Слово про ново-мучеників та сповідників Українських

Ексклюзив. У другу неділю після Пятинадесятниці, Церква вшановує Собор святих землі Української, про це ми уже розповідали в наших проповідях. А паралельно в цей же день ми вшановуємо пам’ять новомучеників нашого народу. І ось цій темі я присвячую сьогоднішню проповідь. Згадаймо Українських святих новомучеників та сповідників, поминаючи також й всіх тих християн, які постраждали за Христа від рук безбожної радянської влади в роки гонінь в Україні. А тоді постраждали незліченні тисячі мучеників, як духовенства, так і мирян, імена деяких з яких відомі, а також мільйони простих віруючих, чиї імена втрачені в історії.

Для початку, дорогі брати та сестри, нам необхідно прояснити деякі терміни. Мучениками в Християнстві вважають тільки тих:

1) хто постраждав за Христа (всі інші типи страждань – при всієї повазі до них мучеництвом не є);

2) у людини був страшний вибір між муками, тортурами, смертю та зрадою. Один раз на занятті з дітьми хлопчик у недільній школі це пояснив так: «Отче Феофане, ми вийдемо з храму і нас підстрелить якийсь сатаніст, просто так з-за рогу без попередження, або вимоги зречення від Христа, тоді у нас не буде вибору, хоча ми страждаємо за Христа, але в такому випадку ми не зовсім мученики». Пояснення неординарне, але у цілому правильне.

А поки продовжимо нашу тему. Прийнято вважати, що мученики, а саме люди, які віддали своє життя за віру та/або релігійні переконання, вважаючи за краще померти, а не відректися від своїх принципів, існували тільки багато років тому. Однак це не так.

І в наш час можна знайти історії про справжніх мучеників за віру і свої переконання. Називаються мученики, який постраждали за Христа (починаючи з 1453 року, захоплення турками Константинополя) ново-мучениками, щоб відокремити їх від страждальців за віру з попередніх епох.

Мучеництво є найдавнішим подвигом Церкви Христової, початок якому покладено самим Спасителем. Протягом всієї історії цей подвиг був найголовнішим свідченням істинності християнського одкровення, свідченням перемоги Боголюдини-Христа над смертю і реальності вічного життя. Мученики і за часом, і за своїм «вкладом» у справу Євангельської проповіді є продовжувачами святих апостолів.

Як писав преподобний Єфрем Сирин: «Христос – життя наше і спасіння душ наших. Тому, хто страждає за Христа, той страждає за своє спасіння і за життя своє. Слово Господнє благовістив нам, що не має життя в собі, хто не страждає заради Господа. ( … ) Хто знайшов шлях довготерпіння і незлобія, той знайшов шлях життя».

Мучеництво – це одне з головних та незаперечних доказів істинності віри Христової. Не піддається обчисленню безліч християн різного віку, суспільного стану, статі, національності жертвувало всім: соціальним становищем, майном, сім’єю, своїм життям, щоб підтвердити непорушність віри як цілковитої свідомості близькості та спів-присутності Живого Бога, цілковитої впевненості в тому, що Христос воістину воскрес «смертю смерть поправ». Тому подвиг мучеництва є центральним духовним явищем у християнстві, найбільш повним та всеосяжним вираженням істинності євангельського благовістя.

У грецькій мові цей подвиг позначається словом «мартір»- «свідок» про який-небудь факт або подію в галузі права, історії або релігії. Український (та й загалом на інші слов’янські мови) переклад цього слова як «мучеництво» має особливий смисловий відтінок – свідчення про істину стражданнями за віру.

Але не страждання тут самоціль, бо ново-мученики ХХ століття у порівнянні з Риською імперією часів занепаду фізично страждали менш, але свідоцтво було рівнозначним. Мученики займають особливе місце в історії Християнської Церкви. Багато святих і вчителі церковні кажуть, що кров мученицька – це насіння, на якому зросло древо церковне.

Господь наш Ісус Христос, досконалий свідок Отця нашого Небесного, Який прийняв смерть з любові до нас і заради нашого спасіння, дійсно може бути названий Мучеником, – більш того, він – зразок і приклад всякого іншого християнського мучеництва. З самого початку Церкву супроводжували гоніння.

