Слово про святих Старозавітної Церкви як про приготування серця до зустрічі зі Христом

Ексклюзив. Дорогі у Христі брати та сестри!Сьогодні Церква з любов’ю та благоговінням вшановує пам’ять святих Старозавітної Церкви. Упродовж Різдвяного посту наш духовний шлях був освітлений прикладами великих угодників Божих: святителя Миколая Чудотворця, апостола й євангелиста Матфея, великомучениці Катерини, апостола Андрія Первозванного, великомучениці Варвари, святителя Спиридона Триміфунтського. Це святі, близькі нашому серцю, до яких ми часто звертаємося в молитві; багато хто з нас у ці благословенні дні посту відзначав день свого тезоіменитства, носячи імена на честь цих угодників Божих.

Та безпосередньо перед самим Різдвом Христовим, у дві неділі, що передують великому святу, Церква мудро веде нас ще глибше — до витоків нашої віри. Вона запрошує нас згадати тих святих, які здаються далекими від нас за часом, родинними зв’язками й земною близькістю, — тих, на честь яких ми рідко називаємо дітей та яким майже не будуємо храмів. І водночас саме вони є нашими праотцями у вірі.

Літургійно Церква звершує пам’ять всіх цих святих — земних предків Господа нашого Ісуса Христа, — які жили надією та вірою в обітницю, дану Богом згрішившому й вигнаному з раю Адамові: що прийде у світ Спаситель, Який визволить людство від наслідків гріхопадіння Адама і Єви та відновить у людині затьмарений, але не знищений Божественний образ.

У переддень Різдва Христового ми з особливою увагою звертаємо духовний погляд до осіб і подій, які підготували прихід Спасителя світу. Свята Земля зберігає пам’ять про цих людей і ці події. Хеврон, Вифлеєм і Єрусалим — три священні міста, три духовні віхи, через які людство крок за кроком наближалося до зустрічі з Месією.

Поблизу Хеврона, під Мамврійським дубом, Свята Трійця з’явилася праведному Авраамові та розділила з ним трапезу, явивши приклад Божественної близькості до людини. Там же Авраам і Сарра прийняли благословення та надію — обітницю народження сина Ісаака в глибокій старості. Поруч, у Подвійній печері, до дня загального Воскресіння спочивають прахи великих патріархів — Авраама, Ісаака та Якова — і їхніх благочестивих дружин.

Неподалік, у благословенному Вифлеємі, народився святий пророк й цар Давид — праотець, прообраз Христа. І саме тут, у тиші й смиренні, зійшов у світ Сам Христос, Спаситель світу, Який прийшов, щоб об’єднати всіх — і близьких, і далеких, і живих, і спочилих — у любові Отця Небесного.З життя кожного з Праотців нам є чому повчитися, бо всі вони можуть служити прикладом для нас у нашому повсякденному житті.

А на північ від Вифлеєма розташований Єрусалим — град Божий, град Великого Царя, столиця Давида, місце страждань, смерті й славного Воскресіння Спасителя світу. Згадуючи ці святі місця Святої Землі, сьогодні наші погляди найбільше звернені до святого Вифлеєма. «Ходімо ж до Вифлеєма й подивімося на те, що сталося, про що сповістив нам Господь» (Лк. 2:15).

З давніх часів Вифлеєм називався також Ефрафа, або дом Ефрафитів. Ці назви означають «плодючість», «достаток хліба», «дім хліба». Та ще більше, ніж хлібом, багатий і славний Вифлеєм іменами людей, які тут жили, яких ми пам’ятаємо, які є нашими праотцями. Елімелех і Ноомінь, праведна Руф, праведні Вооз, Овид, Єссей, пророк Давид були мешканцями Вифлеєма. В околицях Вифлеєма, на його родючих полях, пас отари і оспівував під супровід псалтиря славу Творцеві світу й майбутньому Спасителеві світу юний Божий обранець Давид.

Пришестя у світ Ісуса Христа — це і велика таємниця, і, водночас, центральна подія людської історії, що має вселенський масштаб. Воно показує велику премудрість Божу, тому що нікому з людей, ні ангелам, ні, навіть, самому прабатькові зла, дияволу, не спало на думку, що саме так, саме таким чином Бог врятує цей світ!

