Сварка як фундаментальна загроза майбутнього України (новорічна казка з 2012 року – 2)

 «- Где начинается полиция, – вопил Тартатковский, – и где кончается Беня?

– Полиция кончается там, где начинается Беня, – отвечали резонные люди…»

Исаак Бабель, «Как это делалось в Одессе»

Мудрі люди кажуть: «Людина кричить не тому, що погано живе, вона погано живе, тому що кричить». Не торкаючись сакрального сенсу цієї надзвичайно точної ілюстрації нашої дійсності, спробуємо проаналізувати її «технологічну» сторону.

Після трансформаційних перетворень власності, які відбулися у нас в країні, можна стверджувати, що в Україні встановилися капіталістичні відносини. Але це твердження справедливо зі значними застереженнями, так як величезна частина власності, здобувши власників, так по-справжньому в капітал і не перетворена. У відносинах супероснов «капітали» – «капіталісти» – «споживачі» у нас панує плутанина.

Капіталізм демонструє свої найвищі досягнення тоді, коли він сприймається не як поділ, а коли здійснюється як договір відповідальних сторін. Ми повинні зрозуміти, що капіталізм – це не добре поділитися, а правильно та чітко домовитися. З нерозуміння цієї обставини і відбувається неправильне позиціонування людей в діалозі з владою та бізнесом. Якщо лайка ще стає в нагоді при розподілі, то домовлятися треба без емоцій, з чітким розумінням своїх прав і обов’язків.

Для здійснення такого договору потрібні передумови: права і обов’язки сторін повинні бути точно визначені і в повному обсязі. Це і є основний порядок денний країни.

Власність перетворюється на капітал, коли через сформовані споживачами і капіталістами формальні процедури визнається відповідальною. Тобто, вона отримує легальність і легітимність і в різних трансакціях виступає гарантією сумлінності її власника і здатності його забезпечити свої зобов’язання. Справжній капіталізм має справу не з власністю, а з економічною уявою про неї – правом власності. Цей момент є надзвичайно важливим, тому що він розкриває основу, на якій ґрунтується капіталізм, – договір, а точніше, договір про згоду з економічною формулою, що застосовується.

У трикутнику «капітали» – «капіталісти» – «споживачі» у кожного з учасників свої інтереси.

У споживачів інтереси дуже різні, але вони можуть мати якесь інтегральне представлення – це задоволення потреб: фізіологічних, естетичних, моральних чи духовних з різними їх варіаціями та інтерпретаціями. При цьому споживачів мало цікавить спосіб отримання цих благ. Капіталісти теж по-різному будують власну поведінку. Для когось величина прибутку визначає сенс витрачених зусиль, а для когось важливим є сам процес організації таких зусиль. Вирішення самого завдання є для них цінністю більшою, ніж бухгалтерське відображення успіху. Згадаймо Генрі Форда: «Головна користь капіталу не в тому, щоб зробити більше грошей, а в тому, щоб робити гроші заради покращення життя». Але є й такі «капіталісти», для яких успіх пов’язаний виключно з цифрою, і не важливо де: в балансі, на рахунку чи «на кишені».

Капітали цікавить лише одне – власне існування, тобто, адекватне відображення власності в системі прав щодо цієї власності. Вони є матеріальний, але неодухотворенний учасник діалогу, який формує правила поведінки і капіталістів, і споживачів. При цьому, капітали жорстко реагують на порушення цих правил – економічної формули – як капіталістами, так і споживачами. Сучасна криза це продемонструвала: дуті фінансові бульбашки, сурогатні деривативи, запущені в обіг капіталістами для «зв’язування» безвідповідальної емісії грошей, призвели до часткового банкрутства «распузиренних» фінансових інститутів і масового банкрутства споживачів.

Законодавець (правитель, парламент, традиція і т. д.) встановлюють спосіб відображення власності в системі прав (капіталізація). Після цього починає виразно працювати економічна формула.

Економічна формула разом з метою, сформульованою капіталістами і споживачами, і засобами досягнення мети визначають економіку в цілому.

Але повернемося до України. Той факт, що власність в ній не завжди є капіталом, підтверджується тим фактом, що при спробі її продати, передати в заставу або виставити, як корпоративний пай, власник зіткнеться з величезними труднощами. У значній частині випадків права власності адекватно не визначені, звідси й низька вартість власності, її величина в якості застави мізерна, а як корпоративний пай вона взагалі розглядатися не може.

