Слово про необхідність поминання померлих

Ексклюзив. Така традиція, хоч і звична, але далеко не завжди зрозуміла нашим співвітчизникам, які навіть не уявляють, навіщо все це потрібно і що дає шанування померлих. Кожна людина потребує молитовної допомоги, а особливо – покійні. Адже той час, коли можна було молитися і творити добрі справи, для них самих закінчилося. Тепер тільки ми можемо допомогти їм своїми старанними молитвами.

І в святкуванні Великодня варто ще раз нагадати про те, що Христос прийняв хрест і страждання не тільки за живих, а й за померлих. На згадку про це церква встановила і особливі дні, коли благословлятимуться посилені молитви за покійних, і першим днем після Воскресіння Господа нашого є Радониця. Її святкують через дев’ять днів після Великодня, у вівторок після Світлої седмиці. У Радоницю з покійними діляться радістю Воскресіння Господа, висловлюючи надію і на їх Воскресіння. Сам Спаситель зійшов у пекло проповідувати перемогу над смертю і вивів звідти в рай душі старозавітних праведників. Від цієї великої духовної радості день цього поминання та має назву «Радуниця», або «Радониця».

Тут важливо згадати й те, що Рай, відкритий нам в біблійному одкровенні, це не бенкет серед невимовних красот, але зустріч з Богом. Як немовляті важливо тільки одне – щоб мама його притиснула до своїх грудей, обняла його, приголубила його, так і людині за своїм покликанням треба тільки одне- мати особисте живе спілкування зі своїм Творцем. З погляду Біблії, пекло і найстрашніші муки там, де Бога немає, де лише порожнеча.

А хіба ми не бажаємо, щоб наші покійні (друзі, родичі, та взагалі хто- завгодно, хто нам близький) знайшли вічне життя з Господом в його прекрасному раю? Так, ми хочемо цього, але тільки мало що для цього робимо. А для цього необхідно старанно поминати покійних.

А тим часом, підставою поминання покійних служать слова Спасителя: «Просіть і буде вам дано, шукайте і знайдете, стукайте і відчинять вам; бо кожен, хто просить одержує, хто шукає знаходить, а хто стукає відчинять».(Матв. 7, 7). Цими словами Ісус Христос наказує нам просити у нього всього, що служить на спасіння нам і нашим ближнім і самим померлим, і обіцяє виконати моління наше.

За словами святителя Феофана-Затворника: «доля тих, хто відійшов, не рахується вирішеною до загального суду. Доти ми нікого не можемо вважати засудженими остаточно; і на цій підставі молимося, утверджуючись надією на безмірне милосердя Боже. У померлих скоро починається подвиг переходу через поневіряння. Тут потрібна їй (душі) допомога! Станьте тоді в цій думці, і ви почуєте крик її до вас: “допоможи!”- ось на що вам належить спрямувати всю увагу і всю любов до неї. Я думаю, саме дійсне засвідчення любові буде, якщо з хвилини відходу душі Ви, залишивши клопоти про тіло іншим, самі відсторонитеся і, усамітнившись де можна, поринете в молитву про неї в новому її стані та нових несподіваних потребах. Почавши так, будьте в невпинному крику до Бога – їй про допомогу в продовженні шести тижнів, та й далі…».

У багатьох постає питання, а наскільки необхідні взагалі наші молитви за покійних? Так, необхідні, тому що надають їм дуже велике благодіяння. Річ у тому, що після смерті є дві вічності: або вічне блаженство праведників, або вічна мука грішників. Відомо також і те, що немає на землі людини, яка б пожила і не згрішила. Так що вірно твердження, що у гріхах ми народжуємося, у гріхах проводимо життя, у гріхах і закінчуємо своє земне існування.

Але чи всі ті, хто згрішив приносять повне і щире каяття перед смертю? Адже іноді смерть наздоганяє людину, що перебуває в стані такої тяжкої хвороби, коли у нього і пам’ять втрачається, а душевні сили приходять в повне знемога. І ясно, що в такому стані людина не може пригадати своїх проступків і покаятися в них, – і він помирає з гріхами. Часто смерть вражає людину раптово, і він, не принісши ніякого покаяння, також відходить з гріхами. А часом буває так, що людина не усвідомлює жаху смерті та своєї провини перед Богом, і не кається, а ближні замість того, щоб запросити священика додому страждають від дешевої сентиментальності.

