Сирійський реванш: як Кремль зберіг свої бази попри “передачу” новій владі

На тлі гучних заяв про переформатування російської військової присутності в Сирії та передачу об’єктів під контроль нової сирійської влади, останні події розкривають зовсім іншу картину. Флотилія російських військових суден, що таємно прослідувала Середземним морем, знову пришвартувалася в Тартусі, демонструючи, що геополітичний торг Москви з Дамаском дозволив Кремлю зберегти свої ключові плацдарми. Це повернення розвіює ілюзії про зменшення російського впливу та підкреслює складну павутину інтересів, де переплітаються зброя, зерно і ядерні амбіції.

Флотилія РФ рухається на південь вздовж узбережжя Іспанії в Сирію наприкінці серпня 2026 року. (Фото Радіо Свобода)

Несподіване повернення: флот росії знову в Тартусі

Наприкінці серпня 2026 року, лише через місяць після заяв про те, що російські військові бази в Сирії будуть передані новій сирійській владі, російські військові кораблі знову з’явилися в порту Тартус. Ця подія, підтверджена ексклюзивними знімками, отриманими Радіо Свобода, стала яскравим свідченням того, що Кремль не має наміру повністю відмовлятися від своїх стратегічних позицій у регіоні.

Флотилія, що складалася з трьох російських суден забезпечення – есмінця “”Адмірал Левченко””, судна матеріально-технічного забезпечення “”Спарта”” та танкера-заправника “”Академік Пашин”” – була вперше помічена поблизу узбережжя Іспанії. Заявленим пунктом призначення був Єгипет, проте невдовзі після проходження Гібралтарської протоки судна вимкнули транспондери, щоб уникнути відстеження. Цей маневр, що вже став звичною практикою для російських військових, дозволив флотилії непомітно дістатися до сирійського порту. Супутникові знімки згодом підтвердили їхнє прибуття та розвантаження невідомого вантажу в Тартусі.

Це повернення суперечить не лише нещодавнім офіційним заявам, але й попереднім подіям. У січні 2025 року нова сирійська влада розірвала 49-річний договір оренди Москвою північної частини порту Тартус, призначеної для російських суден. Крім того, у 2024 році Головне управління розвідки України повідомляло, що після повалення режиму Башара Асада росіяни виводять кораблі з сирійської бази Тартус і перекидають залишки озброєння літаками з авіабази Хмеймім. Проте вже у травні 2026 року OSINT-аналітики фіксували відновлення постачання російських військових вантажів до Сирії, коли вантажне судно “”Спарта”” прибуло до Тартусу в супроводі військових кораблів, що стало першим підтвердженням відновлення таких поставок після падіння режиму Асада.

Геополітичний шантаж: чому нова Сирія потребує Москви

Повернення російських суден підтверджує оцінки аналітиків про те, що Кремлю, завдяки жорсткому геополітичному торгу, вдалося зберегти свої бази в Сирії, хоча офіційні заяви, схоже, створювали інше враження. Руслан Трад, аналітик з питань Сирії, зазначив, що “”новому керівництву Сирії були потрібні речі, які могла запропонувати лише Росія””.

Сирійські запаси озброєнь значною мірою складаються зі зброї російського виробництва, тому Дамаску необхідно поповнювати склади. Росія роками була ключовим постачальником зброї для сирійського уряду, забезпечуючи його бронемашинами, приладами стеження, радарами, радіоелектронним обладнанням, ремонтними комплектами для вертольотів та боєприпасами. Навіть під час громадянської війни, коли західні країни засуджували Росію за постачання зброї, Москва продовжувала виконувати контракти.

Крім військової допомоги, Росія надає Сирії життєво важливу економічну підтримку. Арон Лунд, аналітик з питань Близького Сходу зі Шведського агентства оборонних досліджень, підкреслив, що російські нафта та пшениця допомогли Сирії пережити економічні потрясіння. За даними Reuters, у травні 2026 року Росія стала основним постачальником нафти до Сирії, незважаючи на співпрацю нового уряду із Заходом та широку недовіру до Москви. Сирійська економіка перебуває в руїнах після 14 років війни, понад 90% населення живе у бідності, а гіперінфляція знецінила сирійський фунт на 99,5% відносно долара з початку війни. У такій ситуації Дамаск змушений шукати підтримку там, де її може знайти, навіть якщо це означає співпрацю з колишнім союзником поваленого режиму.

Тартус і Хмеймім: стовпи російської експансії в Середземномор’ї та Африці

Порт Тартус є єдиною російською військово-морською базою за межами колишнього СРСР і відіграє роль важливого логістичного вузла для російських операцій в Африці. Його значення зросло після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну, коли Туреччина перекрила протоки Дарданелли та Босфор для російських військових кораблів, що обмежило доступ РФ до Чорного моря. Таким чином, Тартус став єдиним пунктом базування, що дозволяє Росії підтримувати свою присутність у Середземному морі та на Близькому Сході.

