Слово про святителя Амвросія Медіоланського

Ексклюзив. Возлюблені у Христі, у день світлого вшанування святителя Амвросія ми згадуємо одну глибоку істину, яку відкриває нам сама історія Церкви: благодать Божа не нищить людську природу, не затінює її й не стирає. Вона діє інакше — вона освячує, підносить, зміцнює, знаходячи в кожній добрій якості людини місце для свого світлого сяйва.Так було й у житті святого Амвросія. Міцність його духу, шляхетність характеру, природна мудрість і мужність — усе це не було зламано благодаттю, але стало її посудиною. Священство лише поглибило і освятило ці дари, відкривши світові одного з найславетніших Отців Церкви.

Святий Амвросій народився близько 340 року в Трірі, де його батько обіймав посаду префекта Римської імперії. Походячи з прославленої сенаторської родини, серед предків якої були римські консули (а за переказами навіть імператори Риму), він здобув ще більшу шану від своєї двоюрідної бабусі, діви та мучениці Святої Сотерії, чия щедра кров омила каміння Аппієвої дороги в 304 році.Разом зі своїми братами та сестрами Марцеліною та Сатіром дитинство та юність Амвросія пройшли в Римі, де його мати оселилася після передчасної смерті чоловіка, в Галлії.

Освіта Амвросія була повністю римською: читання Вергілія, Цицерона та Сенеки, доповнені вивченням права, закарбували в його душі та характері безпомилковий відбиток логіки, ясності та діалектичної схильності, які пізніше були поставлені на службу Вірі.

Трохи більше ніж у тридцять років він переїхав до Мілана — другої столиці Імперії та резиденції християнських імператорів, а також столиці провінцій Лігурії та Емілії — щоб імператор Валентиніан I призначив його губернатором цих провінцій.

Амвросій був губернатором Мілана вже два роки, коли епіскоп Авксентій помер у 374 році. Сусідні єпископи, які зібралися в одній з базилік міста, щоб обрати його наступника, опинилися в глухому куті. Тим часом народ у нефі базиліки нетерпляче чекав рішення.

Раптом над натовпом почувся крик. Чистий дитячий голос вигукнув: «Амвросій – єпископ». Ніби виконуючи наказ з небес, натовп підхопив заклик: «Нехай Амвросій буде нашим єпископом!».Незрозуміло, чи був вигук дитини прямим натхненням, наказаним Святим Духом, чи він був викликаний якоюсь душею, яка знала про чесноти святого та боялася вибору єпископа-аріянина.

Безперечно, що у 34 роки Амвросій, все ще будучи катехуменом (тобто тим, хто лише готувався до прийняття таїнства святого хрещення), доблесно намагався уникнути відповідальності, яку хотіли на нього покласти народ, духовенство і навіть схвалення імператора. Але ні суперечки, ні невдала втеча не допомогли йому. Зрештою, підкорившись божественній волі, виявленій небесним натхненням, щедрий молодий патрицій піднявся сходами вівтаря, щоб зайняти єпископську кафедру. 

7 грудня 374 року Амвросій прийняв священицький, а потім і єпископський сан. Він був охрещений вісім днів тому. «Збережи, Господи», — вигукнув він, — «Твою справу, збережи дар, який Ти дав навіть тому, хто стривожився від нього. Бо я знав, що не гідний називатися єпископом, бо присвятив себе цьому світу, але Твоєю благодаттю я є тим, ким є. І я справді найменший з усіх єпископів і найнижчий за заслугами».

Дата його хіротонії була 7 грудня 374 року – дата, коли ми відзначаємо його пам’ять.

Святитель Амвросій був людиною високої культури й класичної освіти, але, ставши єпископом, майже не мав систематичного знання Святого Письма. Тому, прийнявши архіпастирський жереб, він з ревністю взявся до поглибленого вивчення Біблії — так би мовити, навчався вже посеред самого служіння, покладаючись на благодать Божу. Сучасною мовою можна сказати, що він навчався на роботі.

Особливо великий вплив на його становлення як тлумача Писання зробили твори відомого церковного письменника Орігена з Олександрії. Завдяки ним Амвросій увійшов у духовне розуміння текстів, навчився поєднувати буквальний, моральний та духовний сенси, і саме через це став одним із найпроникливіших богословів та проповідників свого часу. Водночас він запровадив на Заході практику молитовного читання Писання, яка пізніше отримала латинську назву lectio divina.

