Сучасна китайська «меритократія» як дивний приклад для «Слуг народа». Ексклюзив

Чільні представники української правлячої партії «Слуга народу» нині несподівано заявляють про те, що вони ставлять собі за планку досягнення компартії Китаю. 13 липня 2021 року президент Володимир Зеленський провів розмову із главою Піднебесної Сі Цзіньпінем, після чого раптом заявив про міць торговельно-економічних відносин офіційного Києва та Пекіну: «Китай — партнер України номер 1 у світі». Раніше вищі функціонери «СН» Олександр Корнієнко та Давид Арахамія у відеозверненні китайськім урядовим телеканалампривітали компартію держави зі 100-річчям. Переконували: з китайських комуністів треба брати приклад. На щастя переважна більшість українських парламентарів, політиків, журналістів та блогерів такі вислови лідерів монобільшості не оцінила.

Але українські можновладці перейматимуть досвід Комуністичної партії Китаю. Про це в опублікованому 20 липня 2021 року інтерв’ю «Українським новинам» заявив глава партії «Слуга народу», перший заступник голови парламентської фракції політсили Олександр Корнієнко: «Чомусь коли говорять про Комуністичну партію Китаю, то кажуть тільки про якісь негативні моменти, але там є й позитивні. Наприклад, там 95 млн членів партії і такою структурою складно управляти, якщо не запровадити певні принципи. Такі принципи там є. Із того, що ми хотіли брати від китайських колег, — це меритократія у всіх сенсах, коли просуваються ті, хто дійсно цього заслужив».

Звісно, на думку ряду дослідників, Піднебесна в деякі періоди історії була близька до реалізації принципів меритократії. Так, за часів династії Сун широко використовувалася триступенева система іспитів, за допомогою якої на роль правителів (мандаринів) відбиралися претенденти, які краще за інших розуміли мистецтво, конфуціанство та адміністративні проблеми.

Діюча в Китаї система організації влади, економіки та життя суспільства органічно поєднує і радянський досвід, і традиційну для Китаю бюрократичну модель. Як у Радянському Союзі, партія контролює всі сфери життя суспільства, виступаючи «керівною і спрямовуючою силою», а партійна ієрархія є реальною нервовою системою в механізмі управління — на відміну від підпорядкованої їй ієрархії офіційних державних посад.

У КНР існує великий держсектор, держкомпанії домінують в стратегічних секторах економіки, а всередині держкомпаній партійний секретар як і раніше важливіше гендиректорів, хоча останнім часом ці ролі нерідко поєднуються для поліпшення якості управління.

Одночасно приватний бізнес, який почав зростати в 1980-х роках з дозволу партії, забезпечує зараз більше 80% робочих місць, 70% інновацій і 60% зростання ВВП. Подібний гібрид капіталізму з сильною державною участю при централізованій авторитарній владі дивує зовнішніх спостерігачів і нерідко вважається експериментом, який навряд є життєздатним.

Однак в традиційному Китаї така модель існувала протягом багатьох століть: ринкове господарство органічно уживалося з імператорською владою і бюрократичною вертикаллю. У конфуціанській традиції державна служба вважалася більш гідним призначенням для шляхетної людини, ніж комерція, але це аж ніяк не заважало мільйонам людей займатися торгівлею і ремеслами, формувати великі купецькі доми, конкурувати між собою і слідувати законам ринку — з періодичним втручанням уряду в окремі сфери регулювання. Так, перший трактат що обговорює відносини приватного бізнесу і державних монополій, був написаний в Китаї у I столітті до нашої ери, а Макс Вебер навіть вважав конфуціанську систему цінностей найбільш близькою до «духу капіталізму» після протестантизму та іудаїзму.Одночасно, рівень цензури в ЗМІ і культурі, а також ступінь контролю влади над суспільною свідомістю в Китаї чи не найвищий в світі.

У «нову епоху» Сі Цзіньпіна, яку так нахвалює Давид Арахамія, гайки для управлінців, а також для представників ділової та інтелектуальної еліти почали закручувати з новою силою.

