Слово про святих заступників України

Ексклюзив. Возлюблені у Христі брати та сестри!Сьогодні ми звертаємося до особливої теми, яка є невід’ємною частиною нашої духовної спадщини та національної ідентичності – це традиція шанування святих нашого народу, святих землі Української. І особливо радісно, що ми розмірковуємо над цим питанням саме в Другу неділю після П’ятидесятниці, адже саме цей день встановлений Православною Церквою як свято Собору Всіх Святих Землі Української.

Це не просто черговий святковий день у календарі, а глибоке усвідомлення того, що наша українська земля, наша історія, наш народ мають своїх праведників, своїх духовних подвижників, своїх світильників віри, які просяяли благодаттю Божою і стали для нас прикладом і заступниками. Ідея вшанування всіх українських святих бере свій початок ще з давніх часів, але офіційне встановлення цього свята відбулося порівняно недавно.

У 2000 році Священний Синод Української Православної Церкви Київського Патріархату, а пізніше й інші Православні Церкви України, офіційно затвердили святкування Собору Всіх Святих Землі Української у другу неділю після П’ятидесятниці. Ця дата була обрана невипадково: після дня сходження Святого Духа (П’ятидесятниці), який ознаменував народження Церкви, природно вшановувати тих, хто, будучи просвітлений Духом Святим, своєю святістю засвідчив життєдайну силу Євангелія на нашій землі.

Це свято є не лише нагодою згадати імена відомих святих – рівноапостольного князя Володимира та княгині Ольги, преподобних отців Києво-Печерських, страстотерпців Бориса і Гліба, святителя Петра Могили, – але й вшанувати пам’ять всіх тих, чиї імена, можливо, невідомі широкому загалу, але чиє життя було присвячене Богові. Це і мученики, і сповідники, і преподобні, і благовірні князі, і праведні миряни – усі, хто своєю праведністю прославив Бога на українській землі.

У глибині національної пам’яті, немов у благословенній книзі Божого провидіння, живе тихе, але могутнє свідчення: Господь ніколи не залишав Український народ.

Українські святі — це не лише наші небесні покровителі, а й яскраві світочі Христової присутності в історії нашої Батьківщини. Через них Господь промовляв до серця народу — у часи скорботи та переслідувань, у роки піднесення й духовного пробудження. Вони — мов тихі джерела живої води серед духовної спраги; мов зорі на історичному небосхилі, що провадять до світла віри. Засновуючи монастирі, будуючи храми, утішаючи скорботних, зцілюючи зранені душі, вони творили в українському контексті живу Євангелію — не писану пером, а вписану власним життям.

Святість для них не була ідеалом з підручника теології — це була дорога щоденної жертовності, любові, миру та істини. Їхнє життя — це доказ, що навіть у темряві поневолення може засяяти світло Божої благодаті. І тому шанування наших святих — це не лише спогад про минуле, а жива відповідь на заклик до святості, звернений до кожного з нас сьогодні.

Шанування наших святих — це не лише акт побожності, але й глибокий духовний жест національного самопізнання. Через них ми пізнаємо себе істинними синами і дочками землі, освяченої вірою. Вони — наші духовні предки, які заклали основи української душі: культури, моралі, богослужбової традиції, мови і правдивої любові до рідного краю. В їхніх життях сяє образ того, ким ми покликані бути — народом, який будує своє майбутнє на камені Христової Істини, а не на піску тимчасових спокус.

Ці святі вчили нас любити Україну не сентиментальною любов’ю, а жертовною, глибокою, просвітленою вірою в Божий замисел щодо нашого народу. Вони показали, що справжній патріотизм не протиставляється вірі, а є її плід: бо хто правдиво любить Бога, той і свій народ любить чесно, смиренно, служачи йому з чистим серцем.

