Священномученик Павло (Гойдич), який відмовився від щедрот РПЦ МП імені Сталіна

Ексклюзив. На Українському Закарпатті та у Словаччині поширюється шанування священномученика Павла (Гойдича) Його життя вистачило б на кілька книг. Він був тим, хто розбудував і вдосконалив структуру Греко-Католицької Церкви після падіння Австро-Угорської монархії. Він одним із перших звернув увагу на небезпеку фашизму. Він допомагав переслідуваним співгромадянам-євреям.

Після війни його церкву з ініціативи комуністів мали скасувати, а йому запропонували продовжувати служіння у якості ієрарха РПЦ МП імені Сталіна, або в іншій підвладній радянській гебусі структурі. Звісно, ​​він відмовився і прожив свій вік у жахливих умовах у в’язниці. Єпископ Ґойдіч пішов до дому Отця Небесного багато років тому, але, за словами владики Любомира Петріка, його життєвий приклад є привабливим і сьогодні: «Сьогодні люди мають різні хрести. І він ніс свій хрест до смерті, а це є прикладом для нас».

Його за життя його називали людиною із золотим серцем. Бачили в ньому людину з чіткими принципами. «На початку 1939 року він опублікував пастирський лист, в якому він дуже чітко засуджував поділ громадян на якісь категорії за расою чи національністю, у 1950-60-х роках його єпископським гаслом було – любімо Бога», – розповідає владика Любомир Петрік.

Пряшівський греко-католицький єпископ Павло Гойдич не відступив від Церкви під час переслідування віри комуністами в Чехословаччині. Пройшовши в’язницю, і навіть тортури, як фізичні, так й психологічні, помер у в’язниці, як мужній свідок віри в Христа, а тому й не став ієрархом РПЦ МП імені Сталіна.

15 травня 1990 року мощи владики Павла було покладено в саркофаг каплиці Пряшівського собору, і того ж року він був реабілітований у судовому порядку. Вони були вручені йому на згадку про орден Томаша Ґ. Масарика. Папа Іван- Павло ІІ під час свого першого візиту до Словаччини молився на його могилі; а 4 листопада 2001 р. владико Павло був проголошений блаженним у Римі.

Основою будь-якого процесу беатифікації (тобто оголошення блаженним) є поширена, спонтанна і реальна чутка серед людей – чутка про те, що певна людина, яка вже померла, зараз перебуває на небі. Це має пряме відношення до Владики Павла.

Ця особа вже дала найбільше і найпрекрасніше свідчення віри, віддавши своє мученицьке життя, або героїчно прожила всі християнські чесноти, а за її заступництвом відбуваються чудеса. Йдеться про конкретну людину, яка жила в цьому світі, намагалася виконувати Божу волю, щоденно боролася зі своїми слабкостями, помилками, характером і недоліками, але завдяки Божій благодаті впоралася з цією боротьбою і дала чудове свідчення життя, будь то як мученика або сповідника з героїчними чеснотами.

Життя цієї людини вабить навіть через багато років після його смерті, про нього досі говорять, згадують визначні моменти з його життя і намагаються наслідувати приклад і спосіб життя цієї людини. Якщо ми хочемо підсумувати все це, то можна сказати, що під репутацією святості кандидата до беатифікації ми розуміємо віру віруючих людей у ​​святість цієї особи через її мученицьку смерть або через її доброчесність. життя. І ця репутація святості демонструється в процесі беатифікації. А зараз ми детально розглянемо житіє священомученика Павла.

Петро Гойдич (таке ім’я він отримав при святому охрещені) народився 17 липня 1888 року у греко-католицького священика Стефана Гойдича та Анни Гербері у селі Руське Пекляни на сході Словаччини. Петро Гойдич навчався в семінарії в Пряшові та Будапешті. Священицьке рукоположення прийняв від єпископа Іоанна Вольї 27 серпня 1911 року.

Після висвячення він допомагав як капелан своєму батькові в Цигельці, у Словаччині, де він заснував Товариство Божого Серця. Згодом нетривалий час був адміністратором парафії в сусідньому Петровому. Тут він виявив велику турботу про духовне життя шкільної молоді. Під його особистим впливом тут народилося чимало священицьких покликань. Одночасно був катехитом греко-католицької міської школи. Тут він заснував євхаристійну спільноту, в якій молодь набиралася сил для взірцевого християнського життя.

З 1917 року йому було доручено духовне управління греко-католицькими вірними в Сабінові. Кожної неділі та свята він приїздить до села Сабінова, де він активно працював серед вірних як ревний душпастир, якому з великим успіхом вдається об’єднати греко-католиків в одну велику християнську родину. За час свого короткого перебування на посаді він також встиг розписати храм з допомогою відомих художниківта забезпечити новими дзвонами. Сабінівчани похилого віку з теплотою і шаною згадують «свого пана капелана».

