючи на незвичний поворот інтриги чи розповіді, наперед відчуваючи, що нічого поганого у цій казці не станеться. Принаймні для Принца і Принцеси. А доля Дракона відома, хоч так — хоч так. Та й кому він потрібен, той Дракон? З логіки життя на рибному пляжі виникає картина, що наприкінці фільму вони усі сядуть разом споживати рибу.

Чи хотіла такого кінця риба, ніхто не замислюється. Бо усі ми ходимо в кіно, щоби у напівтемряві побачити втілення власних мрій, притулившись до дружнього плеча, володар якого покликаний врятувати нас від несподіваних екранних жахів, і поцілувати, коли сцена зворушлива.

Щоб зрозуміти звідкіля набралися усі оці прояви милості, треба пам’ятати, що кінофільм «Такі красиві люди» походить іще з того, довоєнного часу, з 2013 року.

СердюкВолодимир Сердюк,
виключно для Newssky


Поделиться статьей:

                               

Подписаться на новости:




В тему: