США виходять з Венеційської комісії та двох гаазьких трибуналів: 3 сигнали світу

Коли держава добровільно відмовляється від права впливати на правила.

Адміністрація Дональда Трампа оголосила про вихід США з Венеційської комісії Ради Європи та двох міжнародних судових інституцій у Гаазі в рамках масштабного пакета відмови від 66 міжнародних організацій і форумів^{1 2} . Це рішення вмонтовано в ширшу стратегію Вашингтона – відмовлятися від участі в структурах, які, на думку Білого дому, «не служать американським інтересам» або «обмежують суверенітет» США, навіть якщо йдеться про інституції, що формують архітектуру міжнародного права³ .

Що саме вирішили: Венеційська комісія й трибунали в Гаазі

У президентському меморандумі, оприлюдненому Білим домом, Венеційська комісія Ради Європи (Європейська комісія «За демократію через право») прямо згадується серед організацій, з яких США мають вийти «якнайшвидше»¹ . Формулювання чітке: американські відомства мають припинити участь у роботі та фінансування цієї структури в рамках виконання виконавчого указу про відмову від «неефективних або шкідливих міжнародних організацій»¹ . У тому ж пакеті, за повідомленнями американських і європейських медіа, фігурують також два гаазькі судові органи, які в Білому домі вважають такими, що «створюють ризики для американських військових і посадовців»^{3 4} .

Хоча у відкритих документах Вашингтон обережно формулює, що йдеться про припинення «участі» та «фінансування» певних структур, а не завжди про юридичний вихід із базових конвенцій, політичний сигнал однозначний² . США демонструють небажання визнавати над собою юрисдикцію міжнародних судових органів у справах, де можуть фігурувати американські військові операції, та відмовляються від ролі співтворця європейських стандартів права, обмежуючись двосторонніми й внутрішніми інструментами впливу³ .

Що таке Венеційська комісія і чому її вихід США важливий

Венеційська комісія – це провідний консультативний орган Ради Європи у сфері конституційного права, який розробляє висновки щодо проєктів законів, конституційних змін, судової реформи та виборчого законодавства для десятків держав Європи та сусідніх регіонів⁵ . Рекомендації комісії не мають прямої обов’язкової сили, але фактично стали «золотим стандартом» для реформ у галузі верховенства права, зокрема й для України, Молдови, Грузії та країн Західних Балкан⁵ . Участь США забезпечувала Вашингтону можливість впливати на формування цих стандартів через експертів, фінансування й політичну підтримку відповідних висновків.

Вихід Сполучених Штатів з Венеційської комісії означає, що одна з ключових демократичних держав добровільно відмовляється від місця за столом, де виробляються принципи конституційної інженерії для цілого континенту^{5 6} . Для європейських партнерів це сигнал: США більше не претендують на роль «співархітектора» норм, а концентруються на власних двосторонніх важелях впливу й силовій політиці. Для авторитарних та напівавторитарних режимів – це аргумент, що посилює тезу про «подвійну мораль» Заходу.

Два гаазькі суди: що насправді дратує Вашингтон

Окремий пласт у рішенні – згорнення взаємодії з двома міжнародними судовими структурами в Гаазі, які в текстах і коментарях Білого дому описуються як «неефективні, політизовані й небезпечні для суверенітету США»^{3 4} . Упродовж останніх років Вашингтон уже застосовував санкції проти суддів Міжнародного кримінального суду (МКС), звинувачуючи його у «політично вмотивованих» розслідуваннях щодо дій американських військових в Афганістані та щодо ізраїльсько-палестинського конфлікту⁴ . Нинішній крок фактично закріплює курс на максимальне дистанціювання від будь-яких міжнародних трибуналів, здатних розглядати дії США або їхніх союзників.

Друга інституція, на яку вказують коментатори, – один із спеціалізованих трибуналів у Гаазі, що розглядає питання воєнних злочинів та злочинів проти людяності³ . Для Вашингтона ризик полягає не стільки в негайних вироках, скільки в самому прецеденті, коли наддержаву намагаються втягнути в універсальну систему відповідальності за воєнні дії та операції спецслужб. Відмова від участі й фінансування таких структур покликана зменшити цей ризик і показати, що США залишають за собою право визначати межі власної відповідальності.

Як Білий дім пояснює відмову: «неефективні, шкідливі, загрозливі суверенітету»

У супровідному фактичному документі до президентського меморандуму Білий дім формулює загальну логіку: Сполучені Штати виходять із 66 міжнародних організацій, які «не служать американським інтересам, просувають радикальні кліматичні політики, глобальне управління або ідеологічні програми, що конфліктують із суверенітетом і економічною силою США»^{2 3} . Серед них – не лише Венеційська комісія та судові структури в Гаазі, а й ключові органи ООН у сфері клімату, торгівлі, розвитку та роззброєння^{2 7} . Аргументація повторює знайому риторику: «глобалістські» інституції нібито витрачають кошти платників податків, не даючи відчутних результатів для звичайних американців.

