Слово про святого пророка Осію

Ексклюзив. Возлюблені у Христі брати і сестри! Сьогодні я запрошую Вас зупинитися серед щоденної метушні й уважно прислухатися до голосу Божого, який промовляє не тільки через історію, але й через наше власне життя. Є слова Святого Письма, які відкривають перед нами не просто сторінки минулого — вони мов дзеркало, у якому ми бачимо себе, свою душу, свої рани і своє покликання. Саме такою є книга пророка Осії — глибока, болісна, але сповнена невимовної ніжності Божої любові.

Як широко відомо, Старий Заповіт —насправді бібліотека, а не одна книга. Він упорядкований приблизно за жанром: Буття, Вихід – це оповіді про походження, потім деякі тексти законів, потім у нас є деякі історичні книги, потім трохи поезії, яку часто називають книгами мудрості, як-от псалми та приповісті, а решта — це Пророки. Є «великі» пророки та «малі» пророки, не тому, що святий Пророк Ісая був таким крутим, а тому, що книга довга. Зазначу й те, що стосується цих малих пророків, Осія є однією з найдовших книг у книзі малих пророків; його книга містить 14 розділів.

Це складна книга, оскільки в ній багато сильних слів, виголошених Богом проти Свого народу через цього пророка. Завдання Осії було нелегким. Те, що його Господь попросив зробити як пророка, щоб донести Боже послання до Ізраїлю, було шокуючим, і навіть нам самим важко це зрозуміти.

Але, попри це, книга Осії демонструє глибоку вірність, велику любов та співчуття Бога. Незалежно від того, наскільки поганою була ситуація, незалежно від того, як далеко Божий народ зайшов у відкиданні Бога, Він продемонстрував непохитну любов й вірність, настільки велику, що ми навіть можемо собі уявити. Його любов, безумовно, продемонстрована в цій книзі як найглибша. Вивчаючи книгу Осії, ми дізнаємося, наскільки великою є любов Бога до Свого народу.

Цю книгу не згадують у недільній школі, ви зрозумієте чому. І знаєте що, пророче життя може бути дещо дивним, як ми чули про іншого пророка Єремію останні кілька тижнів. Він точно дивний. І це аспект пророчого життя, дещо дивний, нестандартний. Іноді воно може виглядати зовсім інакше, ніж те, що зазвичай прийнято. І я думаю, що це досить круто.

Святий пророк Осія, перший з малих пророків, належав до племені Іссахара. Він жив у дев’ятому столітті до нашої ери, в Ізраїльському царстві. У цей час багато його співвітчизників-ізраїльтян забули істинного Бога та поклонялися ідолам. Осія намагався повернути їх до віри їхніх батьків своїми мудрими порадами. Викриваючи беззаконня народу Ізраїлю (тобто північного царства), він сповіщав їм про великі нещастя від чужого народу та їхнє полон до Ассирії.

Серед усіх пророків ніхто не був покликаний до більш болісної «проповіді дії», ніж пророк Осія. Господь наказав йому одружитися з жінкою на ім’я Гомера, котра вела гріховне життя. Історія, яка не має аналогів у біблійній історії. Бог наказує одному зі своїх благочестивих послідовників одружитися… І одружитися не з ким завгодно, а з жінкою з поганою репутацією. Це єврейське слово можна перекласти по-різному: блудниця, розпусниця, розпусна жінка, перелюбниця. Ви зрозуміли, про що я. Потім Гомера покинула його заради іншого чоловіка, а Осія мав принизливу відповідальність викупити свою дружину.

Що це все означало? Це була яскрава картина того, що народ Ізраїлю зробив зі своїм Богом, займаючись проституцією перед ідолами та вчиняючи «духовний перелюб» (див: Якова 4:4 ).Нам відомо, що ця Гомера народила пророкові трьох дітей, а сам Осія не був певен, що є батьком двох останніх.Що означав цей дивний та тяжкий приклад? Він став живим образом того, що народ Ізраїлю зробив зі своїм Богом: відвернувся від Нього, віддавшись служінню ідолам, і вчинив, за словом Писання, «духовний перелюб» (Як. 4:4).