Відсутність виразної, повної і неперервної, а не фрагментарної системи взаємних прав не дає можливості власності здобути свою реальну відповідальність, тобто виступити як капітал.

У наведеній нами ілюстрації «капіталізму в Україні» це означає, що економічна формула діє локально, а її продуктивність низька. Поле дії законів обмежене «інституційними офшорами», поза якими діє не закон, але сила. А це вже не капіталізм, а соціал-дарвінізм, де затребувані не розум і завзятість, а торжествують сила і наруга. Тому, більшістю населення капіталізм сприймається як несправедливий розподіл благ, а не як відповідальний договір щодо взаємних прав та обов’язків.

Ця обставина і розкриває «технологічну» сторону, винесеного в початок матеріалу висловлювання: там, де люди лаються, вони не здатні домовитися. А перестати лаятися потрібно, тому що договір щодо визнання власності і відповідальності, яка випливає з володіння нею, лежить в основі капіталістичних відносин.

Першим кроком на шляху до такого договору має стати встановлення в країні взаємних прав та обов’язків усіх учасників діалогу людина (домогосподарство) – влада – бізнес. Це вкрай важливо, тому що після трансформаційних змін у правах щодо власності, в країні в цьому полі існують тотальні дірки. Виникла величезна кількість нових для людини обставин, які ніяк не визначені і не описані.

Перехід в Україні від загальнонародної власності до власності приватної призвів до радикальної зміни поля взаємних прав. Виникла величезна кількість питань, з якими стикається людина в побуті, на роботі, на відпочинку і т. д. Але відповідей на ці гострі і злободенні питання він знайти не може. Найцікавіше полягає в тому, що зовсім не важливо, на чию користь будуть встановлені права: чи то на користь нового власника, чи то громади, чи то рідкісних птахів, чи то риби в річці. Як би «не справедливо» вони не були встановлені, без них, цих прав, життя громади завжди буде гірше. Воно буде пов’язане з постійними скандалами, підозрами, ненавистю і заздрістю.

Ми встановили парадигму розвитку нашого суспільства – приватна власність, свобода і верховенство права. Тепер нам слід встановити дискурси нашого розвитку: те, на чию користь ці права і обов’язки будуть визначені. Відтак виникає потреба в законі про суспільну власність.

Якщо розглядати країну в цілому, то права можна встановити на користь або експортерів, або імпортерів, або аграріїв, або вчителів музики тощо. Все це залежить від того, якою ми хочемо бачити країну та її майбутнє. Тут головне слово повинна сказати компетентна еліта, у якої є досвід минулого, досягнення в сьогоденні і уява про виклики майбутнього. Це і повинно стати предметом політичної боротьби партійних ідеологій.

Головне, щоб неминучі проблеми після вибору пріоритетів можна було оперативно нівелювати через систему діалогу. А це означає, що суспільство та його інститути повинні бути сильними, влада – підконтрольною, а компетентна еліта та партії – відповідальними перед людьми і країною.

Особисто я в основу всіх дискурсів поставив би домогосподарство і його інтереси, і всі права розподіляв би на користь стійкого і заможного розвитку його і його мешканців.

Якщо піти від ілюстрацій, то можна просто розглянути ситуацію зі звичайного життя людини. Вранці, йдучи на роботу, переступаючи поріг дому, вона відразу ж потрапляє в поле сурогатних відносин. Першим у неї виникає питання, чому, сплачуючи комунальні платежі, вона повинна самостійно вкручувати лампочку в під’їзді? Вийшовши на вулицю, людина задається наступним питанням, а коли, нарешті, замість гілки, що стирчить тижнями з каналізаційного колодязя, хтось покладе люк? І хто цей хтось? У маршрутному таксі її переслідує така думка, чому похмільний водій постійно разом з рештою не видає талон на проїзд? І хто цього похмільного водія випустив на маршрут? На роботі наша людина в більшості випадків безправна, тому як її відносини з роботодавцем не оформлені трудовим договором, а формально підписана угода не має нічого спільного з домовленістю про права та обов’язки. Тим більше, ні про який захист прав не може йтися, якщо частину зарплати працівник отримує «в конверті». Не потрібно думати, що в роботодавця справи складаються інакше. У нього свої турботи. Поле невстановлених взаємних прав не дає можливості розвиватися його бізнесу повнокровно. Будь-які спроби розширення його, залучення інвестицій, кредитів, страхування пов’язані з тяганиною, хабарництвом чиновників і повною невизначеністю з майбутніми ризиками, а, отже, неможливістю відповідально планувати свою тактику і стратегію.