Для православної свідомості варто пояснити: по суті, lectio divina — це те саме молитовне і покаянне читання Святого Письма, яке завжди існувало в чернечій і богомисленній традиції Сходу. Суть його — не академічний аналіз тексту, а уважне та сердечне слухання Божого Слова, що веде людину до покаяння, переміни життя та глибшого єднання з Богом. У такій молитві читання переходить у роздуми, а роздуми — у молитву серця, що відкриває людину діянню благодаті. Саме завдяки такому способу життя та читання Писання святитель Амвросій став духовним наставником для багатьох. Через його слово та приклад знайшов шлях до Христа й заблукалий син святої Моніки — святий Августин, чия внутрішня боротьба та покаяння були врешті увінчані наверненням.

Святитель Амвросій по праву вважається святим, особливо близьким періоду підготовки до Різдва Христового. Його життя свідчить, що Господь має задум щодо кожної людини, і цей задум часто перевершує наші уявлення. Коли ж людина смиренно приймає Божу волю, тоді промисел Божий явить несумірно більше добра, ніж будь-які людські міркування. І, нарешті, його приклад навчає нас молитовного читання Писання, яке так потрібне в дні передріздвяного очікування. Протягом цього періоду Церква пропонує нам пророцтва святого пророка Ісаї, що відкривають образ грядущого Месії. Варто зупинитися, втишити думку, відкрити серце та молитовно схилитися над цими словами, щоб приготувати внутрішню оселю душі до великої таїни Різдва Христового, у якій Слово стало плоттю заради нашого спасіння.

У часи святителя тривала гостра боротьба довкола головного питання віри: ким є Христос? Чи Він — створіння вище за ангелів, як твердили аріяни, чи Він — Єдинородний Син Божий, Той Самий за природою з Отцем, «Світло від Світла, Бог істинний від Бога істинного»? Святитель Амвросій, черпаючи із Передання Отців і силуючи себе до глибокого вивчення Писання, з незламною твердістю утвердив православне сповідання: Христос є досконалий Бог і досконала Людина. Це сповідання — не абстрактна формула. Воно є фундаментом нашого спасіння.

Бо якщо Христос не є Богом, то Він не може нас спасти; якщо Він не є Людиною, то Він не може нас представити перед Отцем. Тому святитель Амвросій бачив, що будь-яке спотворення істини про Христа — це не просто богословська помилка, а удар по самому серцю Євангелія. Саме тому він не боявся виступати проти могутніх, не боявся викривати оману, не боявся стояти на сторожі віри. І, водночас, він нагадував, що єресь не завжди народжується зі злого умислу. Часто вона починається з непорозуміння, з поверхового знання, з невміння розрізнити, де закінчується людське міркування і починається таїнство. Тому він закликав до пильності, до розсудливості, до постійної молитви й уважного зберігання серця.

І сьогодні Церква потребує такої ж тверезості. Адже спотворення образу Христа може проявлятися не тільки у формі давніх єресей, але й у тонких, сучасних підмінах — коли Христа намагаються звести до морального вчителя, до історичного діяча, до «зразка гуманності». Святитель Амвросій нагадує нам: у Церкві проповідується не ідея, а Особа — Бог, що став Людиною заради нашого спасіння.

Нехай же його непохитність зміцнить і нас: щоб ми сповідували Христа чистою вірою, щоби берегли в серці догматичну істину як найцінніший скарб, щоб не дозволяли жодній підміні позбавити нас повноти спасіння. І тоді, за словом Отців, «правильна віра народжуватиме правильне життя», а вірність Христові виведе нас до світу, у якому сяє Його Божественна істина.

Повернімося, прошу, до земного шляху святителя Амвросія. Його служіння не оминули важкі випробування, і не раз він опинявся на межі смертельної небезпеки. У Мілані спалахували заворушення, спричинені релігійними суперечностями. Особливу напругу викликала позиція Юстини, удови імператора Валентиніана І, яка сприяла аріанству — єресі, що заперечувала істинне Божество Сина Божого. Для протидії цьому спотворенню віри Церква й виробила чітке богословське сповідання, зокрема Символ віри, що приписується святому Афанасію, де проголошується: Господь Ісус Христос є досконалий Бог і досконала Людина.

Юстина прагнула передати одну з головних церков/базилік Мілана аріанам для їхнього богослужіння. До її намірів схилився й молодий імператор Валентиніан ІІ, її син. Проте святитель Амвросій, будучи людиною справедливою й милостивою до всіх, хто мислив інакше, усе ж непохитно стояв у питаннях істини. Він не міг і не мав права віддати Божий храм для поклоніння, яке спотворює православне вчення про Христа. Для нього це було б зрадою самої суті церковної місії.