Вони стикалися з такими ж труднощами, які й сьогодні торкаються наших родин і сердець: зневіра, брак справедливості, втрата орієнтирів, біль втрат. Але вони не впали духом, бо їхня віра не була обрядовим звичаєм — це була жива сила, що змінює людину зсередини. Їхній приклад нагадує нам: святість — не привілей вибраних, а покликання для всіх, хто прагне жити правдою Божою.

Саме тому наші святі — не лише історичні постаті, а співчасники у вічності. Вони поруч із нами, бо жили там, де ми живемо; ходили цими дорогами, дихали цим повітрям, молилися тією ж мовою. Їхній досвід — це не абстрактна легенда, а дороговказ, що показує: вірність Христу можлива завжди, навіть коли все довкола, здавалося б, спрямоване проти неї.

Святі — це не лише взірці минулого, а живі учасники Небесної Літургії, співмолитовники та заступники перед Божим Престолом. Українські святі — це не просто наші духовні пращури, це наші небесні співвітчизники, які не перестають молитися за свою землю, яку колись любили, захищали, освячували своїм подвигом. Їхні серця, преображенні благодаттю, досі палають любов’ю до рідного народу, і ця любов нині виливається у заступництві перед Господом.

Святі нашої землі — з Карпат і Полісся, з Києва, Галичини, Слобожанщини й Причорномор’я — єднають усю повноту українського церковного буття. Їхні імена не належать лише регіонам чи епохам — вони об’єднують Церкву у її найвищому вимірі: у святості. Саме тому це свято Собору Святих є іконою соборності — воно нагадує нам, що істинна єдність Церкви не є адміністративною чи зовнішньо-політичною, а духовною, укоріненою у Христі, в Його істині, в благодаті, що освячує народ упродовж поколінь.

Коли ми визираємо на лики наших святих, ми бачимо не лише духовну історію, а й живу надію на те, що Церква — єдина і неподільна — продовжує своє служіння у кожному регіоні нашої Вітчизни. Святі України єднають нас через свої молитви, через своє свідчення, через своє незрадливе стояння у Христі. Вони є духовною основою, на якій розвивається справжня соборність — як вселенська, так і національна.

Святість не виникає з порожнечі. Вона виростає з ґрунту, що був напоєний живою водою Христового хрещення. І в цьому сенсі всі українські святі — від перших князів-мучеників до новомучеників ХХ століття — є живими плодами великого Таїнства, що відбулося у 988 році над берегами Дніпра, коли наш народ прийняв світло Христової віри.

Коли рівноапостольний князь Володимир охрестив Київську Русь, це був не лише політичний або культурний акт — це був початок спасительного шляху, на якому згодом з’явилися святі подвижники, мученики, преподобні, сповідники. Святість української землі — не випадковість і не привнесення ззовні. Вона виросла із самого серця Христової Церкви, укоріненої в нашій історії.

Усі наступні покоління, які приймали віру, сповідували її, жили за нею, стали тим середовищем, у якому Дух Святий вирощував нові гілки на древі святості. Святі Антоній і Феодосій Печерські, святителі Іларіон, Петро Могила, святі князі Борис і Гліб, праведна Єлизавета Гулевич, мученики XX століття — усі вони виросли з одного кореня: Хрещення.

Так само, як дерево пізнається за плодами, так і плід духовного насіння, посіяного у водах Дніпра, став видимим у житті тисяч праведників, прославлених Церквою. Кожен святий — це жива ікона того, що відбулося у Києві понад тисячу років тому. Вони є доказом, що Хрещення не залишилося лише обрядом минулого, а стало джерелом безперервної дії Божої благодаті в народі.

Кожен народ має своє неповторне обличчя, свою душу. І душа України розкривається саме в лику її святих. Вони є уособленням кращих рис нашої нації: лагідності й стійкості, щирості й жертовності, духовної глибини й внутрішньої свободи. Вони є іконографією національного духу, в якому поєднується покора Богові з гідністю людською, любов до Неба з відповідальністю за землю.

