Суддя від Москви. Як Київ втрачає Закарпаття

Ексклюзив. На Закарпатті розгортається справжній абсурд: суддя Ужгородського міськрайонного суду ТамазДеметрадзе, відомий своїм схильністю до приховування статків та сумнівних зв’язків із росією, штучно затягує справу про проросійський сепаратизм. Фігурант якої – не хто інший, як Димитрій Сидор,скандальний священник УПЦ МП (точніше РПЦ МП імені Сталіна). Це той московський піп, що не раз прославився антиукраїнськими проповідями та висловами, а також й участю у проросійських заходах. Й все це в Західній Україні! Іронія долі чи сплановане затягування справи «потрібним» суддею? Тим паче, коли суддя сам має сімейні зв’язки з державою-агресором.

Суддю на мило

Ужгород, без сумніву, не тільки славиться своїми сакурами, а й перлинами судової системи.Серед численних перлин ужгородської юстиції є справа, яка, схоже, має всі шанси увійти в підручники — не за швидкість, а за витонченість затягування. Йдеться про кримінальне провадження №308/6869/23, у якому суддя ТамазДеметрадзе вже понад два роки спостерігає за долею обвинуваченого — попа Дмитрашку Сидора. Останній — постать непересічна: «священник», який, однак, замість проповідувати любов і мир, впевнено просував ідеї відділення Закарпаття від неньки України, активно контактував із російськими структурами та неодноразово фігурував у журналістських розслідуваннях як особа, що працює в інтересах країни-агресора.

Здавалося б, справа серйозна, загроза державній цілісності — не жарт, а судочинство — найкращий інструмент встановлення справедливості. Проте у виконанні Тамаза Деметрадзе все виглядає як витвір юридичного балету: легкі рухи, плавні паузи, без поспіху та зайвих кроків. Стадія допитів досі не завершена, вирок — у туманній перспективі, а час, як відомо, лікує. Або — вбиває кримінальні справи.

Так званий «суддя» Тамаз Деметрадзе

В юридичних колах Ужгорода вже не соромляться шепотіти уголос: мовляв, суддя не поспішає зовсім не з браку часу, а з розрахунку на зміну політичного тла та не лише його. З кожним місяцем провадження дедалі ближче до магічної межі — завершення строків давності. І якщо справа розвалиться сама по собі, то хіба це провина суду? Випадковість? Ні, красива симфонія процесуального мистецтва, де кожен день затримки — не халатність, а витончений акорд у партитурі зволікання.

Тож поки Феміда дбайливо тримає свою пов’язку, суддя Деметрадзе впевнено демонструє, що справедливість — це не завжди вирок, іноді це — нескінченне очікування. Особливо коли на кону така чутлива справа і така зручна пауза.

Далі ми розглянемо різні складові цього кейсу. А почнемо з того, що за даними ужгородського журналіста Віталія Глаголи, суддя Ужгородського міськрайонного суду Тамаз Деметрадзе щедро користується BMW X5. І це не просто автомобіль, це — символ елітного стилю життя.

Однак, є один нюанс: авто, яке високо оцінюється у 27 500 доларів, насправді належить братові Тамаза — Михайлу Деметрадзе, який у всіх довідниках значиться як… безробітний. Але це не заважає братові володіти такою розкішшю!

У 2023 році BMW X5 було виставлено на продаж за цілих 27 500 доларів, і ще й зараз можна було побачити оголошення в інтернеті. Але вже в 2024-му, здавалося б, цей лот зник з веб-простору, а машина залишилася в родині. Ясно одне: брат без доходів, але з розкішними апетитами! Як він дозволив собі таку покупку? Може, виграв у лотерею? Або ж суддівська зарплатня настільки висока, що її можна «оптимізувати» на покупку розкішних авто?

Отже, суддя Тамаз Деметрадзе — це справжній приклад скромності, прикритої братською любов’ю та BMW X5. А його декларація прозора, як густа туманність: хоч нічого й не видно, але точно є місце для чудового життя у стилі люкс.

І залишається лише одне питання: пане суддя, чий же кошт покриває цей банкет?