Через деякий час у Вербну неділю, все ще перебуваючи в базиліці з натовпом мирян, що підтримували його, та оточений зовні солдатами противника, Амвросій виголосив проповідь, присвячену ситуації.Це була сильна проповідь; ми можемо лише уявити, який зміцнюючий, але водночас заспокійливий вплив вона мала на паству.З самого початку проповіді Амвросій запевняє зібраних мирян, що не покине їх. «Ви боялися, що я покину Церкву і покину вас, боячись за власну безпеку? … Я ніколи добровільно не покину вас…»

У кількох місцях Амвросій чітко давав зрозуміти, що він поважає імператора та виступає лише проти втручання держави в права Бога. Якщо держава вимагала данини, він казав: «Я охоче відмовлюся від будь-якої моєї власності, яку вимагатимуть, чи то маєтки, чи будинки, чи золото, чи срібло — насправді, що завгодно, що знаходиться в моїй владі. Але я не можу нічого забрати з храму Божого… Я дію для блага імператора, бо було б неправильно ні мені відмовлятися від нього, ні йому отримувати його». Пізніше він дійшов висновку, що «храм Божий не може належати кесарю за правом».

Почувши воїнів біля базиліки та проповідуючи лише за кілька днів до Страсної п’ятниці, Амвросій сказав пастві перед собою: «Дозвольте, благаю вас, вашому єпископу зустрітися зі своїми ворогами». Він боявся за безпеку натовпу, хоча не боявся за себе. Він уже чітко дав зрозуміти, що не застосовуватиме силу для опору арешту, незважаючи на несправедливе покарання, яке йому загрожуватиме: «Христос бажає страждати у Своїх рабах».Того дня солдати не захопили Амвросія, і зрештою імператор припинив спроби захопити базиліку.

Зрештою, Господь явив Свою опіку: святителя залишили в спокої, і він продовжив служіння.

Після сходження на трон імператора Феодосія І Великого, який глибоко шанував Амвросія, єпископ здобув значний авторитет. Однак, попри прихильність імператора, Амвросій і перед ним залишався так само прямим, сміливим і непохитним, як і перед іншими. У питаннях добра і зла він не визнавав подвійних мірок: влада земна ніколи не змінювала його вірність волі Божій.

Феодосій був відомий своїм запальний характером. Коли в Солуні (зараз Салоніки у Греції) було вбито чиновника, Феодосій видав наказ про сурове приборкання повстання. Амвросій почув про цей тяжкий гріх, і коли Феодосій наступного разу прийшов до церкви, Амвросій зустрів його на сходах і повідомив, що той не може увійти до церкви або прийняти Святе Причастя, доки публічно не покається у своїх провинах. Хоча Феодосій міг би вбити Амвросія за те, що той наважився протистояти йому, він знав, що Амвросій мав рацію. Він публічно покаявся і постановив, що відтепер, коли він засуджуватиме когось до смертної кари, має бути місячний період очікування перед виконанням вироку, на випадок, якщо він зрозуміє, що діє поспіхом.

Пізніше під впливом святого Амвросія імператор приніс справжні плоди покути. Так постає перед нами образ істинного архіпастиря — мужнього, справедливого та вірного істині до кінця.

Випробування продовжувалися. Кочові готи спустошили міста вздовж кордону Римської імперії, Мілан став центром біженців. Багато біженців були захоплені готами, які вимагали викуп від римських міст за повернення своїх громадян. Амвросій забрав дорогоцінні золоті посудини та прикраси, що прикрашали церкву, і переплавив їх, щоб золото можна було використати для сплати викупу.

Аріани в Мілані ненавиділи Амвросія просто тому, що він не був аріанином. Вони намагалися зобразити цей вчинок як святотатство — віддачу священних речей Божих у руки безбожних готів. Амвросій знав, що його критики лише шукають у ньому недоліки. Він сказав: «Набагато краще зберігати душі, ніж золото для Господа. … Церква має золото не для того, щоб його зберігати, а щоб віддавати тим, хто його потребує. … Хіба Сам Господь не сказав би: «Чому ти дозволив стільком нужденним померти від голоду? Хіба в тебе не було золота? Ти мав би дати їм їжу. Чому так багато полонених залишаються в рабстві? Краще зберегти живі посудини (людей), ніж золоті».

Серед небезпек, що загрожували його особі, велика душа Амвросія була спокійною і, здавалося, не усвідомлювала люті своїх ворогів. Саме під час однієї з таких подій він запровадив у Мілані хоровий спів Псалмів. До того часу святі пісні виголошувалися з Амвона єдиним голосом читача; але Амвросій, замкнений у своїй базиліці зі своїм народом, скористався нагодою та утворив два хори, наказавши їм співати один одному вірші Псалмів. Люди забули про свої труднощі, насолоджуючись цією небесною музикою; навіть виття бурі та лють облоги, яку вони витримували, додали сил та змінювали віру.

