«Стримування через розлад»: як малі держави зупиняють агресорів без рівності сил

Чому слабші армії дедалі частіше ламають плани великих держав

Війни ХХІ століття дедалі частіше закінчуються не тріумфом найпотужніших армій, а виснажливим глухим кутом, у якому переможець у класичному сенсі так і не з’являється¹ . Стаття «Deterrence by Disruption» у Small Wars Journal пропонує пояснення: слабші держави здатні стримувати сильніші не завдяки рівності озброєнь, а тому, що вміють ламати системи, які перетворюють військову міць на політичний результат¹ . Це стратегія, в якій головною ціллю стають не танки чи кораблі, а ланцюжок ухвалення рішень, логістика, інформаційний простір і політична воля супротивника — те, що українці добре впізнають у власному досвіді опору російській агресії² .

Логіка асиметричного успіху: коли мотивація важливіша за кількість гармат

Автор статті, офіцер ВМФ Лівану Пол Згейб, починає з невтішного для великих держав спостереження: сильні армії раз за разом програють слабшим опонентам, якщо для слабших це війна за виживання, а для сильніших — «обмежена операція» на периферії інтересів¹ . Те, що для Ханоя або Кабула було питанням існування, для Вашингтона виявлялося конфліктом, який рано чи пізно починав дратувати виборців, медіа й еліти — і політична терплячість закінчувалася раніше, ніж армія встигала досягти задекларованих цілей¹ . Від В’єтнаму до Сомалі повторюється один і той самий сюжет: слабший, але рішучіший гравець готовий платити вищу ціну й довше чекати, поки моральний та політичний ресурс сильнішої сторони вичерпається¹ .

Другий елемент цієї логіки — спосіб ведення війни. Дослідження Івана Аррегін-Тофта показує: якщо слабка сторона обирає протилежний метод (партизанські дії проти регулярної армії, непрямі удари проти прямого наступу), її шанси на успіх різко зростають¹ . Вона б’є не по силі сильнішого, а по його плану, змушуючи його воювати довше, дорожче й морально брудніше, ніж це прийнятно для власного суспільства¹ . У такій війні кожна тактична поразка слабшого може перетворюватися на політичний сигнал: «нас не зламали», тоді як кожен день без очевидної перемоги для сильнішого підточує його легітимність.

Моральні обмеження і стратегічна цілісність: як демократії самі собі ставлять рамки

Окремий блок статті присвячений тому, як мораль і право можуть стати зброєю слабших проти сильніших. На прикладі Франції в Алжирі показано, як спроби утримати колонію методами, що суперечать власним демократичним цінностям, призводять до внутрішнього бунту — спершу в суспільстві, а згодом і всередині армії¹ . Війна, яку намагалися виграти катуваннями й примусовою мобілізацією, зрештою була програна не на полі бою, а на вулицях Парижа й у французьких медіа, де суспільство відмовилося платити моральну ціну за імперський контроль¹ . Слабший опонент зміг перетворити моральні рамки сильнішої демократії на інструмент власної перемоги.

Згейб також апелює до класичного розуміння стратегії: успіх — це не просто наявність ресурсів, а узгодженість цілей, засобів і методів¹ . Великі держави часто програють саме тому, що ставлять завищені політичні цілі, не маючи ані достатнього ресурсу, ані суспільної готовності вести затяжну війну за їх досягнення¹ . Натомість слабші актори, які ставлять скромніші, але екзистенційно важливі цілі (вижити, зберегти контроль над частиною території, не допустити маріонеткового уряду), здатні дозволити собі асиметричну «економну» стратегію з чітко визначеними пріоритетами¹ .

Від партизанської війни до «стримування через розлад»

Головна теза статті — сучасне стримування перестає бути грою в симетрію озброєнь. У світі, де складні системи зв’язку, розвідки, логістики та управління є критично важливими, слабша сторона може зосередити зусилля не на знищенні носіїв сили (кораблів, літаків, танків), а на руйнуванні ланцюжка, який перетворює цю силу на конкретні дії¹ . Якщо агресор не може надійно знайти ціль, навести на неї зброю, ухвалити рішення без інформаційного шуму й пояснити свої втрати власному суспільству, його перевага починає танути¹ . Стримування в такому підході — це не «погрожувати більшим арсеналом», а змусити противника сумніватися, що він здатен досягти швидкого й прийнятного результату.

У морському вимірі це означає перехід від ідеї «затопити флот» до концепції «зірвати ланцюжок виявлення й ураження»: дезінформація, радіоелектронна боротьба, розосередження сил, удари по вузлах зв’язку та розвідки здатні зробити навіть потужне угруповання кораблів сліпим і невпевненим у власних рішеннях¹ . Малим прибережним державам не потрібно мати власні авіаносці, щоб завадити їх використанню — достатньо позбавити агресора відчуття «чистої картини бою» й безкарного застосування високоточної зброї¹ .

Союзи, мережі й інтегроване стримування

Згейб наголошує на тому, як союзи посилюють стратегію розладу. Йдеться не лише про політичну підтримку, а й про інтеграцію розвідки, систем наведення, протиракетної оборони, кіберзахисту й інформаційної політики кількох держав в єдину «мережу стримування»¹ . Якщо радари й сенсори однієї країни «підсвічують» цілі для ракет іншої, а дані з космосу й безпілотників розподіляються між партнерами, агресору стає набагато важче «відрізати» одного конкретного опонента від загальної системи¹ . Кожен удар по одному вузлу ризикує викликати реакцію всієї мережі.