Хто сказав, що суддівська мантія важка? Для Тамаза Деметрадзе вона, очевидно, зшита з повітря — легка, прозора і зовсім не обтяжує власника матеріальними зобов’язаннями. Бо як інакше пояснити, що майна — ані сліду, доходів — на сльози котові, а життя — на заздрість бізнес-еліті? Втім, як слушно зауважують досвідчені знавці: головне — не те, що в декларації, а те, що за її межами, у затінку, там, де править справжня реальність.

Так ось й світ електромобілів теж не залишився осторонь від захоплень нашого героя. Згідно з базою GetContact, пан суддя виявив себе як шанувальник TeslaModel 3 та Zeekr 001 — автівок не лише престижних, а й екологічно шляхетних. Ціна стартує від сорока тисяч доларів, але хто ж рахує, коли йдеться про порятунок планети шляхом придбання елітного транспорту? Цікаво, що окремо зафіксовано запис: «По доках з Франції Тамаз Деметрадзе».

Чим не інтрига — які такі французькі документи дозволяють безкарно володіти розкішним авто і водночас не затьмарювати декларацію зайвими записами? Що це — паспорт Наполеона чи ключ до старого доброго «ноу-хау» з оптимізації активів?

Дружина судді, пані Оксана Польна, не відстає у фінансовій віртуозності. Її придбання — зразок економічного генія. Квартира у Львові, 2019 рік, 31,7 м² за… 7137 гривень, себто 266 доларів. У місті Лева за такі кошти нині хіба що річну оренду паркувального місця можна оплатити, і то — у дворі на околиці. Земля у Підрясному у 2023-му теж дісталася за символічну ціну — 570 м² за 737 доларів, що щонайменше втричі нижче ринкової вартості.

Пані Оксана — справжній маг фінансових трансакцій, вартий окремого підручника. А ще, згідно з декларацією, у 2023 році вона примудрилася продати рухоме майно на 570 тисяч гривень, маючи при цьому в розпорядженні лише старенький MERCEDES-BENZ E 200 2014 року, який, до слова, залишився при ній. Що ж було продано — трактор? Яхта? Повітря по 100 доларів за кубометр? Фантазія безмежна, а відповідей немає.

Але є ще одна цікава деталь. Звернемо увагу на те, що у житті Тамаза Деметрадзе є таємничі зв’язки з Росією, і це не просто казки. Якось у повітрі витає дух «дружби народів», хоча, як завжди, у деклараціях про це — жодного слова. Як же ж воно так, що найсуворіші служителі Феміди залишають цю сторінку незаповненою? Може, тут як з автомобілями — все залишилось за лаштунками, під завісою?

До цього додається приємна родинна деталь. Оселя у Львові належить пані Польній, її батькові Оресту та бабусі Анастасії Польній. І тут — несподіванка: пані Анастасія має громадянство путлеровського Швабростану. А сама Оксана та її батько народились на теренах тієї ж держави. Чи впливає цей зв’язок із «руськім міром» на суддівські рішення? Відповідь — невідома. Але декларація, як завжди, чиста — аж блищить, наче дзеркало. І порожня, як скарбниця після королівського бенкету. Не будемо здивовані, якщо виявиться, що всю цю гоп-компанію спонсорує сам Костянтин Малофеєв, якому дуже подобаються й закарпатські сепаратисти й словацькі нео-нацисти.

Тому й найцікавіше — брат судді, пан Михайло Деметрадзе. Формально проживає у Чехії, а от машини в Україні чомусь зареєстровані на нього. Мистецтво дистанційного володіння? Реєстрація через VPN? І тут виникає цілком логічне питання: яким чином брат оформлює власність, не перетинаючи кордонів з початку повномасштабної війни? Чи не є він зручним фасадом для справжніх власників? Без доходів, але з автівками — це вже не просто загадка, це майже витвір мистецтва у стилі фінансового кубізму.

І врешті-решт, основне питання: Тамаз Деметрадзе — суддя поза підозрою чи поза законом? Коли прості люди щомісяця підраховують кожну копійку, а вищі представники Феміди володіють усім, але офіційно — нічим, залишається тільки сподіватися, що НАЗК одного дня відкриє нову главу у книзі суддівських чудес. Бо якщо в цій грі хтось грає фігурами, які за правила не беруться, то, можливо, правила вже давно переписані. А хто — здогадайтесь самі.

У центрі уваги опинився суддя, який, попри зовнішній ореол служителя закону, дедалі більше викликає занепокоєння — не лише через дивовижну майстерність обходити гострі кути декларування, але й через пряму загрозу неупередженості судочинства. 