«Бюджетники» у цій ситуації також знаходяться в безглуздому становищі. Відсутність повної чітко встановленої картини прав і обов’язків не дає можливості точно й адекватно сформулювати їх посадові інструкції. Виконавець у цій ситуації потрапляє в повну залежність від начальника, який є єдиним тлумачем вимог до посадової особи. Це призводить до того, що ознакою професіоналізму стає тотальне догоджання, а не ділові якості.

На жаль, цей ряд можна продовжувати до нескінченності. Таким чином, встановлення взаємних прав – це встановлення виразних критеріїв і норм нашого повсякденного життя, замість постійної боротьби за ці права і норми.

Можливо, я зараз скажу крамолу, але в умовах їх повної відсутності, зовсім не важливо обов’язково справедливо встановити взаємні права. Важливо просто їх встановити хоча б від здорового глузду, але встановити чітко й однозначно. До справедливості можна прийти потім в умовах діалогу всіх визначених і вже відповідальних сторін. Адже зараз, за розмовами про справедливість, дуже часто ховається небажання зацікавлених учасників такі права встановлювати взагалі. Недбалого чиновника «годують» невстановлені права і обов’язки, на них формуються «тіньові капітали», судова система на законодавчих колізіях розбещується, паразитує і тим самим підриває віру людей у правосуддя.

Мій знайомий розповів, як вирішилося питання побутових відходів у них у місті. Навколо контейнерів, біля його будинку, роками не прибирали сміття. Служба, яка цим займалася, забирала його тільки з контейнерів, а двірники навколо контейнерів – не прибирали. Напевно, побутове сміття – не їх «парафія». Періодично влаштовувалися колективні заходи мешканців з прибирання території, регулярно сміття спалювали на вогнищах на шкоду здоров’ю громадян. Все це дошкуляло мешканцям, але нічого не змінювалося роками. Суботники змінювалися «толоками», «толоки» – суботниками, але двори залишалися засмічені. І ось міська влада приймає геніальне рішення: за порядок навколо контейнерів відповідає служба, яка вивозить сміття! Я уявляю, як нелегко таке рішення далося, але воно виникло і встановило взаємні права. Знайомий каже, що вже через кілька днів навколо контейнерів було встановлено сітку. Вона визначила територію відповідальності і зупинила розповсюдження сміття по двору. А ще через кілька днів, навколо контейнерів у межах сітки все стало чисто. Або служба вивозу сміття змінила інструкції своїх працівників, або найняла нових робітників, або найняла тих самих двірників – я не знаю. Але права були визначені, зони відповідальності, отже, встановлені, і питання одразу знайшло рішення.

У цій ситуації був ще один, на перший погляд, опосередкований результат. Мешканці будинків перестали по залишках газет та шкільних зошитів розшукувати адресатів сміття і влаштовувати з цього приводу взаємні скандали. У дворах припинилися крик, лайка та підозри. А знадобилося для цього не посилення штрафів, не «креативна» назва спільних прибирань території, а вірне рішення влади.

При цьому треба розуміти, що все описане в цьому прикладі навколо контейнерів, однаковою мірою стосується і наведення порядку навколо владних кабінетів. Тільки ефект від встановлення такого порядку позначиться не в межах одного подвір’я або навіть міста, але в масштабах усієї країни.

Ми повинні раз і назавжди усвідомити, що за все завжди платить споживач. І що б не обіцяли політики по цінах, по тарифах, по субсидіях, в кінцевому підсумку платіж здійснюється з кишені споживача: за «низькі» ціни платимо ми, за «низькі» тарифи платимо ми, субсидії оплачуємо теж ми з бюджетної кишені, але ж вона – наша! Тільки якщо в системі невстановлених прав ми платимо всім і не відомо за що, то в системі прав встановлених завжди добре відомо, кому, скільки і за що ми заплатили, і добре відомо, з кого тримати звіт.

Я підозрюю, що в прикладі зі сміттям у дворі мешканці за чистоту платили і ЖЕКу, і компанії з вивезення сміття, і цілій купі «моніторингових інспекцій», які цих же мешканців і штрафували. Навіть якщо ці «інспекції» штрафували ЖЕК або компанію, то платежі все одно «відбивалися» мешканцями в «нових обґрунтованих» тарифах. Для «інспекцій» відсутність встановленої відповідальності – «рідна мати». Під загрозою штрафу вони беруть хабарі з усіх і вся: благо не відомо, хто ж за що відповідає.