У строгому сенсі слова, вираз «свідок Христов» можна застосувати до самого різного типу людей. Але історично склалося так, що у чині мучеників канонізують тих, хто свідчив про Христа навіть перед лицем смерті. А тих, хто свідчив, страждав, піддавався гонінням, але не був убитий за віру, канонізують у чині сповідників (поясню словами учня недільної школи: «мучили-мучили, та не замучили). Але все ж потрібно пам’ятати, що Сам Христос закликав своїх послідовників, тобто всіх нас, бути Його свідками.

Саме тому й мучеництво не є реальністю минулого. З появою комунізму, нацизму, тоталітарних режимів, зокрема й рашизму, а також й релігійного фундаменталізму ХХ-е століття побачило дуже велику кількість християнських мучеників. І це триває. Дійсно, багато християн караються та переслідуються лише тому, що вони володіють Біблією, роблять знак хреста або відправляють богослужіння. Вони ризикують загинути. Це відбувається щодня в Африці та на Близькому Сході. Хрест залишається царським шляхом учня Ісуса Христа, який проповідує Євангеліє.

Відповідно до Індексу переслідувань неурядової організації Portes Ouvertes, у 2021 році в усьому світі через свою віру було вбито близько 6000 християн. Ситуація загострилася, зокрема, в Нігерії та Афганістані, де їх ліквідовують одного за іншим.

Відомий приклад дали 20 коптські християни з Єгипту та один новонавернений з Центральної Африки; всі вони своєю кров’ю засвідчили вірність Христу на початку 2015 року; зараз їх шанування поширюється всім світом. Єгиптяни приїхали туди на заробітки в якості рибалок, але додому вже не повернулися. Їх стратили на березі моря, а відео зі страшною екзекуцією виклали в мережу в якості послання християнському світу. Коптська церква зарахувала цих 21 християнина до лику святих. До слова, це «послання» своєї мети не виконало: воно не налякало християн, а, навпаки, згуртувало — весь християнський світ пережив цю біду як загальну, висловлюючи співчуття коптській Церкві та родинам загиблих.

У попередні часи переслідування християн були більш явними, але з часом вони припинилися; однак, як оголосив сам Спаситель світу, мученицька смерть не належить до минулого: «Якщо світ вас ненавидить, знайте, що Мене він раніше від вас зненавидів. Коли б ви були від світу, то світ своє любив би; ви ж не від світу, а Я вибрав вас зі світу, тому світ і ненавидить вас» (Ів. 15:18-19).

Як написав один зі західних теологів: «мученицька смерть та покликання до мучеництва не є результатом людських зусиль, але відповіддю на ініціативу та заклик від Бога; вони є Його даром, даром благодаті, яка дозволяє нам віддати своє життя за любов до Христа і до світу, а отже, до світу. Сила Божа повною мірою виявляється в слабкості, у бідності тих, хто довіряє Йому і покладає надію лише на Нього (пор: 2 Кор. 12, 9)….Мученик є надзвичайно вільною людиною, вільною від влади, світу: вільною людиною, яка єдиним і остаточним актом віддає всю свою життя для Бога і, у найвищому акті віри, надії та милосердя, віддає себе в руки свого Творця і Відкупителя; вона жертвує своїм життям, щоб повністю приєднати себе до жертви Христа на хресті. Одне слово, мучеництво – це великий акт любові у відповідь на безмірну любов Бога». А це актуально у всіх часи, на всіх широтах та довготах Земної кулі.

Вважається, що кількість ново-мучеників ХХ- ХХІ століть значно перевищує кількість усіх мучеників, які загинули за Христа протягом перших трьох століть християнства, тобто до відомого Міланського едикту, який дав свободу християнам.

Гоніння на Церкву відбувалися від початку її історії, від перших днів існування християнської спільноти в Єрусалимі. Тих, хто сповідував Христа як Господа й Спасителя, побивали камінням, відлучали від церкви, переслідували аж до краю землі. Той простий факт, що всі апостоли, окрім євангеліста Іоанна Богослова, були жертвами гонінь, говорить про все!