Сам небіжчик вже не може допомогти собі ніякими засобами. Змінити свою долю людина може тільки, коли він живий, творячи добрі справи й благаючи про своє спасіння до Господа. Ось в таких-то випадках молитва за покійних вельми необхідна і доставляє їм найбільше благодіяння.

Багатьох людей, що дорогі нам, вже давно немає на землі, проте любляче серце не може забути їх, рветься до них, навіть, можливо, більше, ніж до живих. Подібним чином і покійні дивляться з потойбічного світу в нашу сторону, горя любов’ю до тих, хто тут їх серцю був особливо близький. Якщо ж хто з померлих досяг виправдання перед Богом, то він, відповідаючи на нашу любов взаємною любов’ю, посилає нам понад небесну допомогу; а тому, хто ще не досяг виправдання, в полегшенні його загробної долі може дуже допомогти наша молитва.

Прийде час, коли ми побачимося з ними. Як же радісно буде почути від них слово подяки за молитву! Вони скажуть: «Ось ти пам’ятав мене, не забув мене і допоміг мені під час потреби моєї. Дякую тобі». І навпаки: як гірко буде почути докір тому, хто не молився за померлих! «Ось ти не згадував про мене, не молився про мене, не допоміг мені в годину потреби моєї, дорікаю тобі».

Стан покійних подібно положенню людини, що пливе по дуже небезпечній річці. Молитва за покійних – це ніби рятувальний канат, який кидає людина ближньому, що потопає. Якби якимось чином перед нами відчинилася брама вічності, а ми побачили б ці сотні, тисячі мільйонів людей, що рвуться до мирного притулку, – то яке б серце не вразилося і не журилося побачивши своїх єдиновірних і єдинокровних близьких, без слів волають до нашої молитовної допомоги!

Річ у тому, що життя триває і після смерті. Причому остаточна доля людини вирішується не після смерті, а по другому пришестя Господа нашого Ісуса Христа, яке ми всі чекаємо. Тому до Другого пришестя ми ще можемо змінити цю долю. Коли живі, ми можемо зробити це самі, роблячи добрі справи і віруючи в Христа. Померши, ми вже не можемо вплинути на власне посмерття, але це можуть зробити люди, які Про нас пам’ятають, хворіють серцем. Кращий спосіб змінити посмертну долю покійного — це молитва про нього.

Молитися за своїх покійних батьків, родичів і всіх взагалі християн необхідно. Церква вчить, що якщо ми молимося за грішника, то його положення там трохи полегшується і тому є безліч підтверджень від тих, що були з того світу покійних. А якщо покійний сподобився благовоління Божого, то молитви про нього йдуть на порятунок самих моляться. Ось чому так важливо молитися за померлих у храмі та вдома.

У Православ’ї та Католицтві вважається, що душі померлих на тому світі потребують допомоги рідних і близьких. Вони відчувають провину за вчинені гріхи, бояться загробних випробувань, мучаться від почуття власної негідності перед Богом. Тому якщо ви ставите питанням, як поминати покійних з користю для них – згадуйте про їхні добрі справи та просите Господа, щоб він дарував їм спокій у блаженній вічності.

Молитва про тих, хто перейшов з життя тимчасового у життя вічне, є давньою традицією Церкви, освяченої століттями. Залишаючи тіло, людина виходить з видимого світу, але вона не покидає Церкву, а залишається її членом, і борг залишилися на землі, щоб молитися за людину. Церква вірує, що молитва полегшує посмертну долю людини. Поки людина жива, він здатний каятися в гріхах і творити добро. Але після смерті ця можливість зникає, залишається лише надія на молитви живих. Після смерті тіла і приватного суду душа знаходиться напередодні вічного блаженства або вічних мук. Це залежить від того, як було прожито коротке земне життя. Але багато що залежить і від молитви за померлого. Житія святих угодників Божих містять безліч прикладів того, як по молитві праведників полегшувалася посмертна доля грішників — аж до їх повного виправдання.

Особливу силу мають молитви на Літургії. Церква молиться про всіх покійних, в тому числі та про тих, що знаходяться в пеклі. Одна з уклінних молитов, що читаються у Свято П’ятидесятниці, містить прохання «про тих, які у пеклі тримаються» і про те, щоб Господь упокоїв їх «на місці світлому». Церква вірує, що за молитвами живих, Бог може полегшити загробну долю померлих, позбавивши їх від мук та дасть їм спасіння разом зі святими.