Державний секретар Марко Рубіо у своїй заяві описав ці організації як «надмірні, неефективні, погано керовані або захоплені акторами, що просувають власні порядки денні всупереч інтересам США»³ . Важливий нюанс: Вашингтон залишає за собою право й надалі співпрацювати з окремими структурами в «обмеженому форматі», якщо це відповідатиме тактичним цілям, але відмовляється від стабільного інституційного членства й фінансування. Отже, світ отримує сигнал: США переходять від системної участі до вибіркового, ситуативного партнерства.

Європейська реакція: тривога, але без шоку

Для європейських столиць вихід США з Венеційської комісії й гаазьких структур – це ще один крок у логіці поступового демонтажу «правилової» архітектури світу, яка будувалася після Другої світової війни^{6 8} . Коментатори в провідних європейських виданнях вказують, що цей крок логічно продовжує попередні рішення Вашингтона – від виходу з Ради ООН з прав людини до відмови від участі в низці кліматичних угод і агентств⁷ . Водночас повноцінної паніки не спостерігається: Європа вже кілька років готується до сценарію, коли США більше не є безумовним гарантом ідеї «міжнародного правопорядку».

Лунають і прагматичні оцінки: Венеційська комісія продовжить роботу, адже її ядро складають європейські експерти, а формальний статус США в ній завжди був радше політичним символом, ніж інструментом прямого впливу на рішення⁵ . Утім, втрата американської присутності послаблює «трансатлантичну» легітимність висновків комісії та дає додаткові аргументи урядам, які не люблять її рекомендацій, – від Будапешта до Белграда. Якщо навіть Вашингтон вважає цю структуру необов’язковою, чому інші мають її слухати?

Що це означає для України: менше Сполучених Штатів у правовому полі

Для України Венеційська комісія – один із ключових партнерів у реформах правосуддя, конституційних змін і виборчого законодавства: саме її висновки неодноразово впливали на зміст законів про судову систему, антикорупційні органи, децентралізацію⁵ . Формально вихід США не змінює статусу України в цій системі: Київ і надалі може звертатися по висновки та рекомендації, а європейські партнери – прив’язувати фінансову й політичну підтримку до виконання цих рекомендацій. Але зникає важливий політичний фактор – американські «важкі гравці» у правових дискусіях.

На практиці це може означати кілька речей. По-перше, політична вага висновків комісії в очах частини українського політикуму знизиться: простіше зневажити документ, під яким немає «невидимого підпису» Вашингтона⁶ . По-друге, у спільних трансатлантичних ініціативах щодо реформ в Україні виникне більший розрив між «європейською правовою лінією» та американським підходом, який дедалі більше ґрунтується на двосторонніх безпекових і оборонних домовленостях, а не на спільних правових рамках⁸ . По-третє, Москва й інші авторитарні режими отримають аргумент: якщо США виходять із правових інституцій, то їхні заклики до міжнародної відповідальності за злочини – вибіркові.

Міжнародні трибунали й Україна: пряма й непряма загроза

Україна зацікавлена в максимально сильних і незалежних міжнародних судових інституціях, особливо в контексті розслідування воєнних злочинів Росії та можливого спеціального трибуналу щодо агресії⁸ . Кожен крок, який підриває авторитет міжнародних судів, – від санкцій проти суддів до виходу з органів, що забезпечують їхню роботу – об’єктивно послаблює всю систему правосуддя, у якій Київ шукає справедливості. Навіть якщо формально американські рішення не стосуються конкретних механізмів для України, загальний фон стає менш сприятливим для створення нових трибуналів і розширення мандатів існуючих.

Є й непряма загроза. Коли США демонструють, що готові ігнорувати рішення або юрисдикцію міжнародних судів, цим охоче користуються інші держави – насамперед Росія, яка вже роками відмовляється виконувати вердикти міжнародних інстанцій^{4 8} . Аргумент простий: якщо наддержави дозволяють собі вибірково ставитися до міжнародних судів, чому країна-агресор має поводитися інакше? Для України це означає, що боротьба за притягнення російського керівництва до відповідальності відбуватиметься в дедалі менш сприятливому нормативному середовищі.