У книзі Осії ми, можливо, найглибше чуємо Бога. Господь «одружився» з Ізраїлем на горі Синай, коли народ прийняв Його завіт (Вих. 19–21), а потім — як зраджений Чоловік — оплакував невірність дружини, коли вона звернулась до богів Ханаану. Господь звелів Осії узяти дружину з нечистим минулим і любити її, навіть якщо вона буде йому невірна, — як видимий знак любові Бога до народу, що зрадив Його. Цей шлюб мав стати пророчим знаком стосунків між Ізраїлем та Творцем (пор. Іс. 54:4–6).

Так само, як Церква є нареченою Христа, так Ізраїль був дружиною Господньою. Але ця дружина не раз відступала, йшла за іншими богами, забуваючи свого Спасителя. У постаті Гомери ізраїльтяни мали побачити самих себе — невірних, але не покинутих, бо Бог і надалі виявляє любов, що перевищує людське розуміння.

Щоб повніше зрозуміти цей образ, слід пригадати, у чому полягав сам Завіт між Богом та Ізраїлем. Господь уклав його через пророка Мойсея на горі Синай. Тому цей завіт називають Мойсеєвим. У його суті закладено просту, але величну істину: якщо народ вірить у Господа, слухається Його і зберігає Його заповіді, — тоді Господь благословляє його, проявляє милість і охороняє його на шляху життя.

Але якщо народ відступає, чинить бунт та забуває свого Бога, — тоді Господь, Який є праведним і святим, допускає суд й покарання, аж до вигнання з обіцяної землі. І водночас, коли народ смиряється, розкаюється й повертається до Нього, Господь милосердно відновлює Свою благодать і приймає його назад.

Цей ритм — вірність і відступ, суд і милосердя, покаяння і відновлення — пронизує весь Старий Завіт. Це духовна драма, яка розгортається упродовж тисячоліття, від днів Мойсея до пророка Малахії. Знову й знову Ізраїль відвертається від Бога, Господь навідує його карою, кличе до покаяння, і, почувши плач покаяння, знову милує. Та у всіх цих подіях залишається незмінною істина: Бог ніколи не порушував Свого Завіту. Людська невірність не скасовує Божої вірності.

Саме тому Старий Завіт вказує на потребу досконалішого союзу між Богом і людиною — такого, який не залежав би від людської слабкості. Цей новий і вічний Завіт звершується у Христі Ісусі, Який Своєю Кров’ю скріпив обітницю спасіння. «Ця чаша, — сказав Він, — є Новий Завіт у Моїй Крові» (Лк. 22:20). Тому тепер Завіт між Богом і людьми не записаний на кам’яних таблицях, а вписаний у серце людське дією Святого Духа.

Через Христа ми отримали Новий Завіт, вищий за старозавітний, бо тепер сам Бог дає людині силу бути вірною Йому. Як Ізраїль колись був нареченою Господа, так Церква Христова є Нареченою Агнця, покликаною до святості, чистоти та любові.

Історія Осії нагадує нам, що Божа любов залишається незмінною: у Старому Завіті вона виявлялася як справедливість, а в Новому — як милість, проте в обох випадках це та сама любов, ревна й вірна. Господь не відступає від людини, навіть коли вона Його зраджує, але терпеливо кличе її до повернення, аби відновити порушений зв’язок і напоїти серце Своїм безсмертним світлом.

Святе Письмо відкриває перед нами незвичайну історію пророка Осії — історію, в якій саме життя стає проповіддю, а доля людини — образом Божого одкровення.

Господь звернувся до пророка Осії в часи духовного занепаду Ізраїлю, коли народ відвернувся від правдивого Бога та схилився перед ідолами. І щоб показати, наскільки тяжкою є ця зрада, Бог звелів Своєму пророкові вчинити дивну, болісну річ: узяти за дружину жінку на ім’я Гомера, яка жила гріховним життям.