Згодом проповідь Амвросія про Христа стала відомою по всій Церкві, а його проголошення призвело до багатьох навернень.

Одне з них суттєво вплинуло на хід західного християнства на наступні століття. У Посланні до Римлян 10:14-17 святий Павло каже нам, що «віра від слухання» через проголошення проповідників. Безсумнівно, найвідомішим наверненим, який прийшов до віри завдяки проповідям Амвросія, був Аврелій Августин, який сам став відомим проповідником, єпископом, богословом, автобіографом та отцем церкви. У своєї «Сповіді» Августин стверджує, що вперше почув проголошення Христа своїм Спасителем і, як наслідок, отримав віру в Ісуса Христа для спасіння завдяки проповідям Амвросія.

Навернення святого Августина, возлюбленого сина Церкви, стало одним з найяскравіших плодів благодатного служіння святителя Амвросія Міланського. І справді, проповідницький дар цього видатного єпископа залишив незгладимий слід в історії всього християнського Заходу. Недарма Амвросія прославлено серед чотирьох великих учителів Церкви поряд з Августином, Ієронімом та Григорієм Двоєсловом.

Пастирське слово святителя Амвросія й досі звучить до сердець вірних. Ми чуємо його через священні гімни, що пережили століття. Особливо промовляє до нас його відомий різдвяний гімн «Спасителю народів, прийди», у якому представники західної християнської традиції, з глибиною й чистотою, проголошується таїна втілення Господа нашого Ісуса Христа. Цей спів, звершуваний у дні його літургійної пам’яті та в передріздвяний час, підносить душу до усвідомлення спасительної благодаті, явленої нам у Христі.

Та серед усіх пісноспівів святого Амвросія особливе місце займає величний гімн «Тебе Бога славимо». Цей гімн, що став спільним надбанням усього християнського світу, звучить у подячних молебнях, урочистих богослужіннях і молитвах за благословення. Його слова, сповнені сили та благоговіння, з’єднують серця християн у єдиному прославленні Всевишнього за Його милості, що безнастанно подаються людству.

Так, через проповідь, через гімн і через глибину богонатхненного вчення святитель Амвросій і сьогодні наставляє, зміцнює та зводить думку нашу до Того, Хто є Премудрість, Світло і Спасіння – до нашого Господа Ісуса Христа.

Вірність святителя Амвросія виявилася благодаттю, що має далекосяжний і тривалий вплив у житті Церкви. Його пастирські настанови святому Августинові, його мужність у відстоюванні істини Євангелія перед лицем будь-яких земних протистоянь, а також духовна краса його гімнографії — усе це стало скарбом, який Церква зберігає вже понад шістнадцять століть.

Святитель Амвросій, маючи глибоке знання святоотцівської спадщини, уважно читав твори грецьких учителів Церкви, зокрема святителя Василія Великого. Передаючи їхнє богонатхненне вчення своїй латиномовній пастві, він став мостом між Сходом і Заходом, сприяючи збереженню єдності віри. Саме завдяки такій духовній проникливості та вірності православному Переданню Церква змогла твердо протистояти загрозі аріанської єресі, що спотворювала вчення про істинне Божество Сина.

Він помер у 397 році. Йому ще не було й п’ятдесяти років, але сили його були виснажені. Він бачив негаразди в Церкві свого часу, але для християн це був час миру та спокою, коли вірного слугу покликали провести свою Великдень на небесах. Схрестивши руки на грудях, його губи рухалися в молитві, він відійшов від землі.

Сповнений полум’яної любові до Боголюдини, святитель Амвросій виголошував: «Omnia Christus est nobis – Христос є все для нас!»

І справді: коли рана потребує зцілення — Він є Лікар; коли душу спалює гарячка скорбот — Він є Джерело живої води; коли тисне несправедливість — Він є Правосуддя і Правда; коли бракує сили — Він є Міць; коли лякає тінь смерті — Він є Життя вічне; коли прагнемо Неба — Він є Шлях; коли огортає темрява — Він є Світло незгасиме.Тож, за словом святителя, «вку́сите и ви́дите, я́ко благ Госпо́дь». Блаженна душа, що покладає надію на Нього. Нехай і для нас, за молитвами святого Амвросія, Христос стане всім — нашою дорогою, нашою опорою, нашим світлом і нашим спасінням.Йому ж нехай буде слава нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Ігумен Феофан Полоцький.