Святі не стирають національної особливості — навпаки, в них вона очищується, просвітлюється, набуває вічної цінності. Коли ми згадуємо святителя Петра Могилу, преподобного Паїсія Величковського, мучеників та сповідників ХХ століття, то ми бачимо, як у їхній звитязі поєдналися дві вірності: Христу — і рідній землі. Вони не були лише носіями універсальної святості, але саме української святості — святості в межах конкретної історії, культури, мови, церковної традиції. Вони свідчать, що шлях до Бога не стирає нашої ідентичності, а навпаки — підносить її, очищує, дає їй новий вимір. Через них ми бачимо, що Україна здатна нести світло Христове не лише в межах своїх кордонів, але й до всього світу.

Тому святі — це не тільки духовні покровителі, але й живе обличчя української душі, оновленої в Христі. Шанування їхнє — це шанування найвищого, що дала наша земля: втіленого ідеалу життя з Богом. Це не тільки історія, це шлях, який відкритий і для нас.«Так нехай світить ваше світло перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла і прославляли Отця вашого, що на небесах» (Мт. 5:16).

Часто ми, живучи серед турбот і зневіри, маємо хибне враження, ніби святість — це щось далеке, недосяжне, відчужене від реальності. Але українські святі спростовують цей міф. Вони не були безтілесними постатями з ікон, не жили в умовах ідеального світу. Їхній шлях проходив через труднощі, гоніння, хвороби, страждання, випробування — такі ж, які маємо і ми сьогодні.

Вони народжувалися серед війни, втрат і голоду. Вони несли Хрест у добу безбожної держави або в умовах міжетнічної ворожнечі, політичних переслідувань, руїни, несправедливості. Але саме в цих обставинах їхня віра не згасала, а навпаки — ставала яснішою, палкішою, мужнішою.

Ці святі — не з ідеального майбутнього, не з абстрактного минулого — вони з нашої землі, з нашого болю, з нашого досвіду. Вони не були ідеальними з погляду людських мірок, але були вірними Богові — і саме це їх освятило.

Преподобні Антоній і Феодосій Печерські творили чернече життя в добу політичної нестабільності.

Святитель Петро Могила відновлював Церкву в умовах утисків і розділення.

Новомученики ХХ століття залишалися вірними Христові під катівнями, на засланні, в таборах смерті. А скільки незнаних святців — матерів, учителів, селян, вояків — жили поруч із нами, але залишили по собі нетлінну пам’ять віри.

Ці святі — як ангели-хоронителі, що не залишають свою паству, але ведуть її крізь бурі та темряву. Їхні молитви — це потужний духовний щит, який захищає Україну від ворогів видимих і невидимих, від розбрату і зневіри, від втрати віри й надії.

Коли ми звертаємось до них у молитві, ми ніби відновлюємо міст духовної єдності між землею і Небом, між людським і божественним. Їхні святості не залишаються замкненими в іконах, а оживають у нашій душі, даючи силу вистояти у найважчих обставинах.

Особливо нині, у час тяжких випробувань для нашої країни, ми відчуваємо особливу потребу в цій небесній підтримці. Святі, які пройшли крізь страждання, що ми самі переживаємо, знають нашу біль і закликають нас не зневірятися, а бути міцними у вірі та любові.

Шанування Собору Всіх Святих Землі Української є не лише вираженням вдячності за подвиги окремих подвижників, але й могутнім знаком соборності та єдності нашої Церкви. У цьому святі зливаються воєдино всі куточки України — від Карпатських гір до степів Донбасу, всі часи — від перших апостольських століть до наших днів, всі покоління — від давніх отців до сучасних новомучеників.

Це торжество є свідченням того, що Православна Церква України — єдина і нерозривна спільнота віруючих, пов’язана живою ниткою віри, молитви і любові. Вона не розпадається на окремі частини, а утворює єдине Тіло Христове, де кожен святий — це не ізольована постать, а частина великої Церковної спільноти.

Соборність, яку підкреслює це свято, має особливе значення для нашої історії, де часто зовнішні й внутрішні розділи намагалися посіяти ворожнечу і розбрат. У святих ми бачимо живий приклад того, як любов до Бога і ближнього подолала будь-які бар’єри — географічні, культурні, соціальні.

