Слово про I Вселенський собор в Нікеї 325 року

Ексклюзив. У сьому неділю Пасхи (якщо рахувати саме Пасху як першу неділю, а якщо як нульову, то на шосту неділю) ми вшановуємо пам’ять святих богоносних отців І Вселенського Собору. Пам’ять Першого Вселенського Собору святкується Церквою Христовою з давніх часів. Господь Ісус Христос залишив Церкві велику обітницю: «Я збудую Свою Церкву, і пекельні ворота її не подолають» (Мт. 16:18). Хоча Церква Христова на землі пройде через важкі змагання з ворогом спасіння, вона вийде Переможницею. Святі мученики у перші три століття християнської ери засвідчили правдивість слів Спасителя, перенісши страждання і смерть за сповідання Христа, але меч гонителя розтрощений Хрестом Христовим.

Нагадаю, що наступного року ми будемо святкувати 1700-річчя цього Собору, на якому зокрема були встановлені правила визначення дати Пасхи. Зараз є поки що слабке сподівання, що всі християни мають святкувати Великдень разом.

Пам’ять отців Першого Вселенського Собору крім усього іншого допомагає нам дати відповідь на питання, а навіщо ієрархічної Церкви бути Соборною, як ми про це постійно читаємо в Символі віри. Зараз, коли особливо деякі церкви у світі перетворилися просто в придатки ідеологічних відділів правлячих партій при диктаторах (як це вже реально відбулося у Швабростані), все частіше звучить з вуст так званих лібералів лунає твердження: «у всьому винен Костянтин-Валерій Констанцієвич з династії Флавіїв, це він зробив Церкву державною».

Мовляв, був період нелегальної церкви, який був «золотою добою», а потім Церква зіпсувалася.

І це твердження повністю помилкове.

Ось чому: 1) ніякої «золотої доби» в історії Церкви не було. Ніколи. Рівно навпаки. Вся історія Церкви – це шлях болю, страждання, гріха, злочинів, а й праці над собою, розвитку і святості одночасно. По одній вулиці ходили й святі, і бандити та повії, аскети та тирани. Земна церква – це церква грішників, які шукають свічного спасіння. Тому вона живе та й ще покликана жити в будь-яких містах і країнах. У неї не було «золотого віку», її «золотий вік», описується словами «Його ж Царству не буде кінця» та знаходиться за межами людської, зокрема й церковної історії;

2) сам імператор Костянтин не зробив Християнство державною релігією. Він всього лише:

1. Зрівняв християн у правах з іншими релігіями імперії, включаючи звільнення від податків для духовенства.
2. Видав указ про реституцію (повернення) незаконно відібраного майна та про репарації (відшкодування) якщо реституція неможлива.

Це абсолютно нормальне в рамках римського права відновлення справедливості. Так, «сенат та народ Риму», від імені яких правили імператори, вміли визнавати помилки й не корчили з себе непогрішне божество, як сучасні диктатори в Євразії, перелічувати їх зараз не варто. Нагадаю, що державною релігією християнство зробив тільки імператор Феодосій лише у 385 році, коли християн стала більшість.

А в 313 році християн було близько 5-10% від населення імперії. Сам Костянтин хрестився тільки на порозі смерті під час тривалої хвороби.

Тобто перехід від нелегальної та переслідуваної меншини до мажоритарної релігії у Християнства зайняв не пару років, а пару поколінь. І статус єдиної державної релігії виник за фактом, а не в якості наказу зверху. Це дуже важливо проартикулювати.

Держава – не всемогутнє божество, яке може наказати вірити чи не вірити. Щобільше, якщо держава очолюється людьми розумними, як святий рівноапостольний Костянтин (те, що це була людина дуже розумна, ясно з аналізу його економічних та адміністративних реформ).

Так ось. Розумними правителями не всемогутність держави приймається як даність. Як мокрість води або гарячість вогню. І тільки тирани й дурні вірять, ніби інструменти державного насильства – універсальні. Костянтин затвердив Міланським едиктом 313 року християнство в якості допустимої в імперії релігії, з визнанням незаконності переслідувань та конфіскацій майна виключно з політичного прагматизму й духу римського права.

Все це так, але навіщо цьому розумному імператору знадобився Вселенський Собор? Дійсно ідея провести Екуменічний Синод єпископів належить імператору або єпископам, які змогли йому цю ідею красиво піднести.

Важливо, що це ідея «лежить на поверхні». Якщо Бог – Єдиний, то єдиний повинен бути і Його Народ, – Церква. Якщо Бог – універсальний, тобто звертається до всього людства, універсально Божественне одкровення про Бога та Божественне втілення, то як мінімум має бути єдине й вчення про Одкровення.

І немає ніякого іншого шляху зберегти єдність одкровення окрім як через єдність хранителів цього одкровення – тобто єпископів. Віра в Єдиного Бога вимагає єдності Церкви. Чому сучасний так званий «екуменічний рух» буксує, намагаючись зберегти інтерпретацію поділу церков як благо.

