Слово про святого великомученика Димитрія

Ексклюзив. Возлюблені у Христі брати й сестри!Церковний спогад, що з’єднується з сьогоденням, переносить нашу думку в той кривавий вік, коли свята християнська віра зазнавала гонінь від язичників. Дух цього світу і тепер ворожий християнству. І тепер можливе гоніння на кожного, хто хоче благочесно жити про Христа Ісуса. Але коли жив і постраждав за віру Христову святий великомученик Димитрій Солунський, пам’ять про якого ми нині творимо, було часом особливо тяжкого випробування християнської твердості і вірності заповідям Ісуса Христа.

Солунь — так по-слов’янському зветься грецьке місто Фессалоніки (нинішні Салоніки), овіяне первохристиянською славою. Тут сам великий апостол Павло заснував Церкву Христову, сюди він надсилав свої богонатхненні послання — ті самі, що увійшли до канону священних книг Нового Завіту.

І якщо інші засновані ним громади своєю нестійкістю часто приносили святому апостолу багато смутку і тривоги, то до солунян він писав: «Ви — слава наша і радість. Ми… хвалимося вами в Церквах Божих терпінням вашим і вірою у всіх гоніннях і скорботах, які ви переносите» (1 Фес. 2:20; 2 Фес. 1:4).Еллінські язичники нападали на солунських християн із не меншою люттю, ніж супротивники-юдеї, однак Фессалонікійська Церква залишалася твердою у вірі й благочесті. Підбадьорюючи вірних, апостол Павло писав: «Завжди дякуємо Богові за всіх вас, згадуючи про вас у наших молитвах» (1 Фес. 1:2). І ця молитва першоверховного апостола за Солунь стала вічною, коли він після своєї мученицької кончини відійшов у Небесне Царство.

Господь, за молитвами святого апостола Павла, підносив у Солуні мужніх Своїх подвижників — просвітителів і хранителів міста. Найяскравішою зіркою серед них судилося стати хлопчикові, який народився наприкінці III століття по Різдві Христовому в родині римського намісника.

Батько цього світлого отрока, проконсул Солуні, не був схожий на звичайних римських чиновників, більшість із яких відзначалися пихатістю, жорстокістю чи корисливістю. Солунський намісник не принижував і не грабував мешканців ввіреної йому області: він був справедливим, щедрим на милостиню, і кожен нужденний міг прийти до його дому, знаючи, що отримає допомогу. Проконсул і його дружина були таємними християнами — бо це був час, коли язичництво, відчуваючи наближення своєї поразки перед вченням Спасителя, все лютіше переслідувало вірних.

Сім’я солунського проконсула, не наважуючись відкрито визнавати заборонену тоді віру, молилася в домашній церкві, творила добрі справи — і цим спасалася. Звісно, благочестиві батьки виховали у святій вірі й свого сина, якого назвали Димитрієм. На час, коли Димитрій досяг повноліття, а його батько помер, на престол зійшов імператор Галерій Максиміан (305). Максиміан, впевнений в освіті Димитрія, а також в його адміністративних та військових здібностях, призначив його на посаду проконсула округу Салонік замість батька. Головними обов’язками молодого полководця були захист міста від варварів та викорінення християнства. Політика імператора щодо християн виражалася просто: «Убивай кожного, хто прикликає ім’я Христа». Імператор не підозрював, що, призначивши Димитрія, він надав йому можливість привести багатьох людей до Христа.

Прийнявши призначення, Димитрій повернувся до Солунь і замість того, щоб переслідувати та страчувати християн, він почав відкрито навчати мешканців міста християнській вірі та скасовувати язичницькі звичаї та ідолопоклонство. Упорядник його житія, святий Симеон Метафраст (пам’ять 9 листопада), каже, що завдяки своїй навчальній ревності він став «другим апостолом Павлом» для Солунь, особливо тому, що «апостол язичників» заснував першу громаду віруючих у місті (1 Сол. і 2 Сол.).

Господь також призначив святому Димитрію слідувати за святим Павлом шляхом мученицької смерті. Коли Максиміан дізнався, що новопризначений проконсул був християнином і що він навернув багатьох римських підданих до християнства, гнів імператора не знав меж. Повернувшись з походу в регіон Чорного моря, імператор вирішив вести своє військо через Салоніки, маючи намір винищити християн.

Дізнавшись про це, святий Димитрій наказав своєму вірному слузі Лупу роздати своє багатство бідним, кажучи: «Роздай їм моє земне багатство, бо ми шукатимемо собі небесного багатства». Він почав молитися і постити, готуючись до мученицької смерті. Коли імператор прибув до міста, він покликав Димитрія, який сміливо визнав себе християнином і викрив брехню та марність римського політеїзму. Максиміан наказав кинути Димитрія до в’язниці. Йому з’явився Ангел, втішаючи та підбадьорюючи його.