Тамаз Деметрадзе, чия родина пов’язана з Росією не лише через народження, а й через громадянство окремих її членів, уже два роки розглядає справу Димитрія Сидора — одіозної постаті, котра відкрито співпрацювала з проросійськими структурами та закликала до відділення Закарпаття від України, на користь чи-то Угорщині, чи-то Швабростану. І тут постає етична дилема, яка тягне за собою не просто тінь сумніву — це вже сутнісна загроза неупередженості та довіри до судової влади. Конфлікт інтересів? Очевидно. Адже чи може суддя, чия родинна історія тісно переплетена з країною-агресором, безсторонньо судити діяча, що відкрито діє в її інтересах?

Проросійський цирк замість правосуддя

Відповідь лежить на поверхні, але тиша з боку офіційних органів — красномовна. Тим часом громадськість мовчати не збирається. Активісти Закарпаття вже піднімають голос: вимагають відкритості у процесі, оприлюднення графіка судових засідань, а головне — пояснень, чому справа, що має ключове значення для безпеки регіону, так зухвало втрачає темп. Ними були

подані публічні звернення до НАЗК та Вищої ради правосуддя — не просто формальність, а крик суспільства, яке відчуває, як право може стати імітацією.

Вища рада правосуддя, мов суворий диригент у театрі бюрократичної опери, вирішила звернути особливу увагу на «творчість» судді Ужгородського міськрайонного суду Тамаза Деметрадзе, відкривши щодо нього дисциплінарне провадження.

Якщо вірити цієї скарзі — а підстав не вірити нема, — суддя, з властивою йому процесуальною грацією, не надто поспішав із забезпеченням розгляду справи у межах так званих «розумних строків». Так, в однієї зі справ, що перебуває під його чуйним розглядоміз шістдесяти шести призначених засідань сім не відбулися зовсім без пояснень, а сама справа зависла між небом і землею в його провадженні з квітня 2018 року по жовтень 2022 року, немов у часовій петлі, звідки виходу не було ні для підсудного, ні для правосуддя.

Втім, це далеко не дебют пана Деметрадзе у жанрі дисциплінарних турбуленцій. Апеляційні інстанції вже мали нагоду оцінити плоди його правничого мистецтва, визнавши окремі рішення настільки далекими від букви закону, що не залишалося нічого іншого, як скасувати вироки як непорозуміння. І ось тепер, коли хмари згущуються, кажуть, що суддя активно намагається «порішати» — себто «шляхетно» домовитися про закриття провадження, аби знову, як і раніше, «вийти сухим із води», лишивши по собі лише ледь помітні хвильки скандалу.

Не дивно, що постійне затягування справ та ухвалення рішень, які викликають більше запитань, ніж відповідей, пробудили неабиякий інтерес до доброчесності цього суддівського персонажа.

Власне, суспільство, втомлене від псевдосудових вистав, уже не бажає бути лише пасивним глядачем — бо коли правосуддя перетворюється на фарс, лишається лише спостерігати за розвитком подій, які між тим набирають оборотів.

Європейський суд з прав людини, той самий Страсбурзький бастіон правосуддя, котрий звик мати справу з доленосними прецедентами, несподівано звернув свою увагу на постать українського масштабу — на суддю ТамазаДеметрадзе. Прецедент не з найприємніших: виявляється, шановний служитель Феміди так завзято «відкладав» судові засідання, що це дійшло до міжнародного рівня — і тепер фігурує в офіційних документах як приклад затягування правосуддя, яке, як відомо, із запізненням — уже несправедливість.

Все почалося з низки звернень від пересічних українців, котрі, наївні душі, чекали судових рішень роками. Сім, десять, чотирнадцять років — не романтичні епохи, а терміни, протягом яких люди боролися не за ідеали, а за банальну можливість отримати рішення суду. І ось, у залі Страсбурзького суду пролунало: Україна порушила права своїх громадян через надмірну тривалість розгляду справ. І серед винних — наш знаний Тамаз Деметрадзе, суддя ужгородський, невтомний майстер процесуального гальмування.