Справжнє благом є тільки єдина Церква, яка надто багата традиціями та різноманітністю, але єдина в інтерпретації Божественного Одкровення (притчу про батька синів і прутики з віника, думаю кожен сам згадає). Тому перед викликами епохи єпископи прийняли ідею Екуменічного Синоду (Вселенського Собору) як нагальну необхідність.

Вселенський Собор – це голос усієї церкви, включаючи відсутніх або посланих легатів, або одного єпископа від усієї церковної провінції. Наприклад, святитель Осія Кордовський (радник та друг імператора) був одночасно й легатом Папи та представником від усієї Іспанії.

Вселенський Собор – це не досвід прямої демократії. Це пошук вірного розуміння Божественного одкровення, а не пошук ідеологічного консенсусу, як у парламенті демократичної держави. Це важливо розуміти, коли зараз ми звертаємося до теми «синодального шляху» та взагалі так званої «соборності». Соборний не означає «церковно-демократичний». Як «кожна кухарка» не може керувати державою, так само маса кухарок не може керувати державою, так і маса кухарок не може розпізнавати Одкровення.

Одна з функцій церкви ієрархічної – це вчительство народу Божого. Тобто переплавка смислів Божественного Одкровення в наратив (в інформацію), який найбільш коректно і комфортно для адресата передає смисли Божественного Одкровення. Цей наратив часто й називають «вченням Церкви».

Тому традиційний «поділ» Церкви на «ту, що вчить» та «ту, що вчиться», це зовсім не «вигадка середньовічних схоластів», а Божественне встановлення. Вже розділивши своїх послідовників на апостолів (посланців) двох груп, числом 12 і числом 70, і просто послідовників без окремого служіння, Господь Ісус Христос показав приклад саме ієрархічної структури.

Насправді будь-яке людське співтовариство більш-менш численне буде прагнути до організованості та вибудовування ієрархії, розподілу функцій і служінь. Це закладено в природі людини. Це позитивне прагнення «будувати світ навколо себе» та прагнення до співпраці.

І Церква Християн в разі не виняток. Новий народ Божий ділиться на службовців і тих, хто приймають служіння. Іншою мовою, тих, хто вчить та тих, хто навчається, якщо говорити в контексті вчительського служіння церковної ієрархії. І що б вчити необхідно знати те, чого покликані вчити. Тобто єпископи Церкви повинні бути освічені досить добре. У тому числі й що б розпізнавати Божественне Одкровення. І розпізнавши Одкровення, викладати його людям.

Може здатися, що головна небезпека для Церкви виходить від держави. Навіть гуляє думка ніби співпраця з державою псує Церкву.

Це знову-таки не так. Як парадоксально не прозвучить, але псує не тільки церкву, але взагалі всіх, співпраця з державою, з якою співпраця неможлива в принципі. Просто, тому що такі держави не вміють співпрацювати. Вони шукають тільки сліпих виконавців своєї волі, і тільки.

Співпраця ж передбачає саме союз двох автономних акторів, які просто виконують різні сторони однієї справи. Нормальна держава повинна бути відкрита до співпраці безлічі акторів (діячів) різного ступеня незалежності аж до інших держав. Тоді воно може множити суспільне благо, просто приймаючи співпрацю в тому числі й шляхом обмеження власної влади. Держава, що перетворила себе саму з засобу в ціль, хоч й примушує до «співпраці» з собою всіх, кого може, насправді співпрацювати не може і не вміє. Тому «співпраця» з такою державою псує і дуже сильно як індивідуального діяча так й будь-яку взагалі групу людей, а не тільки Церкву.

Така кепська співпраця часто називається колабораціонізмом. Тому так важливо відмовитися від співпраці з такою державою. Але воно хоч і важка проблема (аж до злочинних воєн, які така держава розв’язує). Але не найбільша для Церкви проблема.

Не менш велика (хоча і не більше) проблема – це спроба зробити церковне вчення більш приємним для поширених в народі забобонів або ідеологічних мемів, чим би вони не прикривалися.

«Відкоригувати» для «маси відповідно до актуальних» вітрів, що дмуть у головах. Власне так і виникали деякі єресі. І ось це і є велика небезпека. Саме для цього й необхідно постійне обговорення істин Божественного Одкровення та формування догматів. Наприклад, учительство Церкви про єдність людського роду.

Або про цінність людського життя, навіть імпліцитною. Або що чоловік і жінка це не «соціальні ролі», два різних покликання (форми реалізації) детерміновані біологічною статтю, а спотворення цього порядку є девіаціями, тому не можуть бути нормою. Це так, легка добірка з різних «вітрів, щодмуть в головах».

Бог дарує своїй Церкві надприродний Дар, що б відрізняти подих Святого Духа від «подих вітру в голові».