Сама ж партія, переважно зберігаючи ленінські принципи організації, все більше стає схожою на традиційну для Китаю систему управління, де вузький прошарок освічених людей за результатами іспитів отримує посади в розгалуженій бюрократичної ієрархії. Звичайно, 95-мільйонна партія не складається з одних чиновників (а на початку 2000-х в неї за вказівкою генсека Цзян Цземіня активно почали інтегрувати навіть капіталістів), однак партійці всередині бюрократичного механізму давно підкоряються багатьом правилам, вигаданим для управлінців ще в імперські часи — наприклад, заборону займати керівні посади в рідній провінції.

КПК як і раніше не може відмовитися від ідеології «китайського марксизму», але в ювілейній промові Сі Цзіньпіна слова «велике відродження китайської нації» звучали куди частіше, ніж відсилання до класиків єдино вірного вчення Маркса. Націоналізм поступово стає ідеологією правлячої партії, хоча викинути слово «комунізм» зі своєї назви і стати просто Китайською партією КПК не може. Протягом багатьох століть китайська історія розвивалася за єдиним сценарієм династичного циклу: перші правителі об’єднували і розширювали країну, населення збільшувалось і багатшало, але потім демографічний тиск на землю також збільшувалася, податковий тягар зростав, двір все більше занурювався в розкіш і інтриги, і в підсумку династія приходила до краху в результаті руйнівного селянського повстання, іноземного вторгнення або через їх поєднання.

Управлінська конструкція КПК помітно відрізняється від імператорських династій минулого: влада не передається у спадок, родичі керівників надають куди менший вплив на справи управління, а самі бюрократи куди більш професійні, ніж мандарини, які одержували чиновницькі посади за вміння писати віршовані есе.

Сі Цзіньпіна справедливо називають лідером, який відійшов від сформованої у 1990-х моделі регулярної змінюваності верховної влади і колегіальності при прийнятті рішень. Однак навіть Сі буде передавати вищі пости в партії і державі не своїй 29-річної дочки Сі Мінцзе, а професійному чиновнику з числа своїх протеже, який пройшов фільтри партійних кар’єрних сходів. У цьому плані партійна меритократія схожа на вигадану в Стародавньому Китаї «золоту добу», коли міфічні імператори Яо, Шунь і Юй передавали владу не своїм кревним родичам, а найбільш гідним синам Піднебесної.

Але Сі Цзіньпін не відмовляється і від сформованої системи партійної ієрархії на чолі з ЦК, Політбюро і його Постійним комітетом, хоча при новому генсеку ці колективні органи все більше нагадують традиційну для Китаю раду верховних сановників при імператорі, зовсім не схожу на раду директорів сучасної корпорації з однаковим правом голосу у всіх учасників. Все ж Політбюро не буває паралізоване через вето окремих керівників, рухомих особистою і клановою користю, як нерідко траплялося у 1990-х.

Разом із цим, дивний успіх КПК як взірця сучасної меритократії ґрунтується, в першу чергу на таких принципах: по-перше, партія не цурається ніяких методів; по-друге вона використовує найширший арсенал засобів контролю і примусу; по-третє партія нетерпима до всього, що може поставити під загрозу її владу.

Йдеться про альтернативну ліберальній демократії євроатлантичного світу особливу модель націонал-конфуціанського, меритократичного суспільства, який представники китайської інтелігенції називають фашизмом. У КПК є мета, завдання, проект, бачення майбутнього як світу тотального цифрового контролю.

Наскільки це відповідає «українському центризму» — офіційній політичній ідеології «СН», яка «передбачає пошук компромісу між різними групами населення та концентрацію на ключових напрямках розвитку: мир, інститути, інвестиції, інфраструктура та народовладдя»? Питання до нових «зелених мандаринів», а також акторів, які прагнуть зіграти роль Імператора. На жаль, принципи китайської партійної меритократії по-українському від «СН», покликані виправдати привілеї некомпетентних та трусливих людей, які випадково потрапили до влади…

Олексій Бєльский, оглядач, для Newssky