Багато хто з теологів пише про те, що у багатьох релігіях світу присутня ідея про люблячого бога, про бога справедливого, про бога-суддю, про бога всемогутнього, який може щедро винагородити будь-якими благами праведників та покарати безбожних. Але подивимося у чому парадокс саме християнського розуміння Бога: всі ці боги – милі, люблячі, справедливі, такі від надлишку своїх можливостей, хочуть – милують, а хочуть – карають. Адже немає особливого подвигу в тому, щоб зробити милостиню милостиню, якщо ми казково багаті, інша справа – віддати самого себе. Чи якийсь цар (або бог) наважиться сам піти під суд і на смертну кару навіть за праведника, як пише

Святий Апостол Павло (пор. Рим. 5:7), а тим більше за злочинця. Але у християнстві Бог є Любов (див. 1Ін. 4: 8), тобто. Любов це властивість Божественної Природи, іншими словами: Бог (якщо можна сказати про Всемогутнього Бога) НЕ МОЖЕ не любити. Тому християнство і є безумство для еллінів, або мудрих цього світу: невже ТАК Бог вирішив врятувати світ, невже тільки ТАКИМ чином можна було врятувати гріхопадлу людину, невже не було ІНШОГО способу спасіння світу?

Але Божественне Будівництво нашого спасіння було настільки промислове, що Бог зійшов до того, що втілився, прийняв нашу плоть та став у всьому подібним до нас, крім гріха. Нікому б не спало на думку уявити так образ порятунку нащадків Адама та Єви. Такі думки людські далекі від думок Божих. Земний цар іноді одягається в одяг простого воїна, щоб не привернути до себе увагу ворога, так й Цар Небесний ховається під образом раба, щоб не змусити ворога-диявола бігти перш битви

Ось серед таких самих людей, як і ми, народився у світ Спаситель. Хтось може заперечити, що ми люди суцільно грішні, а серед Праотців безліч праведників, однак, по-перше: і в наші дні є праведники, вони ходять серед нас, ніким не помічені; а по-друге: серед родичів Христа за тілом також було чимало грішних людей (див. Родовід Ісуса Христа – Мт. 1:1-17), з цього приводу св. Іоанн Златоуст каже: «У родоводі втіленого Бога не повинно не тільки замовчати, але ще й велегласно треба сповістити про це, щоб показати Його промисел і могутність. Бо Він прийшов не для того, щоб уникнути ганьби нашої, а щоб знищити цю ганьбу».

Іншою мовою, Церква хоче навчити нас, що ця унікальна подія не стала несподіванкою для людства, а була бажанням народів. Вони чекали на неї століттями, і світ був сповнений пророцтв. Багато праведників прагнули побачити її та спочивали з цією надією. Про це у II столітті Святий Юстин Філософ писав: «Нас навчали, що Христос є первісток Бога, і ми вище стверджували, що Він є Словом, в якому учасниками були всі людські раси; і ті, хто жив розумно, є християнами, хоча їх і вважали атеїстами; як, наприклад, у греків Сократ і Геракліт, і подібні до них люди». Святий Юстин говорить про Христа як про «spermatikos Logos» (насіння, що є насіннєм) у всіх народах, які частково пізнають істину. Логос – це Слово Боже, що знаходиться в умах добрих людей. Вони виростили насіння та частково відкрили реальність Бога. Насправді, віра доповнює розум та не суперечить логіці.

А саме тому зараз у ці дні Церква зосереджується на універсальному та поширеному характері Різдва. Христос не є божеством якогось конкретного народу, і Він не є якимось особливим вибором, а радше Творцем усього всесвіту і, отже, Богом усього світу. Після гріхопадіння людства та Божої обіцянки спасіння, Бог об’явив Отцям і Пророкам у Старому Завіті виконання обіцянки та Свого домострою (домостроєм) Втілення та Відкуплення. У Старому Завіті є понад триста пророцтв про прихід Спасителя; усі народи чекали на істинного Бога.

Це підтверджується візитом волхвів з Персії. Те саме стосується філософів, які прагнули мудрості, щастя та радості. Вони говорили про Нього та прагнули Його, не називаючи Його імені. Ми бачимо, як апостол Павло не вагається в Аріопазі, розмовляючи з його поетами та філософами, цитувати поета Епіменіда, який радив встановити статую невідомого бога, і застосовувати цитату до Христа: «Бо Нім ми живемо, рухаємося та існуємо, як і деякі з ваших поетів сказали: “Бо ми також Його рід”» (Дії 17:28). Це наш Бог, Бог живих і мертвих і Бог усіх народів і поколінь і Спаситель наших душ, тож підемо назустріч Йому.

Отже, мета 40-денного посту, що розпочався 15 листопада, полягає в тому, щоб ми зустрілися з цим втіленим Богом віч-на-віч та зробили наші серця яслами, що приймають Того, Хто зійшов з небес і прийняв народження як Дитина, щоб підняти нас до Свого Царства. Але для цього потрібні смирення, спустошення себе (кенозис), послух Божій волі та, звичайно ж, щире покаяння, щоб ми могли народитися знову.