Неприхована фривольність, із якою він відкладав засідання — сім із шістдесяти шести без жодного пояснення — викликала певне враження: чи то поважний пан розгубив календар, чи то уявив себе диригентом, котрий вирішує, коли звучатиме «симфонія справедливості». Тим часом, для простих громадян це перетворилося на роки життя у правовій комі, без рішення, без ясності, без надії. Декому це коштувало втраченої репутації, іншим — втрачених шансів, гідності, або навіть засобів до існування.

І ось, у фіналі цієї затягнутої драми, ЄСПЛ виніс вердикт — Україні платити. компенсації від 1 200 до 7 200 євро за моральну шкоду, що її завдала не війна, не криза, а рідна судова система в обличчі окремих її представників. А сума, як ми знаємо, — не головне. Головне — прецедент. Адже судова неспроможність не лише руйнує життя конкретних осіб, а й трощить довіру до правосуддя як такого. І тому питання постає не лише до Деметрадзе, а й до Вищої ради правосуддя: чи стане цей випадок уроком, чи ж знову залишиться курйозом із серії «суддя втомився, засідання не буде»?

Бо коли Феміда бере відпустку — відповідати мусить той, хто підміняє її справедливість бюрократичним фарсом.

Тиск зростає. Громадські організації готують нові звернення до НАБУ, адже в ситуації, де справу методично затягують, а майновий стан судді дивом не збігається з його офіційними доходами, питання про зловживання службовим становищем постає майже риторично. Контролюючим органам надано шанс діяти: НАЗК має ретельно перевірити потенційний конфлікт інтересів; Вища рада правосуддя — дати оцінку з позицій суддівської етики, а НАБУ — взятись за можливі махінації з майном і фінансами.

І тут підходимо до фінальної ноти. У країні, що щоденно платить ціну за свободу у боротьбі з російською агресією, просто не може бути місця для суддів, які — свідомо чи ні — стають щитом для проросійських сил. Справа мерзотного попа Дмитрашки Сидора перетворилася на лакмусовий папірець, здатний показати, чи справді ми маємо правосуддя, чи лише фальшиву Феміду, зважену не на терезах істини, а на розрахунках вигоди.

Суспільство не потребує вистави з фальшивими діалогами й затертими сценаріями — воно вимагає справжнього правосуддя. Бо кожен злитий вирок — це не просто ганьба системи, це удар по самій ідеї державності. І якщо й надалі гратимуть у тишу й затягування, то навряд чи варто дивуватися, коли вирок вимовить не суд, а суспільна думка. Прямо й остаточно.

Ми почали з, здавалося б, простого питання: як сталося, що справа проросійського діяча Сидора вже понад два роки безрезультатно тягнеться у стінах ужгородської Феміди? І тут раптом спливає суддя Тамаз Деметрадзе — фігура, що більше нагадує персонажа з анекдоту про правосуддя, ніж його служителя. Судді хто? Та той, що роками методично зриває засідання, затягує справи до межі здорового глузду, записує майно на родичів у Чехії, і, за визнанням Європейського суду, перетворює процес на нескінченну бюрократичну комедію з елементами драми.

Тепер уявімо, як саме цей діяч вершить долю Сидора, котрий відверто грав у сепаратизм, крутив шашні з проросійськими структурами й відкрито виступав за відокремлення Закарпаття від неньки нашої України, що в нинішніх умовах рівнозначно державній зраді. У руках такого судді ця справа приречена на безславний кінець, адже конфлікт інтересів тут аж волає до небес — хто ж покарає «свого», коли на кону майбутнє, активи й, можливо, деякі обіцянки від зацікавлених сторін?

Товариша Деметрадзе необхідно терміново усунути від правосуддя — і не просто усунути, а піддати ретельному розслідуванню кожен його рух, кожне рішення, кожну підозрілу трансакцію, що веде в Чехію чи куди інше. І, звісно, повернутися до справи попа ДмитрашкиСидора не як до чергової «паперової тяганини», а як до принципового питання державної безпеки.

Бо коли такі, як Сидор, виходять сухими з води, наступного разу мокрими можуть вийти самі основи державності. Йому — реальний термін, без зволікань, без знижок за минулі заслуги й без театру гуманності. Щоб кожен, хто зазіхає на Україну, знав: тут більше не жартують із державністю, а тим паче — не торгують нею у кулуарах суду. І щоб нікому більше не кортіло з рашкою шашні крутити.

Шандор Рудь та Лайош Надь, брати-мад’ярони (м. Берегово)