Спонтанні порядки осені

«Смисл життя людини не може бути у вигаданому людиною»
Так казав вуйко Дезьо

Я вам вже розповідав про своє «співуче» вікно на кухні. Воно актуалізується відразу з прильотом ластівок, які поселяються у нас під підвіконником: відкриття та закриття вікна щоразу супроводжується тонким свистом. Коли з’являються ластівчата, можна вікно й не відчиняти, досить пошкребти нігтем підвіконних, щоб почути писк. Щойно ластівки відлітають – вікно «затихає».

Деякий час назад, я помітив, що на кухні під вікном щось шарудить. Перше враження – паніка. Я з дитинства страшенно боюся мишей.

Як тільки я заспокоївся, у мене навіть виникла спроба побудувати логічний ряд того, як миша могла дістатися до хати: в торбині з картоплею, морквою чи квасолею тощо. Але ці версії, породжені збудженими станами, я відкинув відразу, бо всі ці дії були мною завжди пильно контрольованими.

Відносний лад у відчуттях дозволив мені спокійніше сприймати наступні факти шарудіння під вікном. Я навіть наважився поворушити пакети для сміття, що лежать за батареєю. Зрозуміло, що нічого підозрілого не виявив. Це мене переконало у помилковості версії присутності миші, трохи заспокоїло, і я вирішив просто спостерігати, що ж цього всього вийде.

Сьогодні зранку Леся мені повідомила: «У нас гості». Лише її весела інтонація не дала мені можливості запідозрити найгірше, але хвиля вже пережитих панічних відчуттів заворушилася знову. Та вони не розвинулися в дію – тікати – бо Леся відразу додала: «Синичка».

Виявилося, що сьогодні, коли вона вирішила зняти протимоскітну сітку з вікна на кухні, з-під підвіконника на катальпу шуганула, відома нам усім з «Букваря», пташка на букву «С».

Тож тепер наше «співуче» вікно акцептоване синичками як «торохтяче».

Ввечері я знову пригадав ранкову новину. Веселий настрій сформував наступне питання: «Цікаво, ластівки та синички підписують якийсь Акт прийняття-передачі вікна?»

Щоб зясувати, як правильно писати «прийому-передачі» чи «прийняття-передачі», я йду до комп’ютера.

Поки він «грузиться», я тішуся з того, що колись пошук відповіді на це питання потребував би від мене окремого походу до бібліотеки, а зараз у мене все під рукою. Та ця втіха відразу навіяла спогад про те, як вуйко Дезьо прокоментував мені моє захоплення Google: «Так, у своєму інтернеті ви можете миттєво дізнатися про смисли всіх понять, але там немає смислу життя. Смисл життя людини не може бути у вигаданому людиною».

Цей спогад миттєво перелаштовує мене. Я вимикаю комп’ютер і обертаюся до вікна. Зоряне світле надвечір’я з проймистим зеленим темним небом нагадує мені зовсім інший вчорашній день…

У дворах хазяйнує туман. Виразно видно лише ділянку тротуару навколо тебе, тому орієнтуватися доводиться по знайомих ямах, бордюрах та кущах.

Ранкові тумани листопада – це «білі прапори» капітуляції Осені. Скоро прийде Зима.

А, поки що, чекаємо на завершальний акорд опеньок. Часом, мені здається, що опеньки п’ють ці тумани й вчиняють серед кущів, дерев хмільний бенкет. В лісах вирує осінній гармидер. На його німі звуки йдуть грибники, бо лише вони чують ноти цього мовчазного співу осінньої тиші.

Відтак, полиці прилавків на базарах наповнюються дарами лісу.

І лише ворони повсідалися по дахах будинків і чекають, поки туман розсіється сонцем чи то розвіється вітром. Зараз літати нема як.

Я пробую наспівати «Туман яром…», але слова не йдуть. Це – літня пісня. А нині маємо надвечір’я Осені.

Пси і коти десь поділися – немає жодного. Відсутність вагомого елементу звичної натури в додаток до туману формує враження, що ти потрапив у невідоме тобі місто. Від паніки рятує старе рядно на балконі сусіднього будинку, яке висить там від літа. Усе в порядку, ти – вдома, і туман минеться, коти й пси повернуться, бо рядно на місці.

За «туманними» враженнями я забув по що ж вийшов з дому. Спортивні брюки та «домашня» куртка підказали, що це має бути щось побутове і по цей бік Проспекту, бо «так вбраним» я на той бік вулиці не йду.

Аж ось, з-за кущів, з’явився кіоск, і я пригадав, що йшов по моркву.

Я підходжу до ящиків. Кругом – ні душі, кудись поділася навіть продавчиня Орися. Ні псів, ні котів, ні машин, ні студентів. Лише туман і пустка.

Я дивлюся на вологу моркву в ящику, й мені здається, що цієї миті в усьому світі морква потрібна лише мені.

Додому я повертаюсь знову крізь туман – Орися знайшлася. Чогось пригадалося, як ондатри тягали буряки з городу в діда, а ми з двоюрідним братом їх ганяли назад у ставок. Та, коли це було! І це – літній спогад.

З туманом не можна залишатися сам-на-сам. Мішанина часу, простору, сюжетів легко заберуть тебе у свій коловорот не знати куди. І я очима починаю шукати рятівне рядно на балконі сусіднього будинку.

Дивні настрої притяжної і звабливої меланхолії відвідують мене в ці осінні вечори без вітру, коли рання темрява поволі ховає ознаки заключної пори року.

Я пригадую друзів своєю юності: хто і де опинився, ким став, чим займається.

Я пригадую нашу молодість, свої очікування, мрії та сподівання й уперше намагаюся уявити собі: «А, що ж від життя очікували вони? Чи виправдала доля їх сподівання?»

Мене бентежить, що на ці питання я не знаю що відповісти сам за себе.

А які очікування були у жовтого нині, колись зеленого, березового листочка, що лежить на підвіконнику в кухні?

О, Ференц Ліст, як вас нам не стає!

Мені та осені багряній…

В калюжах хвилі. В небі хмари п’яні…

О, Ференц Ліст…

Лиш листя в шибку б’є.

 

Валентин Ткач, Чернівці