Стара пенсія для молодої красуні, або Здорова емоція справедливості
12.12.2019
Моя знайома – дівчинка пенсійного віку. У неї фігурка стрункої шістнадцятки. У неї власні брови вишуканої, неадаптованої під сучасні арт-навіювання, форми. У неї ніжки молодої танцюристки із претензіями на чемпіонство мінімум обласного центру. Словом, оминаючи логічний спогад про розкішне декольте та сповнені світлої цноти александритові очі, котрі так легко часом сплутати зі смарагдами, можна було б позаздрити цьому витвору української невичерпної природи.
У дівчинки є все зовнішнє, що – справедливо збагачено чистою душею і суто українським добрим жіночим серцем – мало би зробити її абсолютно щасливою. І вона щаслива – у коханні, материнстві, сім’ї. Але не абсолютно.
Дівчинка не має пенсії.
У неї немає пенсії, хоча, скажу по-джентльменськи втаємничено, в неї вже є пенсійний вік.
Чому така несправедливість трапилася, не аналізуватиму – боюся розсмішити прагматичних юристів і емоційних заздрісних її ровесниць.
Але несправедливість має місце – стаж у трудовій не зафіксований, вислуга тяжких жіночих 90-х не врахована, бракує кількох років, котрі нині фактично на вагу золота.
Проте у житті юної красуні (детально – див. вище) є одна здорова емоція несправедливості, яку вона під час легкого кавового спілкування зі мною мимохідь висловила. Висловила мимохідь, але не легковажно, із певною глибиною.
І глибина ця видається цікавою і гідною оприлюднення. Тому що може торкнутися не лише моєї кавової красуні.
Несправедливість полягає у тому, що її батьки пропрацювали все життя на державу, але пенсії так і не отримали. Склалося наступним недобрим чином: татусь – тоді ще красуня була зовсім юною – пішов з життя заледве не день у день із виходом на пенсію. Жодної заслуженої пенсійної копійки не отримавши. Кандидат наук, між іншим.
Мати красуні, так збіглося, померла 10-го, а пенсія – перша і остання – устигла надійти 8-го. Один раз. Єдина виплата з пенсійного фонду. За цією адресою. На це ім’я. Пенсія не принесла нікому радощів і пішла на поховання. Тому враховувати її не станемо.
Розумієш, сказала роздумливо губами а-ля Далі, але я відчуваю, тут є якась несправедливість. І поклала пальці роботи Да Вінчі на вушко філіжанки: наче держава їм вже нічого не винна, куди ж йдуть завжди ті гроші?
…Я далеко не математик, а тим більше – не фінансист-економіст. Я – гуманітарій. Для мене законно-незаконно, безумовно, дуже важливо. Та не менш важливо для мене справедливо-несправедливо. І я пристаю на емоційну точку зору кавової красуні. Хоч якусь частку несправедливо нереалізованих пенсій батьків їй мали б сплачувати, хоч мінімум. І, не досліджував, але, думаю: в Україні не так вже й багато людей пенсійного віку, які працювали, та не можуть надати відповідні папірці. І невиплачені пенсії рано померлих їхніх батьків урятували б для усмішок печальні губи Далі.
…Ці роздуми – про дівочу красу у жіночих її вимірах, про долю людини і про ставлення до неї держави, про здоровий баланс на межі закону і справедливості – виникли самі, здавалося б, з нічого, з кави, з опосередкованої посмішки.
Виникли, коли попала на очі згадка про усі ці – що не можуть залишити байдужими нікого – роздуми, повідомлення, зауваження, емоції стосовно пенсійних новацій у нашій неодноманітній розбурханій країні. І є навіть проект Закону відповідного, глибину якого і стратегічний вплив наслідків дії якого ще варто осмислити і відчути на собі.
Я упевнений, що пенсії потрібно платити всім, хто їх заслужив.
Я переконаний, що у мільярдах мільярдів, які на це передбачають, має бути і справедлива тисяча для вродливої українки з тих тисяч, які несправедливо не змогли отримати її батьки. Я переконаний.
І два дрібних, але, на моє переконання, приємних пункти після таких нотаток: красуня – завжди віддавала і віддаватиме голос за Україну, а за каву – розраховувався я…
Сергійко Щеневсе