Шлюб Осії й Гомери став живим знаком того, як Ізраїль, що мав бути вірною дружиною Господньою, віддався духовній блудниці — ідолопоклонству. Цей дім, його випробування, його діти — усе стало пророчим образом, промовистим знаком для народу.

Пророк Осія — це людина, через життя якої сам Бог промовляє до Свого народу. Його покликання не було легким: йому судилося зазнати зневаги, глузувань і відкинення. Ті, до кого він був посланий, не лише не слухали його, а й зневажали його особисто. Та, попри це, Осія залишався вірним своєму служінню. Він ніс слово, сповнене любові та болю, — заклик до покаяння, до повернення до Бога, Який не перестає любити навіть тоді, коли Його відкидають. Його життя стало живою проповіддю, символом Божої вірності серед людської зради.

Саме ім’я пророка має глибоке значення. «Осія» — означає «Бог спасає», або «Бог викупляє». У цьому імені звучить обітниця надії. Воно споріднене з іменами Ісус Навин і навіть Ісус Христос — іменами, що несуть ту саму істину: Господь — це Той, Хто визволяє. Уже через своє ім’я пророк нагадував людям, що Бог не є лише Суддею, а передусім — Спасителем, Який прагне повернути загублених.

У пророка та його жінки народилися троє дітей, і кожна дитина отримала ім’я з глибоким символічним змістом, покликаним передати Божу звістку Ізраїлеві. Першого сина назвали Єзраел, що означає «Бог розсіює». Це ім’я нагадувало, що за гріхи й відступництво Ізраїль буде розсіяний серед народів. Друга дитина — дочка Ло-Рухама, тобто «Не помилувана». Її ім’я стало знаком того, що Боже милосердя не може проявитися там, де серце залишається закритим для покаяння. Третє дитя — син Ло-Аммі, «Не Мій народ». Це слова глибокого Божого болю, звернені до відступного народу: ті, кого Господь вибрав, щоб бути Його власністю, відцуралися Його, зрадили завіт любові.

Та навіть у цій драмі звучить не лише суд, а й надія. Бо Той, Хто «розсіює», може й «зібрати». Той, Хто називає «Не Мій народ», здатен знову сказати: «Ви — Мій народ, і Я — ваш Бог». Життя Осії — це пророцтво у плоті, нагадування, що навіть у найглибшій невірності людини Божа любов залишається незмінною, чекаючи повернення Свого народу до Себе.Та навіть у цих суворих словах звучить надія. Бо той самий Господь, Який говорить: «Ви — не Мій народ», згодом обіцяє: «І станеться, що там, де їм сказано було: “Ви — не Мій народ”, — там буде сказано: “Сини Бога живого”» (Ос. 2:23). Так Господь показує, що навіть після невірності Його любов сильніша за гріх, і завіт Його — непорушний.

Історія Осії — це не лише спогад про давній Ізраїль. Вона є дзеркалом нашого життя.Наші діла, наші слова, наша вірність або невірність — це також пророча звістка, яку щодня читає Бог і люди. Ми всі, без винятку, пишемо своїм життям послання про стосунки з Небесним Женихом — Христом.

Коли ми зберігаємо чистоту серця, правдивість, любов і довіру до Господа — тоді наше життя промовляє, як Осія, про вірність Завіту. Але коли серце звертається до суєти, до ідолів світу — слави, насолоди чи власного «я», — ми, як Ізраїль, порушуємо завіт, і наше життя стає проповіддю зради.

Гріх — це завжди зрада Завіту. Це не лише переступ, а порушення любовного зв’язку між Богом і людиною. Проте Бог, Який не відкинув Гомеру і не знищив Ізраїль, так само не відкидає і нас. Він чекає, коли ми повернемось, коли визнаємо свою невірність і знову приймемо Його любов. Так і життя християнина покликане бути не лише словом, а живою проповіддю. Бо світ уважніше читає наші вчинки, ніж наші молитви.