Тим часом імператор розважався, влаштовуючи ігри в цирку. Його чемпіоном був німець на ім’я Лій. Він викликав християн боротися з ним на помості, побудованій над перевернутими списами воїнів-переможців. Хоробрий християнин на ім’я Нестор пішов до в’язниці до святого Димитрія, свого наставника віри, просячи його благословення на боротьбу з варваром.

З благословення та молитвами святого Димитрія Нестор переміг лютого німця та скинув його з помосту на списи воїнів, так само, як убивчий язичник зробив би з християнином. Розлючений командир наказав стратити святого мученика Нестора (пам’ять 27 жовтня) та послав охоронця до в’язниці, щоб убити святого Димитрія.

На світанку 26 жовтня 306 року воїни з’явилися в підземній в’язниці святого та пронизали його списами. Його вірний слуга, святий Луп, підняв закривавлений одяг святого Димитрія, зняв з його пальця царський перстень, символ його високого статусу, і вмочив його в кров. З перснем та іншими святинями, освяченими кров’ю святого Димитрія, святий Луп почав зцілювати немічних. Імператор наказав своїм воїнам схопити та вбити його. Тіло святого великомученика Димитрія було кинуто на поживу диким звірам, але християни взяли його і таємно поховали в землі.

З огляду житія святого Димитрія, як зазначають деякі проповідники, що він мав три великі риси, які відрізняли його від інших святих, так само як аромат однієї квітки відрізняє її від іншої. Перша — той факт, що святий Димитрій походив з відомої родини, яка була правителями міста з фінансовими ресурсами, а також визнанням і похвалою з боку імператора. Він міг би стати частиною найближчого кола імператора. Однак Димитрій вважав усе це нездоровим у порівнянні з сповіданням Христа. Тому він залишив усі мирські скарби та взяв свій хрест.

Друга незвичайна риса — Димитрій був дуже справедливим лідером і був проти вбивства християн. Щоб зупинити різанину, перед власною смертю великомученик Димитрій благословив юнака на ім’я Нестор битися з наймогутнішим гладіатором імперії на ім’я Лій, гонитель християн. Святий Димитрій вважав, що християни, які вірять в єдиного істинного Бога, несправедливо висміюються та переслідуються. Хоча він знав, що ці християни не залишаться без нагороди, яку вони отримають на Небесах, він все ж поклав край несправедливостям тут, на землі.

Третя незвичайна риса — під час нападів списами він підняв праву руку. Саме так його зображують на деяких іконах. Він зробив це, щоб бути пронизаним у правий бік, як Христа пронизали у правий бік. Святий Димитрій хотів сповідати Боголюдину, померши подібним чином.

Підходячи до ікони святого Димитрія, варто запитати себе: «Чи так сильно ти любив Христа у 21 рік? Але й любов й шанування християн прийшли до святого Димитрія вже через декілька десятиліть після його мученицької смерті. За правління святого рівноапостольного імператора Костянтина Великого (306–337), першого володаря, що відкрито визнав і звеличив християнську віру, над гробницею святого великомученика Димитрія постала перша церква. Цей храм був знаком глибокої пошани імператора до воїна Христового, який став символом мужності й вірності Євангелію.

Першою святинею на честь святого стала невелика молільня, споруджена невдовзі після дарування свободи християнам у 313 році. Її збудували на руїнах стародавніх римських лазень, у яких святий Димитрій провів останні дні перед своїм мученицьким подвигом. Згодом, у V столітті, єпарх Леонтій, натхнений вірою і вдячністю за отримане через молитви святого зцілення, звів на цьому святому місці величну тринефну базиліку.

Надзвичайна популярність святого Димитрія вперше засвідчена в шостому столітті. Вона зросла завдяки його чудесним втручанням у захист міста під час численних облог, які воно пережило в ранньому Середньовіччі, зокрема слов’янськими племенами, які захопили старі провінції Еллади та Македонії протягом шостого-восьмого століть. Його культ був зосереджений навколо базиліки, що носить його ім’я, в Салоніках, де знаходився ківорій, що виконував роль кенотафа, оскільки його мощі не були знайдені.

Саме тоді у шостому столітті благочестивий імператор Юстиніан хотів перенести мощі святого з Солуня до Константинополя, з гробниці вискочили палаючі іскри, і почувся голос: «Стій і не чіпай!» І так мощі святого Димитрія назавжди залишилися в Солуні. Як захисник Солуня, святий Димитрій являвся багато разів і багато разів рятував Солуні від великого лиха. Його чудеса незліченні.