Але найгірше, що сама проблема не вирішується, а тільки плодить корупційні спокуси. А бізнес – малий, середній, та й великий – шукає вихід в обіцянках політиків. Та безвідповідальні політики тільки і чекають, щоб прийти у владу і своїх «професіоналів», «патріотів», «нові обличчя» розставити за вказаними «інспекціями», при цьому нічого в системі прав не змінюючи.

Чіткі права і обов’язки дадуть змогу встановити точних виконавців, люди зрозуміють, кому і за що платять, паразитні одержувачі лжетарифів опиняться поза законом, а «інспекції» отримають точні посадові інструкції, позбудуться корупційних спокус і тим самим позбудуться лапок.

Люди живуть краще не в тих країнах, де споживач платить менше або навіть більше, а там, де їх платежі витрачаються ефективніше.

Ми повинні розуміти, що в такій ситуації абсолютно не важливо, якого «кольору» влада встановить взаємні права. Важливо, щоб вони були визначені. Потім вже можна буде поля поширення прав і зміст цих прав уточнювати: або на користь бізнесу, або на користь найманого працівника, або на користь студентів, або на користь «блондинок». Помилки та перекоси в цьому процесі завжди можна буде нівелювати системою діалогу. Але навіть недосконалі, помилкові пріоритети в системі встановлених прав завжди будуть кращими, ніж відсутність таких прав узагалі, хоча б тому, що завжди будуть обходитися споживачам дешевше.

Система невстановлених прав має і важкі моральні наслідки. У таких умовах людина змушена не реалізовувати свої права, а боротися за них (лаятись!) Або, ще гірше, купувати ці права. Через тотальну нерозподіленість прав у суспільстві починає формуватися помилкове уявлення про успіх. Він починає зв’язуватися виключно з матеріальною, кількісною грошовою стороною – адже права треба купувати. Тому, формуючи неформальні настанови суспільного договору, інститути громадянського суспільства, саме суспільство вже не можуть несуперечливо включити до уявлення про успіх властиві нашим людям почуття взаємодопомоги, безкорисливої турботи, терпимості і співчуття. А це прямий шлях до розпаду морального світу, коли щастя починає ототожнюватися з успіхом, а успіх нерозривно зв’язується з суто матеріальними благами, а ще гірше, тільки з грошима. Відсутність взаємних прав протягом тривалого часу призводить до втрати людьми міри буття. Навколишнє для людини середовище надзвичайно важливе для неї. Дійсність конституціює її як особистість. Якщо в цій дійсності права сурогатні, обов’язки чітко не визначені, то ми не можемо говорити про сформовану особистість, вона розмита. Людина не розуміє, в якій системі координат вона знаходиться. Це і є втрата міри буття. Звідси і сакральний сенс, сформульованого на початку матеріалу вислову: «… людина погано живе, тому що кричить».

Тому, люди повинні перестати лаятися і вимагати від влади встановити в країні ясні і точні взаємні права і обов’язки для бізнесу, для влади і для домогосподарства, щоб надалі без лайки нарешті домовитися.

І тут, головний наслідок, насамперед, не досягнення звітності депутата чи чиновника. Важливо інше: такий порядок речей в корені змінює позицію людини як виборця. При цьому народжується дуже важлива нова властивість – відповідальність самого виборця за свій вибір.

В умовах підконтрольної влади він вибирає не втілення своїх очікувань, із неминучим розчаруванням, як зараз, а обирає виконавця своїх вимог, чого зараз немає, тому що немає механізмів доведення до влади вимог і звітності. Коли влада безвідповідальна, коли відсутні механізми її постійного контролю, діалог зводиться до крику, лайки, а єдиною формою, майданчиком «такого діалогу» стає майдан. А це найкраще місце для безвідповідальних обіцянок політиків, благо, потім ніхто нічого не зможе запитати, крім, як знову пуститися у лайку.

Неминучим наслідком чіткої і однозначної картини встановлених взаємних прав (хай навіть від здорового глузду) стане торжество закону. Дотримання законності утвердиться як органічна, природна настанова суспільства, а не декларативна і завжди безвідповідальна обіцянка політиків. Коли права і обов’язки визначені в усій своїй повноті, коли вони ясні і однозначні, починає продуктивно працювати закон. І тоді діалог, а не «сильна рука» стає гарантом реалізації прав людини.

Наступним завданням суспільства стане не лайка, а змістовний діалог, через який буде досягнуто втілення в законності уявлень людей про справедливість. Встановлений таким чином суспільний договір позбавить людей від необхідності кричати про знехтувані права, а приступити до їх реалізації.