Дозвольмо собі, возлюблені, зробити крок назад і вдумливо зазирнути в те глибоке вчення, яке несе пророк Осія. У його словах поєднано і викриття, і благодать. Він засуджує ідолопоклонство, але не для того, щоб знищити, а щоб пробудити серце, повернути людину до Бога. І коли пророк говорить, що народ забув сироту, він показує духовний стан людей, які відвернулися від милосердя, — бо забувши про стражденних, вони самі стали подібними до осиротілих дітей, що втратили Отця. Та, навіть промовляючи суд, пророк відкриває нам звістку надії: «Сирота знайде милість у Бога». Навіть відступний Ізраїль не позбавлений співчуття, бо Господь ніколи не перестає любити Своє творіння.

І сьогодні, у наш час, ми бачимо, як множиться ідолопоклонство — не в кам’яних ідолах, а в серці людини. Наші сучасні ідоли — це егоїзм, гордість, слава, самозакоханість, прагнення влади чи насолоди. Усе це — духовна хвороба, яка веде до забуття любові. Ми перестаємо бачити ближнього, перестаємо співчувати. І тому нам потрібен голос Осії, щоб він розкрив нам правду про самих себе. Бо іноді наше серце холодне, наші слова — байдужі, і ми вже не схожі на Божий народ, покликаний до милосердя.

Та слава Богові — це ще не кінець. Господь дає нам покаяння як подих життя. Покаяння — це не тягар, а дар, це шлях повернення додому, до Отця, Який чекає. Як пророк Осія вчив народ молитися словами навернення, так і ми, Церква Христова, маємо вчитися цієї мови — мови смирення й довіри. Ми вчимося разом, спільнотою. Ми сповідуємо не лише свої гріхи, але й спільну потребу в Божій благодаті.

Дуже часто світ чує від християн лише осуд — про те, проти чого ми виступаємо. Та справжнє свідчення Церкви — не у вказуванні пальцем, а у смиренному визнанні власної немочі.

Яке б це було свідчення, якби люди довкола нас чули, як ми самі каємося, визнаємо свої падіння, свою гордість, заздрість, байдужість! Якби вони бачили, що ми — не кращі, але ті, хто знайшли Милосердя і живе ним.

У православній традиції покаяння — це не лише момент на сповіді, але стан серця, дихання Церкви. Ми дуже часто молимося словами: «Боже, милостивий будь мені, грішному». Це спільне покаяння, яке готує нас прийняти благодать. Бо тільки тоді ми чуємо найсолодші слова, що дають життя: «Брати і сестри, Христос прощає вам ваші гріхи». Нам усім потрібні ці слова. Нам потрібні пастирі, які не лише проповідують, але й навчають народ Божий молитися покаянно.

Нам потрібні громади, де панує дух лагідності, співчуття й взаємного прощення. Бо слова Осії — це не лише древнє пророцтво, це поклик і сьогодні: «Прийміть слова». Справжні слова — це ті, що ведуть додому, до Бога, Який чекає нас, навіть коли ми самі забули шлях.

У цьому і є суть євангельської звістки: Бог не відвертається. Він не відкидає. Він чекає. А наш обов’язок — прийняти Його милість і навчитися говорити мовою любові, щоб кожен, хто почує нас, відчув — у Бозі є дім, де кожна душа, навіть осиротіла, знайде співчуття й спокій.Бог – це Бог-викупитель, який спасає свій народ. Це центральне послання всього Святого Письма: Бог спасає Свій народ. Старозавітний образ – це ізраїльтяни, які перебували в полоні, рабстві та неволі в Єгипті.

Але коли Осія несе своє слово Боже народу Ізраїлю, вони відійшли далеко від Бога. Вони покинули свого Викупителя. Вони забули всі Його дивовижні діла для них і поринули у пошуки задоволень світу навколо них.