Але в VII столітті згаданий вище храм згорів, і невдовзі після цього на його місці постала нова, ще пишніша п’ятинефна базиліка — та сама, яка й досі підноситься в Салоніках як видимий знак непереможної сили віри та вічної слави великомученика Димитрія.

Свята Церква не лише згадує подвиги святих, а й пам’ятає ті знамення, через які Господь повчає Своїх дітей. Так було і в далекому 740 році, коли над могутнім Константинополем, столицею православного світу, зрушилася земля. Страшний землетрус потряс місто, зруйнував доми, стіни, навіть храми, і тисячі людей загинули під уламками. І тоді народ — наляканий, але не зневірений — підніс свої очі до неба. У покаянні, зі сльозами і молитвою, він благав милості Божої.

Молилися Пресвятій Богородиці, молилися і своєму заступникові — святому великомученикові Димитрію Солунському, який і цього разу не залишив своїх дітей. І коли серця людські смирилися, Господь почув молитву, буря земна стихла, і місто знову вдихнуло життя. Свята пам’ять про цю подію залишилася у церковних книгах — у Візантійському Синаксарі, який і донині нагадує: це було в рік перед смертю Лева Ісавра, першого імператора-іконоборця. І в тому бачили знак Божого суду — покарання за відступ від святої ікони, за спотворення віри.

Так і нині Церква вчить нас: коли землі хитаються під ногами, коли світ здається похиленим, шукай не пояснень людських, а Божої волі. Бо катастрофи — не лише покарання, але й заклик: навернися, очисти серце, зміцни віру.

Перша базиліка святого Димитрія в Салоніках, зведена ще у давнину, зазнала численних випробувань. У 1493 році, після османського завоювання, її було перетворено на мечеть. Лише у 1912 році, коли місто знову повернулося до християн, святиню відновили для богослужіння. Проте невдовзі, у 1917 році, страшна пожежа знову знищила храм — вогонь не пощадив навіть те, що вистояло крізь віки. Лише у 1949 році базиліку остаточно відбудували й урочисто освятили, повернувши її до життя як головну святиню Салонік.

Під час реконструкції базиліки у ХХ столітті робітники знайшли під вівтарем залишки первісної молільні та римських лазень, де був убитий Димитрій. Там також було виявлено глиняну посудину з землею та людською кров’ю, а також мармурову чашу для збору мирри з його могили. Деякі фрески VII та VIII століть також пережили пожежу та зараз зберігаються в крипті-музеї церкви.

Варто згадати й те, що навіть у роки Османської імперії шанування святого Димитрія не згасло. Турки-мусульмани, знаючи про його милосердя, приходили до його гробниці — тоді мечеті — щоб схилити голови перед святими мощами.Вони вірили, що великомученик чує молитви кожного, хто з чистим серцем просить допомоги. І дивним чином це шанування живе й досі: мусульмани Туреччини відвідують його святе джерело, аязму, в Стамбулі, пам’ятаючи, що благодать Божа не має кордонів і що святий Димитрій — заступник усіх, хто шукає миру й милості. А тому нам, християнам, варто звертатися до його заступництва.

Димитрію приписують багато чудесних втручань для захисту міста Салоніки, і він є одним із найпопулярніших святих у православному світі. Окремо варто підкреслити, що святий Димитрій завжди був особливо близький нашому народові — ім’я Дмитро звучить як свідчення мужності й покровительства. Багато хто помічав дивну близькість цього святого до слов’янських сердець: місця його подвигу лежать там, де наші предки оселилися на Балканах, є перекази про тих, кого колись він відвернув від міста сяючою постаттю, і навіть побутувала думка про слов’янське походження його родини. Саме тому, прийнявши світло Євангелія, слов’яни впізнали в Димитрії свого небесного заступника — воїна Христового, що стоїть на сторожі правди й віри.

Разом з тим мусимо мудро й чесно визнати: є й інша думка. У православному грецькому переданні святий Димитрій залишається сином Солуні, і грецькі богослови відкидають уявлення про його слов’янське походження. Ця різниця в історичних інтерпретаціях не має роз’єднувати нас. Бо не етнічне походження робить святого дорогим серцю народу, а його подвиг — мученицька вірність Христу та дивне милосердя, що звершує Бог через святого для всіх народів.

Отже молімося до святого Димитрія як до воїна і заступника, що оберігає від ворога тілесного й духовного; шануймо його подвиг і приймаймо той дар, який він приносить у молитвах для кожного з нас — незалежно від історичних дискусій. Нехай його приклад укріпить нас у вірі, а його молитви огорнуть нашу землю і людей покровом Божої благодаті.

