Свята Єлизавета Тюрінгська

Постать святої Єлизавети Угорської — взірець для людей, які відіграють провідну роль у суспільстві, нагадав Бенедикт XVI під час Загальної аудієнції 20 жовтня 2010 року у Ватикані. Він підкреслював, що здійснення повноважень на всіх рівнях має бути служінням справедливості і милосердю в постійному пошуку загального блага. А на постаті святої Єлизавети ми бачимо, як віра і дружба з Христом створюють відчуття справедливості, рівності всіх, прав інших, любові і милосердя. І з цього милосердя також приходить надія, впевненість у тому, що Христос любить нас і що Його любов чекає на нас, і таким чином дає нам можливість слідувати за Христом і бачити Христа в ближньому. Свята Єлизавета запрошує нас заново відкрити Христа, полюбити Його, щоб ми мали віру і таким чином знайшли справжню справедливість і любов, а також радість, що одного разу ми зануримося в Божу любов, в радість вічності з Богом. Не випадково вона є покровителькою Третього ордену Святого Франциска та всіх, хто звертається до неї у молитвах.

Свята Єлизавета Тюрінгська

Свята Єлизавета Тюрінгська народилася в 1207 році в Братиславі або в замку Сарошпатак, в королівській династії Арпадів. Вона була дочкою угорського короля Андрія II та Гертруди Андекс-Меранської, сестри святої Гедвіги Сілезької. Їй було всього чотири роки, коли за середньовічним звичаєм вона була заручена з Людовиком IV, сином Германа, лангдрафа Тюрінгії і Гессена, графа-палатина Саксонського. У 1211 році вона приїхала до двору в Вартбург, де з великою обережністю виховувалася герцогинею Софією фон Вітельсбах, другою (мачухою її майбутнього чоловіка) дружиною лангдрафа Германа.

Після двох років щасливого дитинства на новій батьківщині до Єлизавети приходить звістка про нещасну смерть матері. Несподіваний удар змушує її почати змінюватися, вона стає дитиною більш зосередженою та зверненою з тугою до Бога. З ранніх років Єлизавету приваблювало бажання догодити одному тільки Богу. Вона часто відвідувала замкову каплицю, багато думаючи про Бога та крихкість життя. Тому вона практикувала всілякі обмеження, щоби зберегти себе скромною та приборкати свою волю. Також вона оточила себе компанією бідноти, слуг і селян, яких охоче підтримувала.

При князівському дворі це було зустрінуто спочатку з глузуванням, потім з обуренням, а іноді і з відкритими боями. Біографи Єлизавети наводять як класичний приклад її смирення подію з урочистості Успіння Пресвятої Богородиці. Єлизавета і Агнес, сестра її нареченого, росли разом та одягалися однаково. У той день, чудово прикрашені та звично одягнені в золото і дорогоцінні камені, вони йшли з княгинею Софією до церкви і зайняли своє місце на хорах. Саме там Єлизавета зняла діадему і поклала її поруч, надівши тільки після закінчення служби. Коли княгиня Софія висловила своє здивування з цієї причини, маленька дівчинка відповіла: «Як я можу, бідне створіння гордовито стояти перед моїм Богом і Царем, Ісусом Христом, увінчаним терном, одягненою в вінець, який Його ображає?»

Звичайно, роблячи це, вона стала, мимоволі, настирливим закликом до роздумів для оточуючих. Людовику радили не одружуватися з принцесою. Батько Єлизавети, король Андрій II, не переживав за долю дитини. Єлизавета, позбавлена людської допомоги, беззахисна, розуміла крихкість мирських пишнот, мінливість людської думки і вірність любові Христа, від якого вона шукала миру і зміцнення.

Свята Єлизавета Тюрінгська

Єлизавета, однак, стала предметом мовчазної критики, адже її спосіб поведінки не відповідав придворному життю. І тому навіть шлюбна церемонія не була розкішною, а витрати на свято частково передавалися бідним. У своїй глибокій чутливості Єлизавета бачила протиріччя між вірою, яку вона сповідувала, і християнською практикою. Вона ненавиділа компроміси. Незважаючи на негаразди, вона була веселою, живою, енергійною дівчиною, і в той же час серйозною, складеною, з неймовірною силою волі. Стримуючи людські амбіції, які могли б обернутися егоїзмом, вона твердо і твердо направляла себе до Бога. Спираючись на Його милість, вона змогла протистояти спокусам княжого двору. Після десяти років перебування Єлизавети в замку Вартбурзі, в 1221 році Людовик, який дуже любив її, незважаючи на тиск матері одружився з нею.