У другу неділю після П’ятидесятниці, коли Православна Церква урочисто вшановує Собор Всіх Святих Землі Української, ми отримуємо унікальну можливість для глибокої духовної зустрічі з нашими святими предками. Цей день — не лише пам’ять, а живе джерело благодаті, натхнення і оновлення.

З особливою молитвою ми згадуємо кожного, хто своїм святим життям прославив нашу Батьківщину, хто своїми трудами, подвигами і вірою вплинув на духовну долю українського народу. Їхній приклад — це маяк, який веде нас крізь темряву сучасних спокус і викликів.

У цей день нам варто з вдячністю звернути погляд на святих, які своїм життям навчали любові до Бога і ближнього, служінню на благо України та утвердженню правди й справедливості. Їхні молитви зміцнюють нас, надихають жити чесно, зберігати віру і бути гідними нащадками тих, хто заклав духовні основи нашої нації.

У наш час, коли суспільство зустрічається з численними викликами — духовними, моральними, соціальними — їхній приклад має бути для нас живим дороговказом. Вони закликають нас до святості, до справжньої любові, яка переборює розбрат і зневагу, до мужності в утвердженні правди і справедливості.

Наслідувати їх — означає жити з відкритим серцем, зберігати віру навіть тоді, коли світ навколо здається ворожим, творити добро, бути світлом у темряві, будувати мир і злагоду в нашій родині, громаді та державі.

Святі — це наші духовні наставники і друзі, які показують, що святості досягають не лише через подвиги, а через щоденну вірність Божим заповідям, через терпіння, смирення і любов.«Будьте святі, бо Я Святий» (1 Петр. 1:16) — цей заклик лунає до кожного з нас через життя наших українських святих.

Згадаймо їх з подякою. Помолімося до них з довірою. Нехай їхній подвиг зміцнить нас у щоденному служінні — Богові, ближньому, Україні. Нехай їхня віра буде нашим дороговказом у часах спокус і випробувань. Нехай їхні молитви охороняють наш народ, зміцнюють нашу Церкву, надихають наші серця на праведне життя.

І якщо ми вірно пройдемо свій шлях — шлях молитви, любові, вірності істині — тоді й ми, згідно з Божим милосердям, будемо доєднані до тієї великої родини святих, до спадкоємців Царства Небесного, де разом з усіма праведниками вічно славитимемо Отця, і Сина, і Святого Духа.

У цей святий день, коли ми з вдячністю згадуємо Собор Всіх Святих Землі Української, серце наше сповнюється особливою радістю і надією. Бо ми стоїмо на міцному духовному фундаменті, який заклали наші святі — ті, хто своєю вірою, любов’ю і жертовністю освятив нашу землю.

Нехай приклад їхнього життя надихає нас не лише на спогади, а на живе наслідування. Нехай їхня святість стане для кожного з нас дороговказом у щоденних випробуваннях і виборах. Вони показують, що святості можна досягти у будь-яких обставинах, якщо зберігати вірність Богові, любити свій народ і прагнути миру.

Просімо у Господа через їхні святі молитви сили й мудрості для збереження нашої духовної спадщини, єдності нашої Церкви і миру в нашій рідній Україні. Нехай живе пам’ять про них зміцнює нашу віру, пробуджує любов і дарує нам мужність іти шляхом правди і святості.

І як колись наші святі пройшли свої земні випробування, так і ми, під їхнім небесним покровом, з Божою допомогою зможемо стати гідними спадкоємцями їхньої святині — життя у вірі, надії й любові.«Слідуйте ж за святими, які через віру і терпіння успадкували обіцяне» (Євр. 6:12).

Нехай же Божа благодать супроводжує нас на кожному кроці, а благословення Святих Захисників нашої землі буде нашою непохитною опорою. Амінь.

Ігумен Феофан Полоцький.