У 1919 р. генеральний вікарій канонік Мікулаш Руснак, який керував у той час єпархією, призначив отця Ґойдича директором канцелярії єпископа. На загальний подив, 20 липня 1922 р. отець Петро вступив до Чину св. Василія Великого на Чернечій горі неподалік міста Мукачево на Закарпатті, що в ті часи була частиною Чехо-Словаччини. Все своє життя він хотів присвятити тільки Богу та молитві.

Саме там після постригу 27 січня 1923 року він прийняв ім’я Павло. Він став ченцем через скромність, смиренність, бажання жити в аскезі, а таким чином служити Господу Богу. Проте воля Божа була іншою і призначила йому високу духовно-пастирську роль у служінні єпископа. 14 вересня 1926 року він був призначений апостольським адміністратором Пряшівської єпархії. Під час інсталяції на посаду адміністратора він оголосив програму свого єпископства: «З Божою допомогою я хочу бути батьком сиріт, помічником убогих і розрадником скорботних».

Першим офіційним актом новопризначеного владики Пряшівської єпархії Павла Ґойдіча було підписання пастирського листа з нагоди 1100-ліття від дня народження св. Кирила, апостола слов’янського. Так він почав свою діяльність у дусі слов’янських апостолів. Завжди вірний Риму, як і вони були, він дуже любив східний обряд.

Вже 7 березня 1927 папа Пій XI іменував його титулярним єпископом Гарпаським, одночасно Павло Гойдич залишався на посаді адміністратора Пряшівської єпархії. Єпископську хіротонію він прийняв у базиліці Св.Климента в Римі 25 березня 1927 року з рук єпископів: Діонісія Ньіраді — Кросвордського єпископа з Югославії, священномученика Йосафата Коциловського — єпископа Перемишля, що в Польщі, і Костянтина Богатівського, єпископа Філадельфійського зі Сполучених Штатів Америки.

Його єпископським девізом стали слова: «Бог є любов, будемо любити Його!»

Павло Гойдич як єпископ встиг багато зробити в самих різних напрямках церковного життя: як літургійному, так в пастирському та адміністративному. Він доклав багато зусиль для уніфікації богослужіння. Священномученик Павло дбав про заснування нових греко-католицьких парафій, особливо в містах, таких, як Прага, Братислава, щоб люди, які в пошуках роботи переїжджали у великі міста, не втратили своєї віри.

Як Пряшівський єпископ, він продовжує духовну віднову всієї єпархії. Всю свою діяльність і діяння він керував у дусі свого єпископського гасла. Свої добрі стосунки з вірними отець-єпископ виявляв також у багатьох пастирських листах і незліченних проповідях, у яких промовляв до своїх вірних, чи то під час візитацій окремих парафій, чи під час церемоній відпусту, чи під час освячення церков, під час Марійських відпустів, тощо. Владика також любив відвідувати сільські школи, благословляти дітей, дарувати їм пам’ятні малюнки чи солодощі тощо.

За часів Словацької держави він критично ставився до анти-єврейської політики. У своїх пастирських листах він застерігав від поширення нацистської ідеології та расизму. У травні 1942 року він закликав Святий Престол змусити словацького диктатора Йозефа Тісо (римо-католицького священика, до речи) припинити звірства проти євреїв – змусити його піти у відставку з поста глави словацької держави або позбавити його священства. З листа видно, що він тоді не знав, що депортованих євреїв вбивають.

Пізніше владика Гойдіч неодноразово публічно протестував проти насильства над євреями та передачі євреїв у руки нацистів. Він таємно доручав священикам і монахам допомагати євреям та давати їм притулок у парафіях й монастирях. Він також порадив їм допомагати євреям, хрестячи та видаючи фальшиві свідоцтва про хрещення. Ці його позиції призвели до конфлікту з режимом Тісо та відкритої ворожнечі між греко-католицькою церквою та словацьким урядом.

У 1946 році він був підтверджений в юрисдикції греко-католиків усієї Чехословаччини. Внутрішньо жив своєю вірою через любов до Спасителя, часто поклоняючись у єпископській каплиці перед Пресвятими Тайнами, а також виявляв велику пошану до Божественного Серця Ісуса Христа. Таким чином, він поєднував на практиці риси як східної, так й західної духовних традицій. Він був великим шанувальником Матері Божої, а в своїй єпископській каплиці мав ікону Богородиці Клокочовської, перед якою щоденно молився і ввіряв її захисту себе та всю єпархію.