У шлюбі Єлизавета йде врозріз з течією тодішніх зразків «незайманих союзів», настільки поширених навіть у власній родині. Вона є невісткою блаженної Саломії, герцогині Краківської; в цей же час живе її племінниця, свята Кінга, дружина Болеслава Цнотливого. У своєму прагненні до досконалості вона проявляє глибоку мудрість. Ця здатність залишатися самою собою та мати постійний спокій духу — її найхарактерніша риса. Внутрішня праведність і вірність благодаті не дозволяли сплутати її життєвий шлях. Вона відчувала покликання до шлюбу, але в цьому покликанні знала, як знайти для себе шлях до внутрішньої свободи і освячення того, що було в ній занадто природним. З цією метою вона вставала з ліжка вночі, ставала біля неї на коліна і занурювалася в молитву.

Хоча заручини відбулися з політичних причин, між двома молодими людьми народилася щира любов, оживлена вірою та бажанням виконувати Божу волю. У віці 18 років Людовик після смерті батька став правити Тюрінгією. Одного разу вона сказала подрузі: «Я одягаюся не з марнославства в шовки, а заради Бога, щоб не дати своєму чоловікові можливості бути несхожим або грішити, якщо йому щось не сподобається в мені. Я хочу, щоб він любив тільки мене подружньою любов’ю, щоб ми однаково могли очікувати вічної нагороди від Того, Хто освятив наш шлюб».

Однак, коли Людовика не було вдома, Єлизавета одягала вдовій наряд. Тут можна побачити найглибший сенс її життя — любов до чоловіка, любов до ближнього і любов до Бога. Вона любила всім серцем. Шлюб її був щасливим. У неї народилося троє дітей, а саме в 1222 році Герман, в 1224 році Софія, а в 1227 році Гертруда. У 1224 році вона вперше вступила в контакт з монахами з ордену францисканців. Один з них, брат Рюдігер, став провідником Єлизавети в духовних питаннях, прищепивши в її душу ідеали францисканського благочестя. Ця зустріч з духом святого Франциска Ассизького затягнула її все глибше в простір убогості ради Христа та допомогла їй бути все більш смиренною і відірваною від себе, відповісти на поклик любові, яка дозволила себе розіп’яти, щоб повернути людину до Бога.

Свята Єлизавета Тюрінгська

У 1225 році вона познайомилася з отцем Конрадом, який служив апостольським комісаром в Німеччині. Незважаючи на його тиск, її не вдалося вивести з францисканського шляху. Її подруга, графиня Ізентруда, свідчить: «За згодою чоловіка Єлизавета пообіцяла магістрату Конраду послух в тому, що не порушувало її шлюбних прав. Вона також прийняла умовну обітницю цнотливості на випадок, якщо стане вдовою. Цей акт відбувся в монастирі Святої Катерини в Айзенаху».

Її чоловік, Людовик, в 1225 році відправився служити до імператора Фрідріха II в Італію. Під час його дворічної відсутності Німеччину вразили неврожай та голод. Великі натовпи рухалися по князівствах в пошуках їжі. Єлизавета, відчуваючи відповідальність, поспішила допомогти всім голодним та хворим. Вона сама особисто віддавала їжу з замкових зерносховищ і за допомогою двох служанок обслуговувала хворих. Коли Людовик повертався з імператорського двору, адміністратор разом з маршалом двору звинуватив герцогиню в спустошенні зерносховищ. Однак, хоча він, можливо, не завжди розумів свою дружину, він вірив у правильність її вчинків.

Єлизавета старанно практикувала діла милосердя: поливала і годувала тих, хто стукав в її двері, шукала для них одяг, розраховувалася боргами, доглядала за хворими і ховала померлих. Залишаючи свій замок, вона часто ходила зі своїми слугами по домівках бідняків, приносячи їм хліб, м’ясо, борошно та інші продукти. Вона особисто доставляла їжу і ретельно оглядала одяг і постільну білизну бідняків. Про її поведінку доповіли чоловікові, який не тільки не розчарувався, але і сказав обвинувачам йти геть.