Майже за тисячу років до пришестя Спасителя, під натхненням Святого Духа, пророк передбачив кінець жертовних приношень та священства Аарона (Ос. 3:4-5), і що знання про Істинного Бога пошириться по всій землі (Ос. 2:20-23). ​​Осія також говорив про Христа, як Він повернеться з Єгипту (Ос. 11:1; порівняйте з Мт. 2:15), що Він воскресне на третій день (Ос. 6 і особливо Ос. 6:2; порівняйте з 1 Кор. 15:4) і що Він переможе смерть (Ос. 13-14. Порівняйте з 1 Кор. 15:54-55).

Пророче служіння святого Осії тривало понад шістдесят років. Богом натхненний пророк помер у глибокій старості, присвятивши все своє життя виконанню Божої волі.

Осія жив у важкі часи для справжньої релігії. Його прозвали «пророком на смертному одрі». Ассирія оголосила війну цьому впертому бунтівному народу. Ізраїль зневажливо ставився до Ассирії, але Ізраїль також зневажливо ставився до Господа. Він не поважав Бога чи людину, тому, щоб покарати свій народ, Бог зрештою дозволив ассирійській армії піти на них, прямуючи до їхньої столиці в Самарії. І ми знаємо, що сталося згодом: це північне царство було повністю знищене, розірване, взяте в полон у цьому царстві темряви. Ці десять племен були знищені. «Загублені племена», – так ми їх називаємо. Вони зникли з планети, поглинуті Ассирійською імперією, щоб ніколи більше не повернутися до свого північного царства. Ізраїль посіяв несправедливість, нерівність, язичництво та богохульство, і тому вони пожали осуд і втрату Бога.

Возлюблені у Христі, коли ми слухаємо пророка Осію, в серці постає непросте, але необхідне запитання: ким є кожен із нас перед Богом? Ми — Гомера до викуплення чи після нього? Ми — ті, хто ще тікає від Божої любові, шукаючи чужих доріг, чи ті, хто вже впав на коліна і дозволив себе знайти, обійняти, пробачити?Книга Осії — це не лише історія зради, це передусім історія повернення. У кожному її рядку звучить заклик Божого серця: «Поверніться, діти Мої, бо Я полюбив вас вічною любов’ю». Саме покаяння є тим шляхом, яким ми повертаємося до Бога, як до першого Чоловіка, до Того, Хто ніколи не переставав чекати.

Покаяння — це не просто жаль за минулим, це — рух серця до Отця. Це повернення у дім, звідки ми вийшли, можливо, навіть не помітивши, як опинилися далеко. Це — спогад про ту первісну любов, коли ми вперше відчули Його близькість і світло Його обличчя.Тож Господь кличе нас: поверніться до Мене всім серцем.

Поверніться не до обряду, не до звички, а до живих стосунків із Богом. Шукайте не лише Його руки, але Його обличчя; не лише благословення, але Саму Любов. Бо істинне богопізнання не в словах, а в серці, наповненому милосердям, яке прощає, як Сам Бог прощає нас.І тоді — тоді настане обітниця відновлення, яку пророк звістив у заключних словах своєї книги. Господь каже через Осію:«Я зцілю їхню невірність, полюблю їх щиро, бо гнів Мій відвернувся від них. Я буду росою для Ізраїлю; він зацвіте, як лілея, і пустить коріння, як ліванський кедр. Віття його розростеться, і буде він красний, як олива, і запах його, як у Лівану… Я — мов зелений кипарис: від Мене твій плід». (Осії 14:5–8)О, яка це надія!

Невірність не зруйнувала Божої любові — вона лише відклала час благословення. Але сьогодні цей час знову наблизився.Тож нехай кожен із нас сьогодні відгукнеться на цей Божий заклик: повернутися, покаятися, і знову розквітнути в Його любові. Бо Господь не відкинув нас, а чекає. Його любов — вічна, Його милосердя — безмежне, Його обійми — відкриті.Повернімося ж до Нього, і Він поверне до нас Своє світло.

Ігумен Феофан Полоцький.