Та не дивно, що й церковне шанування святого великомученика Димитріяв Україні почалося невдовзі після Хрещення Русі. На початку 1070-х років був заснований Димитріївський монастир у Києві, відомий згодом як Михайлівсько-Златоверхий монастир. Монастир був побудований сином Ярослава Мудрого, великим князем Ізяславом, Димитрієм у хрещенні (+ 1078). Мозаїчна ікона святого Димитрія Солунського із собору Димитрієвського монастиря збереглася до наших днів і знаходиться в Третьяковській галереї (у полоні в окупантів-рашистів).

Святий великомученик Димитрій не переставав являти свою силу і милість навіть у часи, коли його ім’я намагалися затерти з пам’яті людей. Минали віки, імперії піднімалися та падали, але Господь продовжував діяти через свого воїна. Так, у XVII столітті, коли Греція ще перебувала під владою Османської імперії, у Афінах сталося диво, що приголомшило навіть самих мусульман. Християн тоді переслідували й принижували — не дозволяли вільно молитися, обмежували їхні храми. І саме тоді турецький воєначальник, Юсуф-ага, задумав криваву помсту: він наказав навести гармати на невеличку церкву святого Димитрія, де християни збиралися на молитву у день пам’яті свого покровителя. Його намір був простий — стерти церкву й усіх, хто молився, з лиця землі.

Та Господь не допустив цього беззаконня. У ніч перед тим, як гармати мали вистрілити, блискавка вдарила в склад пороху, що стояв на Акрополі. Потужний вибух знищив зброю, розніс укріплення і забрав життя самого Юсуфа-аги разом із його людьми. Церква ж святого великомученика залишилася неушкодженою, наче укрита невидимим щитом.Це чудо стало свідченням того, що Господь і Його святі не покидають Своїх дітей навіть тоді, коли над ними згущується морок і насильство.

А зараз варто підкреслити інше: його заступництво над солдатами було підтверджено в сучасний час під час Першої Балканської війни (жовтень 1912 – травень 1913), коли Солуні були звільнені від османського контролю та приєднані до Греції в день його свята 1912 року.

На ранніх зображеннях його зображують у цивільному аристократичному одязі пізньої Римської імперії, а в пізнішій іконографії — як візантійського солдата. Через його військовий захист його часто поєднують зі святим Георгієм/Юрієм Переможцем, ще одним великим військовим святим. Зазвичай їх зображують верхи на коні, причому святий Димитрій пронизує чоловіка (можливо, Лія, або одного з язичницьких слов’ян, чиї напади він відбив від свого міста), тоді як святий Георгій пронизує дракона/демона. Святі обидва молоді та безбороді, їх можна розрізнити за певними характеристиками, включаючи зачіску та кольори їхнього одягу та коней.

На завершення цієї недільної проповіді варто зазначити, що святий великомученик Димитрій Солунський — не лише заступник воїнів, що стоять на полі брані. Він — покровитель кожного християнина, хто бореться за чистоту серця, за вірність, за духовну твердість у час великих спокус. Бо війна випробовує не лише зброєю, а й душею.

Сьогодні, коли наш народ проходить через страшні роки війни, багато хто з нас відчуває не тільки зовнішній страх і втрату, а й внутрішній розлад. Там, де звучать гармати та літають дрони, часто прокрадається інше зло — тихе, але нищівне. Під час війни значно зростає кількість подружніх зрад, розпусти, спотворених бажань. Те, що ще недавно соромились навіть назвати, нині видається прийнятним: безладні та рандомні стосунки, співжиття без шлюбу, без церковного вінчання, потурання пожадливості очей. А порнографія, як отрута, входить у серце і роз’їдає вірність, сором, любов.

До цих гріхів не слід ставитися легковажно, а боротися з ними зі щирим сумом, смиренним терпінням та великим співчуттям до себе та інших. На щастя, у своїх святих Господь дає нам могутніх помічників та заступників у духовній боротьбі, а великомученик Димитрій, пам’ять якого ми сьогодні згадуємо, за традицією, є одним зі святих, яких особливо закликають ті, хто бореться з пожадливими спокусами.Та саме у цей час Господь дає нам приклад святого Димитрія — воїна не лише зі зброєю, а й зі щитом чистоти. Він нагадує нам: істинна боротьба — не тільки на полі бою, але й у глибині власного серця.

Бо й зараз він підносе до неба молитви за тих, хто падає під мечем, так й молиться за тих, хто падає під спокусою.

Тому звертаймося до святого великомученика Димитрія з молитвою, щоб він допоміг нам вистояти — не лише перед ворогом зовнішнім, а й перед ворогом, що підкрадається до душі.

Хай його небесна сила укріпить чоловіків та жінок у подружній вірності, захистить юність від зваб світу, очистить серця від нечистих бажань. Бо перемога у війні тілесній може втратити свій сенс без перемоги у війні духовній.

Ігумен Феофан Полоцький.