Чому учні Христа були знищені? Бо багатьом здавалося, що християнство загрожує їхнім релігійним переконанням і цілям. Так думали євреї, так думали язичники, і Римська держава була змушена поставити собі питання: чи не загрожує християнство цілісності, процвітанню та єдності великої імперії? Поки деякі імператори вважали християн загрозою, вони продовжували свої жахливі переслідування аж до початку IV століття. Майже щодня ми згадуємо мучеників і сповідників часів цих римських гонінь, які впали на Церкву і на християн нібито в ім’я захисту інтересів імперії. Часи змінюються, але сутність залишається.

Зазначимо, а про це говорять різні проповідники та теологи, у ХХ століття з’явилася нова мотивація переслідування християн з боку держави. Керуючись «філософськими переконаннями» чи, краще кажучи, фантазіями, ті, хто прийшов до влади, у богомерзотному СРСР (або у Мексиці 20-х років, або у комуністичному Китаї, Третьому Райху тощо) відчули християнство як ідеологічну небезпеку, оскільки проповідь Христа підносила людину над боротьбою сьогодення, вириваючи її з контексту людських пристрастей а, таким чином, запобігаючи маніпулювання совістю для досягнення конкретних ідеологічних цілей. Але ніхто ніколи не сформулював справжні причини цих переслідувань, як ми бачимо зараз.

Тоді була названа проста причина: християнська віра «гальмує» прогрес, вона «гальмує розвиток освіти і науки», тому є «перешкодою до щастя». Щоб люди були щасливі, християн треба було вбивати, їхні церкви закривати, а державу будувати на принципах, які не мали нічого спільного з християнською мораллю.

Ці диявольські наміри були імпортовані в свідомість наших еліт і навіть у народ, і тоді було розгорнуто гоніння на Українську Церкву, щоб – бачте – наблизити «світле майбутнє»! Християни в Україні та по всьому світові перешкоджали цьому «світлому майбутньому», хоча не всі відкрито виступали проти нового політичного режиму, але все одно: вони лише чесно сповідували свою віру. Коли від них вимагали відмови, вони відповідали, що не можуть, що готові померти за Христа. Було вбито сотні тисяч людей, мабуть, більше, ніж у Римській імперії. Цей наш український народ, його найкращі представники, нібито заважали будувати світле майбутнє. Пройшовши через випробування та страждання ХХ століття, лихоліття війни і величезні втрати, страшну кару за все це диявольське, український народ почав поступово виходити з неволі комунізму, а зараз й рашизму.

Церква в Україні втратила мільйони своїх синів і дочок не тільки від рук зовнішніх ворогів, а й від безбожної влади власної країни. Серед убитих і замучених у роки гонінь було незліченна кількість мирян, ченців, священиків, єпископів, єдиним «злочином» яких була непохитна віра в Бога. Всі вони були вбиті (тобто стали мучениками) або тяжко постраждали через свою віру ( принесли Христу подвиг сповідництва) та їхню відмову піти на компроміс зі своєю вірою, співпрацювати з новим революційним урядом або зректися своєї віри, віри в Христа.

Шлях наслідування Христа – це завжди шлях хрестоносіння. Дорога на Пасху завжди пролягає через Голгофу. Цією дорогою йшов Христос; перші християни вибрали цю дорогу, і святі наступних століть йшли за ними, покоління за поколінням.

Бути мучеником – це не особистий вибір, це було б провокацією та співучастю смерті. Однак християни несуть у собі, через Господа Ісуса і всіх мучеників усіх часів, благословенний слід прожитого і відданого до кінця життя. Отже, насильницька смерть є суперечливим символом, який символізує перемогу життя. «Кров мучеників є насінням християн», — сказав церковний письменник Тертуліан у ІІ столітті.

Шлях віри в Христа – це завжди шлях хрестоносіння. Сам Господь показав нам цей спасительний шлях, і якби існував якийсь інший шлях, що веде до вічного життя, то, безперечно, Господь показав би його нам. Шлях наслідування Христа, шлях наслідування Христа – це шляхи смирення без нарікань, шляхи радісного перенесення скорбот, шляхи несення не тільки своїх, але й чужих тягарів, шляхи, що ведуть до Хреста, дороги, що ведуть до вічної Пасхи.