Саме в цьому контексті вписується чудо хліба, перетвореного на троянди: коли Елізабет йшла по вулиці з фартухом, повним хліба для бідних, вона зустріла свого чоловіка, який запитав її, що вона несе. Вона відкрила фартух, і замість хліба з’явилися чудові троянди. Цей символ милосердя часто присутній на зображеннях святої Єлизавети.

Її шлюб був дуже щасливим: Єлизавета допомогла чоловікові підняти його людські якості на високий рівень, а він в свою чергу захищав дружину в її щедрості по відношенню до бідних і в її релігійних практиках. Людовик, все більше захоплюючись вірою дружини, говорив про її турботу про бідних: «Дорога Єлизавето, це був Христос, що ти його омила, годувала і піклувалася про нього». Яскраве свідчення того, як віра і любов до Бога і ближнього зміцнюють сімейне життя і поглиблюють узи шлюбу.

Їхнє подружнє щастя незабаром перенесло болісне потрясіння. Людовик в 1227 році відправився в хрестовий похід на Святу Землю. Через кілька місяців в Бріндізі він захворів на лихоманку та помер 11 вересня того ж року. Єлизавета, дізнавшись про це, була шокована. Всього в двадцять років вона стала удовою. Вона також опинилася в складній ситуації. Молодший брат Людовика не розумів її вчинків і неохоче приймав її релігійні практики.

Коли Єлизавета дізналася про все це, вона була настільки засмучена, що закрилася на самоті, але пізніше, зміцнившись молитвою і втішена надією знову зустріти його на Небі, почала знову цікавитися справами царства земного. Але її чекало ще одне випробування: її зять узурпував право правити в Тюрінгії, оголосивши себе справжнім спадкоємцем Людовика і звинувативши Єлизавету в тому, що вона, благочестива жінка, нездатна до правління. Молоду вдову з трьома дітьми вигнали з замку Вартбург, щоб вона почала шукати притулку. З нею залишилися тільки дві служанки, які супроводжували її. Блукаючи по селах, Єлизавета працювала там, де її приймали, допомагаючи хворим, крутячись і шиючи. Під час цієї Голгофи, витриманої з великою вірою, терпінням і довірою до Бога, деякі родичі, які залишилися їй вірними і вважали правління зятя незаконним, відновили її добре ім’я. Те, що вона пережила в той час, було для неї важким досвідом. У всьому цьому, однак, Єлизавета змогла побачити дію Бога. Саме у цих негараздах Бог дозволив їй вступити в все більш глибокі стосунки з Собою та все чіткіше відкрив їй таємницю її долі.

Свята Єлизавета Тюрінгська

На прохання тітки Матильди, настоятельки монастиря Кітцінген, вона пробула там недовго, а потім, на запрошення свого дядька, єпископа Екберта, прийняла його протекцію в Айзенаху.

Дядько намагався умовити її вийти заміж за імператора Фрідріха, від чого герцогиня відмовилася. Після багатьох перешкод, в 1228 році їй вдалося перебратися в Марбург в Гессені, де жив її духівник Конрад. Тут Єлизавета все чіткіше бачила, що Бог кличе її до усамітнення і до спілкування з бідними і хворими. Тут теж у Страсну п’ятницю вона дала обітницю зректися світу. За порадою свого духівника вона віддала своїх дітей на належне виховання. Протягом усього цього періоду вона з великою самовіддачею виконувала діла милосердя. Вона відчувала, що це її справжнє покликання. З цією метою вона заснувала лікарню святого Франциска Ассизького, де особисто обслуговувала хворих.

У листопаді 1231 року у неї розвинулася сильна лихоманка. Коли звістка про її хворобу поширилася, так багато людей зійшлися, щоб побачити її. Через десять днів вона попросила закрити ворота, щоб залишитися наодинці з Богом. У ніч на 17 листопада вона солодко заснула в Господі. Після її смерті слава про її святість була настільки велика, що до її могили стали приходити паломництва. Вона прожила коротке життя, всього двадцять чотири роки, але за своє коротке життя змогла надзвичайно розвинути глибину свого внутрішнього життя.