У статті як приклад аналізується західна дискусія про стримування Китаю в Індо-Тихоокеанському регіоні, але логіка добре накладається й на український контекст: інтеграція протиповітряної оборони, обмін даними із супутників, спільні навчання, узгоджені інформаційні кампанії — усе це елементи тієї самої «об’єднаної» системи, яка робить агресію дорожчою й менш прогнозованою для Москви² . У світі, де будь-який постріл швидко фіксується й аналізується партнерами, простір для безкарних авантюр невпинно звужується.

«Комбінаційна війна» та удари по всьому, крім танків

Ще одна важлива ідея — «комбінаційна війна», де сила проявляється не лише на полі бою, а й у кібератаках, фінансовому тиску, операціях впливу, маніпуляціях із постачанням енергоносіїв чи критичних технологій¹ . У такій реальності слабша держава може паралізувати логістику, створити хаос у системі управління, підірвати довіру до рішень політичного керівництва противника — і все це без прямого зіткнення армій¹ . Якщо агресор вимушений одночасно гасити пожежі в енергетиці, на біржі, в кіберпросторі й у медіапросторі, його здатність планувати та проводити «чисті» військові операції різко падає.

Для України тут очевидні паралелі: російські спроби масованих кібератак, енергетичний шантаж і кампанії дезінформації наштовхнулися на поєднання військової стійкості та суспільної інформаційної зрілості, що суттєво звузило простір для «гібридних» маневрів Кремля^{2 3} . Стаття Small Wars Journal стверджує: в епоху складних систем найуразливішими стають саме стики — між військовим і цивільним, між технічним і політичним, між фізичним і інформаційним простором¹ .

Культура, «гра в го» і стратегічне позиціонування

Окремий пласт аналізу присвячений стратегічній культурі, на прикладі китайської концепції «ши» та настільної гри го, де перемога досягається не однією вирішальною битвою, а поступовим захопленням позицій і створенням безвихідних ситуацій для суперника¹ . Для малих держав цей підхід має пряме практичне значення: немає сенсу готуватися до «останнього бою», натомість потрібно формувати такі умови, за яких будь-яка ескалація для противника стає кроком на нестійкий ґрунт¹ . Берегові ракетні комплекси, безпілотні катери, мінні поля, гнучкі схеми мобілізації, відпрацьовані плани евакуації та цивільної оборони — усе це створює «позиційний тиск» на агресора, не дозволяючи йому розіграти сценарій блискавичної війни.

Для України, з її досвідом оборони Чорного моря й дедалі активнішим використанням морських дронів, така логіка вже не теорія, а практика: російський Чорноморський флот, формально переважаючи за кількістю й тоннажем, виявився поступово витіснений із частини акваторії через постійні ризики, втрати й інформаційний ефект кожного влучного удару² . Обмежений ресурс, накладений на правильну геометрію простору й часу, здатен змусити значно сильнішого суперника змінити свою поведінку.

Інформаційна стійкість: коли наратив теж стає зброєю

Згейб приділяє чимало уваги інформаційній складовій сучасного стримування. Він наводить приклад російської кампанії дезінформації проти України й описує, як наша держава змогла відповісти не лише військовими засобами, а й побудовою цілісної інформаційної оборони: від офіційної комунікації до ініціатив громадянського суспільства та освітніх проєктів із критичного мислення^{1 3} . Концепція «пребанкінгу» — випереджального викриття фейків до того, як вони масово поширяться, — стала одним із інструментів, що дозволили зберегти довіру до державних інституцій і не дати російським наративам укоренитися в українському суспільстві та серед партнерів³ .

Підсумкова думка автора: інформаційна стійкість — це не «додаток» до армії, а повноцінний елемент стримування, який у поєднанні з правовими й моральними аргументами збільшує політичну ціну агресії для противника¹ . Держава, яка вміє переконливо показати світові власну правоту, документує злочини та демонструє гуманність у поводженні з цивільними й полоненими, має значно більше шансів зберегти союзників і перекласти моральну відповідальність за ескалацію на агресора³ .

Уроки для малих прибережних держав і для України

У підсумку Згейб повертається до вихідної тези: слабкі держави не можуть і не повинні намагатися копіювати структуру сил великих армій — їхня сила в іншому¹ . Вони здатні ефективно стримувати агресора, якщо зосередяться на запереченні його планів, а не на домінуванні: створенні такого середовища, в якому швидка перемога для атакуючого майже неможлива, а політичні й моральні ризики — надто високі¹ . Це означає інвестиції в системи раннього попередження, розосереджене управління, кіберзахист, стійку енергетику, локалізовану логістику, а також у правові та інформаційні механізми фіксації й донесення правди про агресію.

Для України ці висновки мають особливу вагу. Наш досвід уже показав, як поєднання рішучості, тактичної гнучкості, міжнародних союзів і інформаційної стійкості може зірвати плани армії, яка на папері має перевагу за всіма класичними показниками військової сили^{2 3} . Стаття Small Wars Journal лише систематизує те, що українці переживають у реальному часі: епоха, коли «більша армія автоматично перемагає меншу», завершилася. У світі складних систем перемагає той, хто вміє зламати хід подій швидше, ніж опонент здатен перетворити свою вогневу міць на прийнятний політичний результат¹ .

Джерела

1. Small Wars Journal: Paul Zgheib, «Deterrence by Disruption» (2025)
2. Small Wars Journal, інші матеріали про інтегроване стримування та морську стратегію в Індо-Тихоокеанському регіоні
3. RAND, міжнародні аналітичні та правозахисні організації: дослідження про інформаційну стійкість України та протидію російській дезінформації