Іншим важливим російським об’єктом у Сирії залишається авіабаза Хмеймім. За даними Радіо Свобода, її продовжують використовувати літаки Міноборони РФ, що курсують у Малі та інші країни Африки. Супутникові знімки свідчать про масштабні будівельні роботи на Хмеймімі, хоча Москва та Дамаск заявляли, що база використовуватиметься як “”спільний навчально-реабілітаційний центр””. У квітні 2026 року з’явилася інформація, що нова сирійська влада має намір забрати у росіян авіабазу Хмеймім і перетворити її на тренувальний пункт для своїх військових, розглядаючи можливість “”спільного управління”” з невійськовими цілями.

Проте, незважаючи на це, у серпні 2026 року Сирія та РФ уклали меморандум про взаєморозуміння щодо реорганізації російської присутності. Згідно з ним, російські бази Тартус і Хмеймім будуть перетворені на “”спільні навчальні та кваліфікаційні центри””, а Сирія візьме на себе управління об’єктами, призначеними для цивільного використання, включно з аеропортом Хмеймім та четвертим комерційним причалом у порту Тартус. Перехідний період має завершитися протягом трьох місяців. Ця угода, названа сирійським МЗС “”найважливішою подією”” за півтора року переговорів, відкриває шлях до нового етапу сирійсько-російських відносин.

Росія активно розширює свою військову присутність в Африці, використовуючи Сирію як плацдарм. Кремль постачає сучасну зброю до зон конфлікту на південь від Сахари, посилюючи контрольовані ним збройні формування, і використовує вантажні судна для відправлення танків, бронетехніки та артилерії до Західної Африки. Російський Африканський корпус, пов’язаний з таємним підрозділом російської армії, активно діє в таких країнах, як Малі, Буркіна-Фасо та Нігер. Таким чином, збереження баз у Сирії є критично важливим для реалізації амбіцій Москви щодо посилення впливу на всьому африканському континенті.

Парадокс влади: Ахмед аш-Шараа та його “”нова Сирія””

Одним із найбільш парадоксальних аспектів нинішньої сирійської ситуації є постать Ахмеда аш-Шараа, нинішнього президента країни. Ахмед Хусейн аш-Шараа, також відомий як Абу Мухаммад аль-Джулані, був лідером повстанського угруповання “”Хаят Тахрір аш-Шам”” (ХТШ), яке часто ставало мішенню російських бомбардувань під час війни в Сирії. У 2017 році Москва навіть заявляла, що аш-Шараа був поранений внаслідок авіаудару. Ще торік він фігурував у списках терористів, а сьогодні вважається легітимним президентом Сирії.

Після повалення режиму Башара Асада у грудні 2024 року, Ахмед аш-Шараа став де-факто лідером Сирії. 29 січня 2025 року його було оголошено президентом країни на перехідний період. Нова влада оголосила про розпуск парламенту, скасування конституції 2012 року та формування нового уряду, в якому аш-Шараа очолив виконавчу владу без прем’єр-міністра. Він пообіцяв сформувати інклюзивний перехідний уряд, який відбудує зруйновані державні інститути та керуватиме країною до виборів, що можуть відбутися через чотири-п’ять років.

Цей драматичний поворот подій демонструє вражаючий прагматизм з обох сторін. Путін, який менше десяти років тому погрожував аш-Шараа знищенням, у жовтні 2025 року зустрічався з ним у Москві, пропонуючи дружбу. Аш-Шараа, зі свого боку, заявив, що нова сирійська влада намагатиметься перезапустити весь комплекс відносин з РФ, визнаючи “”історичний зв’язок”” та “”серйозну роль”” Росії у цьому процесі. Він навіть запланований виступ на Atlantic Council у вересні 2026 року як “”Президент Сирійської Арабської Республіки””, що свідчить про його зусилля щодо міжнародної легітимізації.

Однак не всі сприймають ці зміни однозначно. Деякі оглядачі висловлюють побоювання, що світську диктатуру Асада можуть замінити ісламістською, а аш-Шараа править, практично не дотримуючись принципу прозорості. Це створює нові виклики для стабільності в регіоні та викликає запитання щодо довгострокових перспектив “”нової Сирії””.

Зерновий слід: Сирія як хаб для краденого українського збіжжя

Вторгнення Росії в Україну та подальша окупація українських територій породили ще один темний аспект у відносинах між Москвою та Дамаском – торгівлю краденим українським зерном. За даними дослідниці проєкту SeaKrime центру “”Миротворець”” Катерини Яресько, станом на квітень 2026 року Сирія залишалася найбільшим покупцем українського зерна, викраденого Росією з тимчасово окупованих територій.