У храмі поминаються всі ті померлі, хто поєднував себе з Христовою Церквою в Таїнстві Хрещення (допускається також поминати тих, хто хотів охреститися, але не встиг цього зробити). Навіть якщо людина з якихось причин не ходила в храм протягом життя, але хрещеною була, її можна і потрібно поминати. Ви можете перед Божественною Літургією подати записочку “на проскомидію”. Проскомидія – частина Божественної літургії, яка її передує. На проскомидії заготовлюються хліб і вино для майбутнього таїнства причастя — перетворення хліба та вина в тіло і Кров Христові. На ній не тільки готуються майбутнє Тіло Христове (Агнець — велика просфора) і майбутня кров Христова для таїнства (вино), а й читається молитва за християн — живих або померлих. За Матір Божу, святих і нас, простих віруючих, виймаються частинки з просфорок. Зверніть увагу, коли Вам дають маленьку просфорку після причастя — з неї як ніби «хтось виколупав шматочок». Це священик виймає частинки з просфор за кожне ім’я, написане в записці «на проскомидию».

В кінці Літургії шматочки хліба, що символізують душі живих або померлих християн, занурюються в чашу з Кров’ю Христовою. Священик в цю хвилину читає молитву «омий, Господи, гріхи поминалися зде Кров’ю твоєю чесною та молитвами святих Твоїх».

Також в храмах проходять спеціальні поминальні служби — панахиди. Можна подати окремо записку на панахиду. Але важливо не тільки подати записку, а й постаратися особисто бути присутнім на службі, де вона буде читатися. Про час цієї служби можна дізнатися у служителів храму, яким подається записка.

Окремо варто відзначити, що рекомендується найближчими днями після смерті замовити в храмі сорокоуст, тобто поминання на сорока Літургіях: сорок разів приноситься Безкровна Жертва за покійного, з просфори виймається частка і занурюється в Кров Христову з молитвою про прощення гріхів новопреставленого. Це подвиг любові всієї повноти Православної Церкви в особі священика, що здійснює Літургію, заради поминаються на проскомидії людей. Це найнеобхідніше з того, що можна зробити для душі покійного.

Іншими словами, церква щоразу молить Господа Бога про померлих, коли відбувається Божественна літургія. Хто з християн перейшов з цього життя, не очистивши гріхів своїх щирим покаянням і добрими справами, такий поза Царства Небесного схильний до вічної муки в пеклі. Тільки ми, люди живі, можемо клопотати перед Богом за померлих, можемо звести Його милосердя на покійних. Сама любов і вдячність наша до померлих нашим ближнім не вимагає, щоб ми і по смерті не забували їх? Але чим краще можна пом’янути їх, як не молитвою до Бога, просячи Його милосердя пом’якшити долю засуджених, позбавити їх від пекельних мук і дарувати блаженство праведників?

Якщо ви втратили батька, матері, яким тяжких і тривалих праць варто було Вас виростити, виховати, прилаштувати. За життя їх ви не встигли гідно подякувати їм за піклування про тебе. Так ось чим заплатите за всі турботи про вас: пом’яніть їх перед Престолом Божим, подайте за упокій душ їх милостиню бідним. У вас не стало чоловіка, або ви втратили дружину, вам гірка ця втрата; з нею, здається, половина вас перейшла в могилу. Та і як можна забути тих, з якими ми протягом декількох років ділили радості та печалі, хто був нашим співробітником у всіх турботах життєвих? Так не забувайте – згадайте найдорожчу втрату перед Престолом Господнім, подайте за неї милостиню бідним.

Вас залишили твої діти без підпори та розради в старості, ви шкодуєте про них? Ось чим виявіть свою жалість до них: пом’яніть їх!

Як писав великий український святитель Іоанн (Максимович): “кожен, хто бажає проявити свою любов до померлих і подати їм реальну допомогу може найкращим чином зробити це молитвою про них і, особливо, подачею записки для поминання на Божественній Літургії. Нічого кращого і більшого зробити для них ми не можемо. Це їм завжди необхідно…».

Так, брати і сестри, сама природна сердечна любов і прихильність наша до померлих рідних наших, що не закінчується зі смертю їх, повинна спонукати нас до поминання їх, але не тільки їх.