Напередодні місцевих виборів дуже важливо, щоб інститути громадянського суспільства, виборці чітко сформулювали свій наказ: «Нам потрібна ясна й однозначна картина взаємних прав та обов’язків!» При цьому громадяни повинні вимагати від партій і майбутніх депутатів законодавчо закріплених норм звітності та відповідальності влади перед виборцями.

Напередодні виборів у місцеві органи влади для виборця важливо не стільки визначитися, за кого голосувати, скільки виразно собі уявити, а яку ж країну ми хочемо отримати, яким хочемо бачити своє місто, будинок, побут.

Для мене – це країна, де розподіл взаємних прав сформував чітку картину зон відповідальності. Влада, починаючи від сільради і закінчуючи Печерськими пагорбами, розуміє свої обов’язки і не втручається в поле чужих повноважень.

У такій системі влади добре видно хто і за що відповідає і ніхто не може сховати за чужу спину свої гріхи і недоліки.

Бізнес у такій країні перебуває в полі легальних прав, непорушних реєстрів і бачить свій розвиток не в перерозподілі власності, а в створенні нових виробництв.

Легальне утримання бізнесу для власника стало економічно вигідним, він вийшов з «тіні», тому що «тіньове» існування стало комерційно збитковим.

У такій країні панує дружній до людини суспільний договір, а суспільство і його інститути ведуть постійний діалог з владою та бізнесом.

Інститути суспільства контролюють владу і утримують її в демократичних сенсах, а бізнес сам вивчає настрої суспільства, тому що створення суспільних благ є його головним комерційно виправданим завданням.

У країні, де встановлені взаємні права, де немає колізій і суперечностей, судова система виконує свою головну функцію: через законність втілює уявлення суспільства про справедливість.Суспільство повернуло Суду честь, а разом з нею виросла і самооцінка працівників Феміди. Люди з обгрунтованими надіями звертаються до захисту їх права в суді, а «силовики», нарешті, стали правоохоронними органами.

Засоби масової інформації реально відіграють роль четвертої влади. Забезпечені через суспільні фонди, які наповнюються надходженнями від ефективного використання суспільної власності, такі ЗМІ є потужним інструментом контролю над владою і являють собою широке поле діалогу влади, бізнесу та суспільства.

Президент такої країни має одну турботу – опіка суспільного договору, в якому права кожного учасника визначені, очікування враховані, а позитивні результати гарантовані системою організації діалогу, а не особистими якостями глави держави.

Древні казали, що життя, яке непродумане, нічого не варте. У країні, де життя продумане, людина отримує найголовніше – можливість обґрунтовано планувати своє майбутнє. А це і формує відчуття добробуту, комфорту і затишку.

Людина бачить свої перспективи і може впливати на майбутнє своїх дітей, бо в такій країні кожен виконавець на місці, визначеному чітким розподілом прав і повноважень, чіткою системою відповідальності, яка не передбачає виключень і вилучень.

І якщо ми для себе чітко визначимо, якою ж ми хочемо бачити нашу країну, а не обіцяну політиками нам зарплату і ціну на газ, то в нас з’явиться шанс зробити правильний вибір і боротися за його втілення через механізми відповідальності влади будь-якого «кольору».

А це означає реально отримати цю зарплату, якої вистачить і на газ, і на тепло, і на те, що ми на цьому газі готуватимемо. У цій країні казнокрадство і хабарництво будуть не повальним явищем, а лише проявом патології недбалого виконавця. Держава, нарешті, позбудеться створеного прорахунками законодавців і виконавців середовища корупційних спокус, яке рекретувало все нових і нових порушників закону.

Проста людина знайде ясне розуміння того, що зобов’язана вона, і що зобов’язані їй, в чому спиратися на власні сили, в чому чекати допомоги від влади, а головне, вона зрозуміє, як відповідально планувати майбутнє своє і своїх дітей.

Ми позбудемося почуття втраченого оптимізму, тому що майбутнє стане прогнозованим, а наше місце в ньому визначеним і певним. Бажаний нами успіх стане залежати від системи встановленого діалогу і від величини нашої переговорної сили, а не сили нашого крику або «сили чиєїсь руки».

І ще один надзвичайно важливий вислід – чи не головний. Коли ми перестанемо лаятись, то внаслідок політичної боротьби в країні до влади приходитиме переможець, а не завойовник.

(сторінками книги «ІМІТАЦіЯ»; 2012 рік)

Валентин Ткач