Симон Петлюра: патріот-державник

У 2024 року виповнюється 145 років від дня народження Симона Васильовича Петлюри (1879 – 1926) – одного з найвидатніших діячів усієї української історії, який водночас був і постаттю досить суперечливою.

Вистачить пальців на руках, щоб перелічити історичних осіб, які в новітні часи мали становище очільника Української держави, якщо не враховувати президентів та голів урядів сучасної незалежної України. Одним із тих керманичів, яким довелося прийняти владні повноваження в суворий час чергової війни з одвічним московським ворогом, був Симон Петлюра – Головний отаман Української Народної Республіки, будівничий її Збройних Сил. Хоча аж до початку буремних подій національної революції він не мав жодного стосунку до війська.

Петлюра за складом розуму був гуманітарієм – вчився в Полтавській духовній семінарії (з якої був виключений через проукраїнську діяльність), мав талант публіциста, завдяки якому став автором численних статей не лише громадсько-політичного, а й літературного, театрознавчого змісту.

До революційних подій 1917 – 1921 рр. Петлюра заарештовувався, перебував на еміґрації (у Львові, що входив тоді до складу Австро-Угорщини), а в Російській імперії в різні часи мешкав у Катеринодарі (тепер – Краснодар), Києві, Петербурзі, Москві, Мінську. Зокрема, в Москві напередодні Першої світової війни видавав часопис «Украинская жизнь», який став справжнім явищем у житті українства на теренах Росії. Саме тоді була помічена неабияка харизма Симона Петлюри, завдяки якій він мав досягнути чогось набагато більшого, ніж журналіст і революціонер. Так, один з однодумців Симона Васильовича Федір Корш писав: «Українці самі не знають, кого вони мають серед себе. Вони гадають, що Петлюра – видатний редактор, патріот, громадський діяч тощо. Це все правда, але не ціла правда. Петлюра – безмірно вищий за те, що про нього думають. Він – з породи вождів, людина із того тіста, що колись, у давнину, закладали династії, а за нашого демократичного часу стають національними героями… Буде він вождем народу українського. Така його доля».

Час підтвердив пророцтво Петлюриного приятеля. Коли в 1917 році почалася революція (хоча, точніше, тоді лише складалися передумови для неї), Симон Петлюра більше за багатьох став усвідомлювати значення українізації військових частин у складі російської армії, в яких воювали переважно українці.

На цьому ґрунті посилися його давні неприязні стосунки з головою Генерального секретаріату Центральної Ради УНР, відомим письменником Володимиром Винниченком, який проводив пацифістську лінію й не вважав за потрібне розбудовувати українське військо.

Особливо проявив себе Петлюра після більшовицького перевороту в Петрограді, коли, розуміючи неминучий у близькому майбутньому наступ ленінців на Київ, заздалегідь наказав вірним Центральній Раді військовим частинам взяти під контроль головні об’єкти в місті. Багато хто серед членів Центральної Ради, вірячи в «братерство народів», був проти таких дій Симона Петлюри, вважаючи їх перевищенням повноважень Генерального секретаря військових справ УНР.

Хоча через цю незгоду Петлюра незабаром покинув цю посаду, він і надалі лишався душею українських частин, серед яких важливу роль відіграв Галицько-Буковинський курінь на чолі з майбутніми провідниками ОУН Євгеном Коновальцем і Андрієм Мельником. Саме ця військова формація забезпечила придушення січневого повстання збільшовичених робітників заводу «Арсенал». Таким чином, утримання контролю над столицею дозволило уповільнити наступ більшовицької орди на Київ, завдяки чому УНР змогла виступити суб’єктом міждержавних мирних переговорів у Брест-Литовську.

Після приходу до влади гетьмана Павла Скоропадського Симон Петлюра, не погоджуючись із його орієнтацією на великих землевласників, швидко перейшов в опозицію. Навряд чи можна такий крок, викликаний соціал-демократичними переконаннями Симона Васильовича, вважати раціональним.

Адже саме Скоропадський, на відміну від Центральної Ради, зумів, за допомогою німців (які у 1918 р. відігравали в Україні приблизно ту ж роль, яку тепер зможе відіграти НАТО), встановити владу міцну і стабільну. А що Гетьман великою мірою спирався на російське офіцерство, то хіба не через несприйняття гетьманату a priori тим же Петлюрою, Міхновським та іншими патріотичними українцями? Зрештою, Симон Петлюра у липні 1918 р. за антиурядову діяльність був заарештований і вийшов на волю лише в листопаді.

Задля справедливості треба зазначити, що й політика Скоропадського теж була дуже неоднозначною, особливо якщо зважити на його грамоту про федерацію з Росією, видану після капітуляції Німеччини й закінчення Першої світової війни. Одразу після цієї події розпочалося протигетьманське повстання, очолене Директорією на чолі з Володимиром Винниченком і Симоном Петлюрою. Повстанцям знадобився місяць, щоб увійти до Києва.

Як неважко було передбачити, і на цьому етапі між Винниченком і Петлюрою продовжилися непорозуміння. Головним каменем спотикання і надалі була проблема розбудови війська, якою письменник-романтик послідовно нехтував. Зрештою, невдовзі Володимир Винниченко залишив Директорію, й Симон Петлюра став її очільником та Головним отаманом військ УНР. На той момент Симон Васильович зрозумів хибність соціалістично-інтернаціоналістської орієнтації, та чи не було пізно?! На чолі Директорії Петлюра проявляв себе як державник, але боротися Україні тоді довелося на кілька фронтів – проти більшовиків, білогвардійців, поляків, та й із керівництвом Західної області УНР (колишньої Західноукраїнської Народної Республіки) стосунки були неоднозначними.

Завдавали шкоди державній справі й надмірні амбіції самого Головного отамана, коли, наприклад, він необґрунтовано звинуватив у зраді полковника Петра Болбочана, завдяки діям якого Українська держава у 1918 р. здобула Крим. Та за наказом Петлюри Болбочана, талановитого й успішного полководця, було страчено.

Ситуація ставала дедалі критичнішою, поразка національно-визвольної боротьби українства здавалася близькою. І в цій обстановці – фактично в цуґцванґу – Симон Петлюра пішов на спілку з поляками, хоча добре розумів їхню шовіністичну позицію щодо України. Йому вдалося домовитися з Юзефом Пілсудським про спільну боротьбу з більшовиками й визнання Польщею УНР.

Але ціною передачі Польщі Галичини та Волині, що на тривалий час – практично до самої смерті Головного отамана – викликало неґативне ставлення до Петлюри на заході України. У травні 1920 року українським і польським військам навіть вдалося спільно взяти Київ, але вже незабаром вони були вибиті звідти Червоною армією.

Відтак, розпочався останній, еміґраційний, етап життєвого шляху Голови Директорії УНР, обірваного сімома пострілами совєтського аґента Шварцбарда у травні 1926 р. Відійшовши у вічність у віці сорока семи років, Симон Петлюра швидко перетворився на леґенду для тих, у чиєму серці далі жила ідея самостійності України.

Ідеї Симона Петлюри живуть і сьогодні в незалежній Україні, особливо в бурхливі й жорстокі часи сучасної війни, яку веде наша держава з усе тим же кремлівським ворогом. Тільки тепер ординську Московщину буде розбито, а переможна й відбудована Русь-Україна житиме у віках.

Яків Ясинський, оглядач.