Під час ІІ Світової війни, зважаючи на незгоду з шовіністичною політикою Словацької держави та пронацистського диктатора Тісо, оскільки вважав себе русином (тобто закарпатським українцем), він попросив святу столицю, про звільнення з посади адміністратора Пряшівської єпархії. Ватикан звільнив його від обов’язків адміністратора, але номінував його єпископом Пряшівським. Єпископ Павло і надалі щиро та охоче трудився в справі порятунку душ народу Божого.

Після лютого 1948 р. зайняв критичну позицію щодо комуністичної антирелігійної політики та відкинув рішення керівництва Комуністичної партії про об’єднання Греко-Католицької Церкви з Православною. Комуністи просили його здійснити відокремлення Греко-Католицької Церкви від Папи та Риму, привернути її до Православ’я та підпорядкувати РПЦ Московському Патріархату імені Сталіна. Однак єпископ Ґойдич відмовився від цього і вимовив такі слова: «Мені вже 62 роки, я спокійно пожертвую всім своїм майном і резиденцією, але ні в якому разі не зраджу своєї віри, бо хочу спасіння своєї душі».

З 1949 року він перебував під контролем урядових агентів у своїй резиденції і опинився під домашнім арештом, під наглядом поліції. У 1950 році комуністичне керівництво та його органи безпеки провели так звану акцію «П» – ліквідацію Греко-Католицької Церкви та примусове переведення її на Православ’я. Під час акції «П» було заарештовано багато греко-католицьких священиків і відбувся Пряшівський лже-собор: Греко-католицьку церкву насильно злили з православною, тобто відкрито про-московською.

А вже у 1950 році, 28 квітня, єпископ Павло був заарештований. 9 червня 1950 р. його доставили до слідчого ув’язнення в Прага-Рузин, де помістили в одиночну камеру. Тут його піддавали жорстоким допитам, до нього застосовували засоби психологічного та фізичного примусу, у тому числі побиття та тортури, про що свідчать його колишні товариші по волі.

15 січня 1951 р. був засуджений Державним судом у Братиславі на сфабрикованому процесі разом з іншими єпископами за звинуваченням у державній зраді та шпигунстві до довічного ув’язнення. Його звинуватили в низці абсурдних фактів, наприклад, у підтримці антирадянських українських націоналістів за часів Словацької держави, підтримці бандерівців після 1948 року – публікації пастирських листів і листівок.

Під час подальшого ув’язнення йому доводилося виконувати найважчу та найчорнішу роботу, таку як миття підлоги та туалетів, він постійно зазнавав принижень та піддавався жорстокості та насильству з боку охоронців. Коли, наприклад, охоронець у тюрмі у м. Леопольдові запитав, хто він, Павло Гойдич відповів, що він є греко-католицьким єпископом; а за це владика мав зробити п’ятдесят присідань. Коли він упав на землю від виснаження, вертухай вдарив його ногою по обличчю. Його часто ізолювали в одиночній камері. Він прийняв свої страждання з великим смиренням і терпеливістю: «Усі страждання, які я переніс досі, я прийняв радо, і мені тільки боляче, що багато віруючих мусять страждати за свою віру».

Завдяки амністії президента А. Запотоцького термін покарання було замінено на 25 років. Він був послідовно ув’язнений у м. Валдічі (1951-1952), в Леопольдові (1952-1955), м. Ілаве (1955-1958) і знову в м. Леопольдові (1958-1960). Під час перебування у в’язниці йому обіцяли звільнення, якщо він визнає зв’язок з православною церквою, а також пропонували пост патріарха, від якого він відмовився. На згадану пропозицію він мав би сказати такі слова: «Я справді не знаю, чим варто було б замінити мученицький вінець на два-три роки життя на волі».

Його співв’язнем деякий час був помічник Пряшівського єпископа Василь Гопко, який часто згадував єпископа: «Владику Павла часто сиділи в найсуворіших камерах – одиночних камерах. Йому завжди давали найгіршу, найпринизливішу роботу. І все ж ніяка робота не могла його принизити. Навпаки, щоб зміцнити себе в смиренні, він сам шукав найгірших робіт, знаючи, що це наближає його до істинного Бога».

Інший його співв’язень Леопольд Пефіх також згадує, як єпископ служив св. літургію. Лише кілька довірених осіб у камері знали, що «владика Павло служитиме її. Це відбувалося так, що кожен сидів на своєму ліжку і непомітно спостерігав за відповідними діями. Єпископ сів у крісло, повернувся обличчям до стіни біля ліжка і помолився. Через деякий час він підвівся, переніс стілець до шафи, де зберігав свої особисті речі, зробив вигляд, що щось поправляє в шафі. Лише деякі знали, що він готує проскомідію. Замість просфори це був шматок сухого хліба, а замість вина — вода з розмоченими зернами родзинок, які іноді надсилали родичі в’язнів або приносили відвідувачі. Не відразу було зрозуміло, коли відбулося таїнство, але коли єпископ сів на стілець і трохи помолився, співв’язні зрозуміли, що це сталося щойно. Після цього владика Павло трохи помолився та продовжив віддаватися своїй справі».