Ця практика тимчасово припинилася після повалення режиму Башара Асада та приходу до влади демократичних сил, і Росія переорієнтувала постачання на Єгипет. Проте згодом Сирія знову відновила закупівлі російського зерна у значних обсягах. Російські балкери, такі як MIKHAIL NENASHEV, з вантажем української пшениці, яку вкрала окупаційна адміністрація, прямують до сирійських портів. Щоб приховати походження зерна, російська влада використовує різні методи, включаючи перевантаження на судна-сховища та надання підроблених документів.

Ця торгівля не лише фінансує російську агресію проти України, але й підкреслює глибоку залежність Сирії від Москви. Використання “”таємного флоту”” суден, що перебувають під санкціями США, для перевезення зерна, свідчить про посилення економічних зв’язків між двома країнами. Постачання мають системний характер, і судна регулярно прямують з окупованих українських портів до сирійських, що можна відстежити за допомогою MarineTraffic.

Тінь ядерного минулого: незадекларований реактор Асада

Крім військових та економічних аспектів, сирійська тема має ще одну тривожну площину – потенційні ядерні амбіції минулого режиму. За даними Міжнародного агентства з атомної енергії (МАГАТЕ), реактор у Сирії часів Асада міг виробляти матеріали для ядерної зброї. Йдеться про реактор у східній сирійській провінції Дейр-ез-Зор, який будувала Північна Корея. Існування цього об’єкта ніколи не декларувалося сирійською владою, а його призначення постійно заперечувалося.

У вересні 2026 року генеральний директор МАГАТЕ Рафаель Гроссі заявив, що “”конфігурація”” та технічні характеристики реактора були дуже ефективними для виробництва розщеплюваного матеріалу, який міг безпосередньо використовуватися для створення ядерної зброї. У 2025 році інспектори МАГАТЕ під час візиту до Сирії виявили близько 73 тонн металевого природного урану у формі паливних стрижнів з оболонкою на раніше незадекларованому об’єкті. Цей уран тепер перебуває під гарантіями МАГАТЕ, і агентство наполягає на постійному контролі за його місцезнаходженням.

Чинна сирійська влада на чолі з Ахмедом аш-Шараа надала МАГАТЕ доступ до місця у червні 2025 року для додаткових зразків та співпраці у рамках розслідування минулої ядерної діяльності Сирії. Ця співпраця є важливим кроком до прозорості, проте сам факт існування такого незадекларованого об’єкта підкреслює серйозні проблеми з нерозповсюдженням ядерної зброї в регіоні, особливо з огляду на те, що Сирія за Асада була не єдиною державою-партнером Москви, яка прагнула отримати ядерний потенціал.

Майбутнє Сирії та російська стратегія: тендітний баланс

Повернення російських кораблів до Тартусу та збереження військових баз у Сирії, незважаючи на заяви про їхню передачу, свідчить про незмінність стратегічних інтересів Кремля в регіоні. Росія продовжує використовувати Сирію як ключовий плацдарм для проекції сили в Середземномор’ї та Африці, а також як інструмент геополітичного впливу.

Для нової сирійської влади, очолюваної Ахмедом аш-Шараа, співпраця з Москвою є прагматичною необхідністю в умовах зруйнованої економіки, потреби в зброї та обмежених міжнародних альтернатив. Проте ця співпраця несе в собі ризики, включаючи залежність від Росії та потенційне посилення авторитарних тенденцій.

Україна, яка сама страждає від російської агресії, має прямий інтерес у моніторингу та протидії російському впливу в Сирії та Африці. Торгівля краденим українським зерном через сирійські порти є яскравим прикладом того, як російська агресія виходить за межі України, впливаючи на глобальну продовольчу безпеку та регіональну стабільність. Крім того, українські сили також активно протидіють російській присутності в Африці, беручи участь у секретних місіях та навчаючи місцевих бійців.

Майбутнє Сирії залишається невизначеним. Країна стоїть на роздоріжжі, намагаючись відновитися після років війни, одночасно балансуючи між внутрішніми викликами та зовнішніми впливами. Російська присутність, що постійно трансформується, але не зникає, є ключовим елементом цього тендітного балансу, який матиме довгострокові наслідки для всього Близького Сходу та за його межами.

Джерела

1. Current time information in Syria.
2. Current time information in منطقة طرطوس, SY.
3. Current time information in Russia.
4. Current time information in منطقة الشيخ بدر, SY.
5. Участь Росії в сирійській громадянській війні – Вікіпедія
6. Радіо Свобода: Росія повернулася на бази в Сирії, всупереч заявам про їхнє передання
7. Російські військові кораблі повернулися до Тартуса попри угоду про передачу бази Сирії — Le Figaro – АНТИКОР