У Неділю Праотців Церква згадує всіх, хто був до Закону і після Закону. Про це говорить святий євангеліст Лука, розповідаючи про родовід Господа Ісуса Христа від Йосипа до Адама, і він включає весь світ.

Старий Завіт сповнений праведних чоловіків і жінок, які служили нашому Господу як вірні слуги, закликаючи народ Ізраїлю на велике свято Боже. Наш Господь обрав народ Ізраїлю як Своє власне і через Своїх святих пророків відкрив їм Свої істини, Свої закони, і почав розкривати перед ними очікування пришестя Свого єдинородного Сина, Господа нашого Ісуса Христа. Воістину Бог приготував велике свято перед Своїм народом, і святі Праотці вийшли до людей, щоб закликати їх на свято.

Історія є свідченням нескінченної боротьби довготерпіння Бога з Його народом, який постійно виправдовувався та відвертав себе від Бога, відмовляючись приходити на Його свято. Святі Праотці, яких ми сьогодні вшановуємо, були тими вірними та добрими слугами, які прийшли на свято Господнє і отримали від Нього наказ піти та запросити всіх інших на свято.

Який же зв’язок між нами і ними? Чому Церква саме тепер, напередодні Різдва Христового, знову нагадує нам про святих праотців? Вона робить це заради їхньої віри — віри в обітницю, дану Богом Адамові під час вигнання його з раю: що наприкінці віків прийде у світ Спаситель, Який викупить людство від гріха прародичів.

Усі праотці, які жили на землі задовго до народження Господа, жили цією вірою та горіли нею, ніколи від неї не відступаючи. Вони є для нас яскравим і переконливим прикладом, хоча ми живемо вже після земного втілення Спасителя. Як і вони, ми також не бачили Його на власні очі: вони лише знали, що Він прийде у світ, а ми знаємо, що Він уже був у світі. Й вони твердо вірили в Його пришестя — і їхня віра справдилася.

Від нас же вимагається віра ще більше. Ми покликані вірити, що Господь був, і є, і буде; що Він жив на землі як істинна Людина; що через Свою Церкву Він постійно перебуває з нами; і що Він знову прийде судити живих і мертвих. Але саме за таку віру Сам Господь обіцяє нам блаженство. Коли воскреслий Ісус Христос явився апостолові Фомі, який не міг повірити у Воскресіння, доки не доторкнувся до Його ран, і, доторкнувшись, вигукнув: «Господь мій і Бог мій!», тоді Спаситель сказав йому: «Ти повірив, бо побачив Мене; блаженні ж ті, що не бачили і повірили».

Але окрім віри є ще одна обставина, яка так тісно єднає нас із давніми праотцями, — це їхня вірність очікуваному Месії. Вони жили серед язичницького світу — світу, який ще не знав Христа, але вже цілковито відступив від Бога. Ми ж із вами, дорогі брати і сестри, живемо у становищі подібному, а подекуди й ще тяжчому. Дев’ятнадцять століть після Різдва Христового світ жив разом із Христом і християнською культурою, але у ХХ столітті стався різкий злам. Ми увійшли в постхристиянську епоху, у світ, який знову дедалі глибше занурюється в новітнє язичництво.

Ми часто чуємо навколо слова про «новий вік». Та в цьому «новому віці» немає нічого справді нового, окрім зовнішньо сучасної форми. Це те саме відступлення від Бога, а подекуди й відверте заперечення Його; більше того — відступлення від Христа і зневага до Нього. І найболючіше те, що багато хто з християн навіть не помічає, як спотворює свою віру, зодягаючи її в одяг модернізму, і як зраджує Христа, прагнучи єднання з релігіями Його гонителів та хулителів.

Дорогі брати та сестри! Поставляючи образ Святих Праотців перед нашим мисленим та молитовним поглядом у цей день, Церква умовляє нас не уподібнюватися норовливому й жорстокому народу ізраїльському, який, не дивлячись на чудеса та знамення, не пом’якшив свого серця, але приготував Христу Хрест та цвяхи. Уподібнимося краще мудрим волхвам, які принесли свої дари Богом немовляті, що народився. Принесемо Йому золото нашої щирої віри, пахощі нашої надії на спасіння, і ароматну смирну нашої гарячої любові до Бога та ближніх!