З нагоди його сімдесятиріччя Святіший Отець Пій XII також надіслав йому телеграму до в’язниці в м. Ілаві. У ньому він запевнив його, що не забуває свого героїчного послідовника. То був один із найпрекрасніших днів для єпископа у в’язниці. Проте, коли Святіший Отець запитав комуністичний уряд дозволити владиці Павлу лікуватися в Римі, оскільки його здоров’я погіршилося, внаслідок чого його перевели з м. Ілави до м.Леопольдово, а у виїзді до Риму було відмовлено.

Протягом наступних двох років стан здоров’я владики Павла погіршувався, і його перевели до тюремної лікарні. Сам єпископ прагнув смерті, щоб закінчити своє сповнене страждань життя. Рак, який пронизав усе його нутро, завдавав йому жахливого болю. Остання мить життя владики Павла настала зовсім несподівано.

Перед смертю приступив до Св. таїнств. Таємниці сповіді і прийняв святе причастя з рук римо-католицького священика Франциска Врани, який також був у в’язниці, як і безліч інших священиків в ті важкі для Церкви в Словаччині часи.

Так описав обставини смерті владики Павла інший його співв’язень. «Після звичного вечірнього підрахунку в’язнів настав спокій. Я швидко заснув», – розповідає свідок Франтішек Ондрушка, – «але незабаром прокинувся… Я відразу помітив, що єпископ Ґойдич сидить на ліжку та дивиться на моє ліжко. Я встав і поквапливим кроком пішов до нього. Він сказав мені, що йому потрібно в туалет. Захворювання сечовивідних шляхів викликало у нього сильний біль при сечовипусканні, іноді це тривало годину та навіть більше. Поклавши його на унітаз, я повернувся спати. Проте через деякий час двері туалету відчинилися і в них з’явилося усміхнене обличчя отця єпископа. Я підбіг до нього і почув слова: «Ну, цього разу все буде добре». Віднеси мене в ліжко».

На ліжку очі єпископа дивилися кудись у невідомість, рот злегка ворушився, наче щось шепотів. Я підбіг до вікна, яке сполучало лікарняну палату з коридором, постукав у вікно, перед яким одразу ж з’явився черговий. «Що таке?» — сварливо спитав він мене. «Пане коменданте, повідомляю, що засуджений Гойдич погано почувається. Йому потрібен лікар». Це була надзвичайно складна річ. Начальник відділення мав доповідати по телефону начальнику зміни всієї колонії, який єдиний мав право давати згоду на такий «незвичайний захід» та, як правило, сам брав участь у таких акціях. Коли вартовий відійшов від вікна, я підбіг до ліжка римо-католицького священика Врана, розбудив його і сказав йому: «Мені здається, що єпископ помирає».

Отець Врана зіскочив з ліжка й побіг до єпископа. «Він помирає, — зауважив він, — помолімося з ним!» Як за командою, кілька в’язнів піднялися з ліжок і почувся шепіт. Минуло багато часу, перш ніж прибув офіційний номер у супроводі тюремного лікаря Пепічека, який, однак, лише констатував смерть. Звичайна процедура полягала в тому, щоб записати точний час смерті в’язня, тому я запитав наглядача, котра година. «Вісім хвилин на північ», — сказав він мені. Була вже неділя».

І ось велике бажання владики Павла відійти до Ісуса Христа у день свого народження нарешті здійснилося, коли він помер о восьмій хвилині півночі 17 липня 1960 року в м. Леопольдові.

Похований був священномученик Христов на тюремному кладовищі без церковних обрядів, під номером 861.

Коли в 1968 році, Греко-католицька церква в Словаччині знову отримала право на легальний статус, його святі мощі перепоховали в крипті Пряшівського кафедрального собору, а з 1990 року єпископ Павло Гойдич спочиває в каплиці Св. Петра і Павла Пряшівського греко-католицького кафедрального собору.

27 січня 2008 р. у Братиславі йому було присвоєно звання Праведника народів світу за його безкорисливий порятунок євреїв під час Голокосту. Таким чином він став першим католицьким єпископом серед нагороджених.

Священномученик Павло Гойдич особливо шанований серед словаків, закарпатських українців та угорців.

Іван Верстянюк, оглядач Newssky