«Сильна рука» як геній безправного народу

«Більшість ваших проблем є продовженням ваших безпідставних очікувань».

Так говорив вуйко Дезьо

Якщо уважно придивитись до настроїв, що культивує суспільство, проаналізувати їх відображення в ЗМІ, то можна помітити небезпечний знак. Навіть якщо відкинути інспіровані розмови, стає очевидним факт: тема «сильної руки» висувається на порядок денний.

Тут потрібно розділити два фактори: бажання окремих політиків «проексплуатувати» настрої народу та самі настрої народу. Дії політиків залишимо на їхній совісті. А от настрої людей потрібно зрозуміти.

Для початку потрібно визнати, що такі настрої є. А далі, дуже важливо розібратися, чому вони є, і зупинити тих, хто на них хоче в’їхати у владу.

Для мене очевидним є факт, що всі очікування «сильної руки» суть суспільний договір, що ми отримали у спадок. Ні структура діалогу суспільства з владою, ні його смисловий зміст не змінилися, хоча життя стало радикально іншим, і в діалозі з’явився новий учасник – приватний сектор.

Особливістю успадкованого договору є те, що діалог влада – суспільство в ньому був максимально зашлюзований навколо одного питання – згоди зі станом справ. Суспільство не мало ні соціального капіталу, ні виразної переговорної сили, крім партійних механізмів, які самі були владою. Для народу декларувались величезні права, в тому числі і власності, але реально ні механізмів їх здійснення, ні механізмів отримання благ не було.

На ділі, суспільство в діалозі з владою могло використовувати свій єдиний актив! – лояльність. Що воно і робило. Фактично вся політична сторона діалогу зводилась до договору, що влада обіцяє та забезпечує по можливості мінімальні умови життя, а суспільство погоджується з владою.

         Радянський Союз, як зразок такого суспільного договору, де народ був позбавлений реальних прав власності та механізмів, що забезпечують такі права, де єдиним соціальним капіталом суспільства була лояльність, розпався не через фатальний збіг обставин, а через банальну нездатність незграбної мілітаризованої економіки обслуговувати таку лояльність.

         Ми у нас в країні маємо подібну картину.

По Конституції народ є власником багатств країни, але по факту немає жодної законодавчої та нормативної бази, яка б перетворила його з титульного власника в користувача цих багатств і споживача суспільних благ, що генеруються цими багатствами.

Народ обирає собі владу, але у відсутності формалізованих норм контролю та звіту ця влада служить носіям влади, а не народу.

У світі, що змінюється, народ заявляє про свої нові очікування, про нові уявлення щодо справедливості, але майданчиків для такого діалогу з владою немає, або якщо вони виникають, влада все одно може їх ігнорувати.

У народу залишається єдиний актив, з яким він може вступити в переговори з владою, – лояльність. Це і є найбільша загроза для країни! В таких умовах народ природним, рефлекторним чином вибере собі ту владу, яка готова за лояльність «заплатити» найбільшу ціну, не висуваючи при цьому більше жодних умов. І це – «сильна рука».

Безвідповідальні політики, які вважають допустимими розмови про таку «руку», які вважають себе виразниками сподівань народу, повинні зрозуміти, що вони виразники біди народу, а не його прагнень, що цю біду вони хочуть не викорінити, а втілити.

Задача відповідальних політиків полягає в тому, щоб негайно розпочати розширення коридорів діалогу між владою та суспільством. Притомні представники законодавчої влади повинні зайнятися формалізацією механізмів реальної відповідальності влади перед інститутами громадянського суспільства. Насамперед владу потрібно зробити звітною та відповідальною, а не «доторканою». Навіть «доторканий», але беззвітний і безвідповідальний нероба не може бути завданням суспільства. Право питати, контролювати та реалізовувати оцінки роботи влади, оформлені в формальних нормах, – ось головне питання необхідних змін.

Відповідальні політики повинні зробити все, щоб титульний власник багатств України – народ – став її реальним користувачем. Щоб крім лояльності, він вів із владою діалог і з приводу суспільних благ, що йому належать.

Змінивши таким чином структуру та зміст діалогу між суспільством та владою, розширивши активи суспільства, зміцнивши його соціальний капітал та переговорну силу, ми уникнемо банального продажу суспільством своєї лояльності «сильній руці».

Бізнес повинен, зі свого боку, негайно включитися в формування широкого діалогу та нового суспільного договору. Ситуація, коли суспільство виставляє «на торги» свою лояльність владі, повинна викликати тривогу приватного сектору. Суспільство, залишене в ситуації, де воно має єдиний актив – лояльність, вибере собі владу, у якої лояльність найбільше затребувана, а це – «сильна рука».

Бізнес не повинна приспати та обставина, що і при «сильній руці» приватна власність в пошані. «Продаж» суспільством своєї лояльності для бізнесу означає, що він більше ніколи не отримає суспільство як союзника в діалозі з владою. Більше того, його чекає несподіване і гнітюче відкриття, що разом з цим він втрачає і трудові ресурси. «Бражне неробство» – ось дно деградації суспільства, що позбулося прав вести діалог та вимагати. В країні тотального догоджання та лояльності шкідливою стає не лише думка, але й будь-яка продуктивна дія. Ану ж бо влада визнає її шкідливою? Поголовна пиятика – це не суть загадкова слов’янська душа, це виродок суспільного договору, що сформований у дискурсах мовчазної покори людей. При цьому бізнес повинен усвідомити, що ціну за лояльність платитиме він, при цьому влада у виборі «гаманця» особливо церемонитись не буде, тому що вона – «сильна рука».

В цих припущеннях стає зрозуміла актуальність формування та зміцнення так званого середнього класу. Адже свій діалог з владою середній клас веде в змістах, що не обмежуються лояльністю. Його більше цікавить регуляторне поле, в якому він зможе здійснювати свою підприємницьку та творчу ініціативу, його насамперед цікавить здоров’я, освіта та професійна перспектива дітей, їх майбутнє.

Сильний народ, сильне суспільство, сильна країна – ось зміст нового суспільного договору. Чіткі взаємні права бізнесу, влади та суспільства – ось основа діалогу, що сформує новий договір.

(сторінками книги «ІМІТАЦіЯ»; 2012 рік)

Валентин Ткач, Чернівці