Вихід із 66 організацій: контекст великого розриву з «глобалістським» порядком

Рішення щодо Венеційської комісії та гаазьких трибуналів – лише частина пакета: загалом США оголосили про вихід із 66 міжнародних організацій і структур, серед яких – ключові органи ООН з питань клімату, торгівлі, розвитку, роззброєння й прав людини^{2 7} . У поясненнях Білого дому йдеться, що ці організації «просувають радикальні кліматичні політики та глобальне управління», «неефективно витрачають ресурси» й «обмежують американський суверенітет»² . Під цю логіку потрапляють навіть ті інституції, де США історично відігравали роль співзасновника й ключового донора.

Аналітики зазначають, що така стратегія виводить Вашингтон із ролі «архітектора правил» до ролі «гравця, який торгує винятками»^{3 7} . США зберігають військову й економічну силу, але добровільно скорочують власну присутність у тих органах, де формується мова, норми й процедури майбутніх домовленостей – від клімату до цифрових прав. Це може тимчасово зменшити фінансові витрати, але водночас відкриває простір для Китаю, ЄС та інших акторів, які готові заповнити вакуум лідерства в міжнародних інституціях.

Китай та інші гравці: хтось втрачає, хтось користується моментом

На тлі американського відходу Пекін отримує унікальне вікно можливостей для посилення власної присутності в міжнародних організаціях – від кліматичних до правових^{6 7} . Китайська дипломатія вже неодноразово демонструвала готовність активно брати участь у роботі органів ООН, фінансувати окремі програми й просувати своїх представників на керівні позиції. На відміну від Вашингтона, Пекін не боїться «незручних» юридичних дискусій, адже може одночасно використовувати риторику підтримки міжнародного права та практику ігнорування рішень, які йому не вигідні.

Для менших і середніх держав, зокрема в Європі та на глобальному Півдні, ситуація неоднозначна. З одного боку, послаблення американської присутності в міжнародних інституціях теоретично розширює простір для їхнього голосу⁶ . З іншого – зростає ризик, що ключові організації перетворяться на арену конкуренції двох великих блоків – китайського й західноєвропейського – без сильної трансатлантичної зв’язки, до якої звикли за останні десятиліття. У цьому вакуумі авторитарні режими намагаються переписати саму мову міжнародного права – від визначення «суверенітету» до поняття «втручання у внутрішні справи».

Висновок для України: не зменшувати ставку на право, попри цинізм сильніших

Для України, яка воює з державою-агресором і паралельно намагається закріпити свою приналежність до європейського правового простору, вихід США з Венеційської комісії та гаазьких трибуналів – тривожний, але не фатальний сигнал^{5 8} . Він демонструє, що навіть найбільша демократія може тимчасово відмовлятися від власноруч створених правил, коли ті здаються їй незручними. Але водночас залишає Києву простір для маневру: ЄС, Рада Європи, низка держав G7 і далі роблять ставку на міжнародне право як на фундамент своєї політики.

Український інтерес – не підлаштовуватися під хвилеподібний цинізм великих гравців, а послідовно використовувати всі наявні правові інструменти – від Венеційської комісії до міжнародних судів – для захисту своїх прав і документування злочинів Росії⁸ . У світі, де частина держав добровільно відходить від спільних правил, саме ті, хто на них наполягає, формують моральний каркас майбутнього порядку. І від того, наскільки голос України буде вписаний у цей каркас, залежатиме не лише вирок російській агресії, а й місце нашої держави в повоєнній архітектурі безпеки.

Джерела

1. Держдепартамент США: меморандум і супровідні документи щодо виконання Виконавчого указу про вихід із «неефективних або шкідливих міжнародних організацій» (66 структур, серед них – Венеційська комісія).
2. Independent, інші міжнародні медіа: публікація повного переліку 66 організацій та аналіз мотивації Білого дому, включно з підкресленням акценту на «суверенітеті» й «економічній силі» США.
3. Bloomberg, The National: огляди рішення Дональда Трампа про вихід США з десятків міжнародних організацій, цитати з фактичного документа Білого дому та заяви Держдепартаменту.
4. Reuters, The Economic Times: матеріали про тиск США на міжнародні суди, зокрема Міжнародний кримінальний суд, запровадження санкцій проти суддів та дискусію про «політизовані розслідування».
5. Рада Європи, офіційні матеріали та аналітика: роль Венеційської комісії в реформуванні конституційного й виборчого права в Європі, включно з Україною.
6. Euronews, аналітичні колонки: оцінка впливу виходу США з низки міжнародних інституцій на європейське уявлення про «правиловий світовий порядок».
7. Earth.org, Energy Mix та інші платформи: ширший контекст виходу США з 66 організацій, включно з кліматичними, торгівельними та правозахисними структурами.
8. Міжнародні огляди з безпеки та права: вплив американського відходу від міжнародних судових інституцій на перспективи трибуналів у справах воєнних злочинів, зокрема в контексті російської агресії проти України.