Такі взагалі були причини, згідно яких імператор Костянтин та його побожні спадкоємці на троні Візантії скликували Вселенські Собори. Але в 20-тих роках четвертого століття були ще й свої особливі чинники, які ми зараз розглянемо

У четвертому столітті гоніння на християн припинилися, але єресі виникли в самій Церкві. Однією з найзгубніших єресей було аріанство. Арій, священик Олександрії, був людиною надзвичайної гордості та честолюбства. Заперечуючи Божественну природу Ісуса Христа та Його рівність з Богом Отцем, Арій хибно вчив, що Спаситель не є єдиносущним (або однаковим) з Отцем, а є лише створеною істотою, яка лише подобна до Отця Небесного.

Це було небезпечно, бо міг з’явитися хтось, хто би заявив, що він/вона більш подібний до Отця, чим Христос. Приклади цього ми бачили за межами Християнства в Євразії починаючи з сьомого століття аж до наших часів. Було безліч різноманітних предтеч антихриста, є вони й зараз.

Але повернемося на початок Четвертого століття. Тоді Помісний Собор, скликаний під головуванням Патріарха Олександрійського, святителя Олександра, засудив лжевчення Арія. Однак Арій не підкорився владі Церкви. Він писав до багатьох єпископів, засуджуючи постанови помісного Собору. Він поширив своє лжевчення по всьому Сходу, отримавши підтримку від деяких східних єпископів та навіть родичів імператора.

Розслідуючи ці розбіжності, святий імператор Костянтин (пам’ять 21 травня) порадився з єпископом Осієм Кордовським (пам’ять 27 серпня), який запевнив його, що єресь Арія спрямована проти найфундаментальнішого догмату Христової Церкви, і тому він вирішив скликати Вселенський собор.

У 325 році 318 єпископів, які представляли християнські Церкви з різних країн, зібралися в Нікеї (зараз це місто має назву Ізник, воно розташовано на азійському березі Босфору). Серед зібраних єпископів було багато сповідників, які постраждали під час гонінь та мали на собі сліди тортур. У Соборі також брали участь кілька великих світил Церкви: святитель Миколай, архієпископ Мир Лікійських (6 грудня і 9 травня), святитель Спиридон, єпископ Триміфонський (12 грудня), та інші, шановані Церквою як святі отці.

Разом з Александрійським Патріархом Олександром прибув його диякон Афанасій [який пізніше став Олександрійським Патріархом (2 травня і 18 січня)]. Його називають «Великим», бо він був ревним борцем за чистоту Православ’я. У шостій пісні канону на сьогоднішнє свято він названий «тринадцятим апостолом».

На засіданнях Собору головував імператор Костянтин. У своїй промові, відповідаючи на привітання церковного історика, єпископа Євсевія Кесарійського, він сказав: «Бог допоміг мені знищити нечестиву силу переслідувачів, але для мене більше, ніж будь-яка кров, пролита в бою, для воїна є внутрішня боротьба в Церкві Божій, бо вона більш згубна».

Арій із сімнадцятьма єпископами серед своїх прихильників залишався зарозумілим, але його вчення було відкинуто, і він був відлучений від Церкви. У своїй промові святий диякон Афанасій категорично спростував блюзнірські думки Арія. Єресіарх Арій зображений в іконографії сидячим на колінах у сатани або в пащі звіра безодні. Отці Собору відмовилися прийняти символ віри (Символ віри), запропонований аріанами. Натомість утверджували Православний Символ Віри. Святий Костянтин (можливо за порадою святителя Осії Кордовського) просив Собор вставити в текст Символу віри слово «єдиносущний». Отці Собору одностайно прийняли його пропозицію.

У Нікейському символі віри святі отці виклали і підтвердили апостольське вчення про Божественну природу Христа. Єресь Арія була викрита та відкинута як помилка зарозумілого розуму. Вирішивши це головне догматичне питання, Собор також видав Дванадцять канонів з питань церковного управління та дисципліни. Також визначили дату святкування Святої Пасхи. За рішенням Собору Свята Пасха повинна святкуватися християнами не в один день з юдейською Пасхою, а в першу неділю після першого повного місяця весняного рівнодення (яке відбулося 22 березня 325 року).

Тож плекаймо нашу віру, яку ми успадкували від святих Отців Нікейського Собору, і, вкорінюючи й утверджуючись у ній, стараймося зробити її живою реальністю в собі та між нами; бо всеперемагаюча благодать Сина Божого, єдиносущного з Отцем, може перемогти наші пристрасті та слабкості і зробити нас здатними любити згідно з заповіддю Отця. Тоді сповниться в нас молитва Спасителя, прочитана в сьогоднішньому Євангелії: Святий Отче, збережи в імені Своєму тих, кого Ти дав Мені, щоб були одно, як і ми. Амінь.

Ієромонах Феофан (Скоробагатов) Полоцький.