Для неї була характерна особлива любов до Євхаристії і любов до Марії.
Вона була вірна Богові протягом усього свого життя, як вірна дружина, любляча мати, вдова, терціарка. Вона показала людям свого часу, що можна бути і герцогинею, і слугою одночасно. Полюбивши Христа, особливо розп’ятого, вона жила ним у стражденних і пригноблених. Вона наслідувала Ісуса перш за все в трьох властивих їй чеснотах: милосерді, бідності і радості. Наповнена духом милосердя, вона перевищила всі умовності, прийняла приниження і страждання. Незважаючи на своє нерозуміння і протидію, вона послідовно, мужньо і повністю залишила все, що любила.

Нащадки називали її «Захисницею бідних». Єлизавета не тільки була щедрою до бідних, але як герцогиня зробила віху: сама була з ними, вона віддала себе. Її фрейліна та подруга, графиня Ізентруда, згадуючи невблаганне ставлення о. Конрада до служіння бідним, говорить: всякий раз, коли їй заважали давати милостиню або купати прокажених або інших заражених хворих людей, під впливом внутрішнього співчуття і великої милості вона виходила ніби від себе і хворіла.

Свята Єлизавета Тюрінгська

Конрад Марбурзький, духівник Єлизавети з 1225 року, після її смерті сам ініціював спроби її канонізувати. У листі від 1232 року до папи Григорія IX він писав: «Все життя вона була утішителькою бідних…. Дари любові вона щедро роздавала всім, хто просив у неї підтримки не тільки в цьому місці, але і в будь-якому іншому місці під владою чоловіка. Всі доходи від чотирьох князівств чоловіка вона вичерпала до такої міри, що нарешті наказала продати коштовності і дорогий одяг на потреби бідняків….. Перед Богом я знаходжу, що, незважаючи на її активне життя, я рідко зустрічав жінку, яка була так високо наділена даром споглядання. Деякі релігійні чоловіки і жінки часто помічали, що коли вона поверталася з молитовного відступу, її обличчя незвично сяяло, а очі сяяли, наче променями світла». Крім того, о. Конрад зізнався, що був занадто жорсткий по відношенню до Єлизавети, і не завжди розумів її справи милосердя. Тепер, коли він прозрів, він хотів би побудувати свій духовний світ заново, з її допомогою.

Папа Григорій IX у відповідь на цей лист надіслав наказ о. Конраду про те, щоб він разом зі Зігфрідом, архієпископом Майнцю, і цистерціанським абатом Раймондом фон Ербербахом зібрати і допитати свідків на совість, уважно вивчити життя і діяння свого святого покаянного і записати всі чудеса, здійснені через її заступництво На жаль, о. Конрад не дожив до її канонізації ще за життя. Він був убитий 30 липня 1233 року, коли повертався з Майнца в Марбург. З цієї причини процес канонізації затягнувся на два роки. Вона відбулася навесні 1235 року в Перуджі, де перебував папа. Святіший Отець прийняв делегацію з Тюрінгії, яка привезла всі документи, що стосуються героїчних чеснот Єлизавети. Перед папським двором ще раз були розглянуті письмові факти і виступили одноголосно на користь канонізації Єлизавети виступали. Всього через чотири роки після смерті герцогині, 1 червня 1235 року папа Григорій IX видав Буллу, яка прославляла життя Єлизавети, її чесноти, а також чудеса, які вона творила. У Буллі він оголосив:

«Ми хвалимо всю Церкву і всім вірним відзначати її празник 19 листопада, день її сходження з цього світу, день тріумфу, в який, розірвавши пути смерті, вона перейшла в благословенний рай, до джерела щастя і вічної радості; щоб, молячись їй того дня, ми могли отримати через неї хоча б промінь благодаті»…..

На завершення нам хотілося навести слова святої Едіт Штейн на лекції, виголошеній у Відні в 1931 році, де вона дуже влучно зобразила Єлизавету: «Сім століть відчували силу її заступництва перед Богом і черпали натхнення з прикладу свого життя. Також і в наш час, сповнена гіркої зовнішньої і внутрішньої бідності, нехай вона, Ангел милосердя, дасть нам розраду і допомогу. Бо хитаючись і блукаючи, вона ясно показує, де шукати вічну дороговказну зірку. Будучи чужинкою на все життя на чужині, вона нагадує нам, що всі ми в цьому світі живемо як чужинці, не маючи іншої справжньої батьківщини, крім царства Небесного Отця».

Ексклюзив

Лайош Надь та Шандор Рудь
(м. Берегово), брати-мад’ярони