Наведу одну реальну, але дуже повчальну історію. Один подвижник благочестя завжди молився про тих, за кого молитися нікому, тобто у кого не залишилося рідної душі на землі. Була у нього своя, особлива молитва: «Пом’яни, Господи, тих, кого пом’янути нікому потреби заради». І ось коли батюшці робили складну операцію на жовчному міхурі, в цей момент фактично настала його смерть. Він прокинувся на тому світі та побачив безліч людей, які прийшли за нього молитися, в тому числі й друзів своїх, священиків, вже померлих, але ще більше незнайомих. — А це хто? — запитав старець. І один зі священиків відповів йому: — Це ті, за кого ти молишся: «Пом’яни, Господи, тих, кого пом’янути нікому потреби заради». Це вони за тебе прийшли просити.

Отже, як ми бачимо, недаремно заповідала нам Свята Церква поминати покійних: цього вимагає наша любов до них і користь для них і для нас. Тому шкода бачити таких християн, які не поминають померлих, як ніби у них ніхто з близьких серцю не переселився у вічність.

А ось якщо спиратися не на логіку, але на рухи серця, то все стає на свої місця. У тому числі та молитва – прохання за пом’якшення долі на Страшному суді тих, кого ми любимо. Саме любимо, а не любили. І не тільки за тих, кого любимо. Але, більше за тих, кого не «переварюємо». Тим самим виконуючи заповідь Христа про молитву за ворогів і кривдників наших. Адже ніхто ж не змушує нікого молитися за покійних. Але якщо серце просить, чому ні?

Святитель Афанасій Великий, коли його запитали, що відчувають душі померлих, коли їх поминають, відповів: «Вони причащаються якимось благодіянням від безкровної жертви та добрих справ, які творяться в пам’ять їх, причащаються так, як відає і велить Сам володар живих і мертвих. Господь і Бог наш”»

Окремо зауважу, що можна і потрібно молитися за упокій покійних і до і після батьківських субот і спеціальних днів поминання покійних. Це борг живих перед покійними і вираз любові до них. Смерть – не відхід у небуття, а продовження існування душі у вічності, з усіма її особливостями, немочами та пристрастями. Тому покійні (крім прославлених Церквою святих) потребують регулярного (а не від випадку до випадку) молитовного поминання.

В цілому ж суботні дні (крім Великої Суботи, суботи на Світлому тижні та субот, що збігаються з двунадесятими, великими та храмовими святами), в церковному календарі за традицією вважаються днями особливого поминання покійних. Але молитися за покійних, подавати записки в храмі можна в будь-який день року, навіть коли за статутом Церкви не служаться панахиди, в цьому випадку імена покійних поминаються у вівтарі.

У Церкві немає чітких рамок і установок, коли молитва може вважатися «сильніше», «дієвіше» і т.д. ніяка дата не робить нашу молитву особливо сильною. Церква закликає суто молитися за померлого з моменту його смерті й протягом 40 наступних днів. У ці дні душі найбільше необхідна наша підтримка молитвою, милостинею та справами милосердя. І велика радість для душі, якщо з першого дня відходження в інше життя, близькі та родичі збираються в єдиній молитві про її порятунок. Тому наша молитва ніколи не буде «зайвою» або «неправильною» тільки тому, що була піднесена раніше третього дня або інших поминальних днів.

Святий Григорій Двоєслов розповідав такий випадок. Один брат, що жив в його монастирі, за порушення обітниці, на повчання іншим, був позбавлений після смерті церковного поховання і молитви протягом тридцяти днів, а потім зі співчуття до його душі тридцять днів за нього приносили безкровну Жертву з молитвою. В останній з цих днів покійний з’явився в баченні своєму рідному братові та сказав: «до цього я сильно страждав, тепер же мені добре!». Таким чином, через рятівну безкровну Жертву покійний брат уникнув покарання.

У близьких покійного (особливо у дітей і онуків, а також нащадків 5, 10, 15 тощо покоління) є велика можливість допомогти покійним предкам – явити плоди духовного життя (жити в молитовному досвіді Церкви, брати участь в свв. Таїнствах, жити за заповідями Христовими). Хоча небіжчики самі й не виростили ці плоди, а їх явили їхні діти та онуки, і більш далекі нащадки, але і вони (покійні предки) причетні до цих плодів як коріння або стовбур.

Так давайте, дорогі брати й сестри, не лінуватися поминати наших дорогих покійних, оскільки від цього буде велика користь і їм і нам і велика радість Воскреслому Христу.

Ієромонах Феофан (Скоробагатов) Полоцький,

доктор богословських наук.