Зверну вашу увагу на те, що Христос стоїть біля дверей нашого серця, Він стукає та запрошує нас до люблячого спілкування з Ним. Чи відповідаємо ми вдячністю та визнанням, чи виправдовуємося… кажучи: «Зачекайте хвилинку, дозвольте мені подбати про це чи про се». Або «Не зараз, Господи, я зайнятий».

У всіх нас є справи… така природа життя в цьому світі. Але питання тут не в тому, «що» може нас турбувати, а в тому, «як»… як ми перебуваємо посеред цих турбот. Ми можемо і повинні бути з Богом завжди і за будь-яких обставин… це питання настрою серця та розуму. У нас є вибір, чи займатися своїми справами, забуваючи про Бога та Його заповіді, чи ж займатися своїми справами, пам’ятаючи про Бога, просячи Його благословити все, що ми робимо.

Я думаю, що якби ми були повністю чесними з собою, ми б побачили, що питання не стільки в тому, чи маємо ми час для Бога, скільки в тому, чи маємо ми серце для Бога. Це набагато пекуче питання, і воно дійсно заходить у точку. Якщо замість того, щоб говорити собі, що у нас немає часу молитися, ми визнаємо, що у нас немає серця молитися, це розкриває набагато глибшу реальність. Знову ж таки, молитва — це питання настрою серця… незалежно від того, що ми робимо, незалежно від того, чи застрягли ми на роботі, чи тонемо в сімейних обов’язках, чи що б це не було… якщо ми уважні до того, «як ми маємося», якщо у нас серце для Бога, тоді ми можемо бути з Ним, ми можемо сидіти на бенкеті, на який нас покликали, незалежно від того, що ще відбувається.

Історія світу — це справді історія взаємин Бога та людства. Вшануймо та згадаймо сьогодні святих і праведних Праотців і Праматерів Старого Завіту— тих добрих слуг Господніх, які поспішили на Його заклик і закликали інших на свято Господнє.

Брати і сестри, святі й праведні, яких сьогодні згадує Церква, засвідчили свою праведність вірою, але не дожили до здійснення того, що було їм обіцяно. Те, на що вони вказували своїм життям, сповнилося лише з народженням і спасительною дією нашого Господа Ісуса Христа. Ми ж живемо в час звершеної обітниці. Нам даровано те, про що праотці й праматері могли лише благоговійно мріяти.

Вони всі чекали на Христа, а зараз сам Христос чекає на нас. Нам дано не тільки знати про Спасителя, але й торкатися Його життя у Таїнствах Церкви, знову і знову приступаючи до святого Причастя — до Тіла і Крові Христових. Це велика честь і водночас велика відповідальність.

Того Христа, в Якого ми зодягнулися у святому Хрещенні, ми покликані прийняти і нині — не зовнішньо, не формально, а в глибині серця, очищеного і смиренного. Прийняти Його духовно, дією Святого Духа, дозволивши Йому оселитися в нашому внутрішньому житті, а не лише в святкових словах і звичаях.

Тому нехай почутим для нас буде апостольський заклик: очищати душу правдою, плекати нелицемірну братню любов і жити серцем, відродженим не від тлінного, а від нетлінного — від слова Божого, яке живе і перебуває навіки.

Прислухаймося до голосу Христа і відповімо Йому не тільки устами, але всім своїм життям. Ходімо дорогою Його заповідей, зберігаючи мир у серці й радість Його близькості, перебуваючи в світлі Його святої присутності.

Нехай же Господь дарує нам мирне, світле й благословенне Різдво — і щасливе повернення до Нього кожного разу, коли серце шукає спасіння.

Тож, дорогі у Христі брати і сестри,згадуючи сьогодні святих праотців і святих отців, зрозуміймо: вони далекі від нас лише зовні. Нас єднає з ними та сама віра, та сама надія і та сама вірність Богові. Вони чекали Христа — ми ж готуємося Його зустріти. Вони берегли обітницю серед темряви язичницького світу — ми покликані берегти її серед спокус і збайдужіння нашого часу.

Нехай приклад їхньої терпеливої віри навчить нас стояти твердо, коли світ коливається; нехай їхня вірність Месії навчить нас не соромитися Христа, не зраджувати Його і не міняти Євангеліє на зручність. Бо Різдво Христове — це не лише спогад про подію минулого, а жива зустріч із Тим, Хто приходить і сьогодні — у смиренному серці, у чистій совісті, у вірності Йому.

І якщо ми зустрінемо Його так, як зустрічали Його праотці — вірою, надією і любов’ю, — тоді справдяться для нас слова Спасителя, Який запевнив:«Ось Я з вами по всі дні аж до кінця віку». Амінь.

Ігумен Феофан Полоцький.