Святі ново-мученики та сповідники не лише в Україні, а по всьому Християнському світу загалом, були не тільки втіленням усього скарбу християнської традиції, але й були цілком гідними наслідувачами перших християн. Згадаймо, що першим ділом новонародженої Церкви було не керівництво ієрархами, не чернецтво, не висока богословська думка (а все це з’явилося пізніше, вже в Візантії), а мучеництво та сповідання. Саме першомученики та сповідники заклали основу, на якій зацвіло плодоносне дерево Христової Церкви. І саме цією скелею віри, цією апостольською закваскою єднають нас святі новомученики та сповідники українські.

У благочестивих сім’ях в Україні в минулому (радує, що все частіше і в наш час) найулюбленішим читанням були житія святих, складені святителем Димитрієм Ростовським. У цих книгах з такою яскравістю і переконливістю розповідається про подвиги древніх мучеників за віру Христову.

З історії Церкви відомі випадки, коли, наприклад, людина зазнавала страшні муки за віру Христову, але потім загордився або не пробачив своїх кривдників і відмовлявся від Христа. Благодать Божа відходила від такої людини.

Приклади християнських мучеників повинні стати дороговказною зіркою, своєрідним маяком в питаннях виховання. На цих прикладах ми і повинні виховувати молодь. Наприклад, письменниця Євгенія Тур (графиня Саліас де Турнемір) в XIX ст. була одним з найпопулярніших авторів. Її книги для юнацтва витримали безліч перевидань. Найбільш відомі романи і повісті письменниці присвячені життю перших християн. Стійкість мучеників, непохитності їх віри, безстрашність перед мучителями, вірність Христу викликали, воістину захоплення і бажання бути хоч якось схожим на святих мучеників.

Серед мучеників за віру були і діти, і жінки. Тортури і знущання показували силу духу християн. Навколишні люди розуміли, що мучеників підтримує Сам Господь. Навряд чи реальною була можливість вижити після таких страждань і знущань, проте вони свідчили, що істинно віруючі не будуть залишені.

Досвід кожного з цих мучеників і сповідників був унікальним. Навіть якщо їхній спосіб смерті чи страждань у багатьох випадках був подібним, кожен із них приніс із собою до моменту сповідництва чи мучеництва унікальну душу, унікальний набір досвіду та обставин. Якби ми заглибились у розум та серце кожного з цих святих і спостерігали, як вони унікально переживали свої страждання та усвідомлювали своє прийдешнє мученицьке життя, ми побачили б дивовижний гобелен досвіду. І ниткою, яка тримає весь цей гобелен, є любов, любов до Христа.

Для кожного християнина, для кожного вірного чада Церкви Христової день пам’яті мучеників і сповідників завжди є важливою духовною подією, що зміцнює віру, надихає на нові праці в ім’я Бога і на благо ближнього. Саме про мучеників писав святий апостол Павло: «Згадуйте ваших наставників, які проповідували вам Боже Слово, і, дивлячись на кінець їхнього життя, наслідуйте їхню віру»(Євр. 13:7).

Ті, хто постраждав за Христа в Україні у минулі часи, є опорою сьогоднішнього дня, бо ми віримо і знаємо, що вони, всі ви, хто міцно тримався Господа, вашого Бога, все ще живі сьогодні (див: Повтор. 4:4). Вони були вбиті, але залишилися непереможними, зазнали приниження, але здобули вічну славу, поховані в невідомості, але торжествують на Небесах, стоячи перед Престолом Божим і заступаючись за нас з вами, які волають до них в молитві. Завдяки їх заступництву віра Христова зберігається на цій землі, яку ми маємо й далі плекати.

Давайте спробуємо витягти моральні уроки з минулого. Ново-мученики ХХ-го століття повинні стати прикладом для нас, людей, що живуть в ХХІ-му столітті, – прикладом твердості у вірі, в любові до Христа, в строгому дотриманні істин Святого Євангелія, в милосердному ставленні до оточуючих, в відданості Христу, Який воскрес з мертвих.

Ієромонах Феофан (Скоробагатов) Полоцький,

доктор богословських наук.