Слово про Друге Блаженство Євангельське

Ексклюзив. Дорогі брати і сестри в Христі, сьогодні я пропоную Вам поміркувати над другим євангельським блаженством, яке Христос проголосив у своїй Проповіді на горі: «Блаженні ті, хто плаче, бо вони втішаться». Ці слова можуть здатися нам парадоксальними, адже як може плач бути ознакою блаженства? Що Він мав на увазі під цим Блаженством? Як траур може привести до розради, справжньої радості й щастя? Тому взагалі варто нагадати про сутність Євангельських блаженств як таких.

Заповіді блаженства — це частина великої проповіді Ісуса Христа, яка описує, бути справжнім Його учнем, тобто як бути добрим Християнином, не лише за назвою, але й за сутністю. Звернемо увагу на цю частину Святого Письма, щоб ми могли уважно розглянути кожне з тверджень, які в ній містяться.

Шлях євангельських блаженств – це, перш за все, шлях, яким ішов Спаситель світу. Це Він сам був убогим духом, плакав та був мовчазний, смиренний і милосердний, чистий серцем, спраглий справедливості і миру. Це Він постраждав за правду та був переслідуваний. Але Христос прийшов на землю не просто постраждати чи бути переслідуваним, але щоб показати нам шляхи, які ведуть нас до Бога. Людина ХХІ століття запитує, що я отримаю від цього, яку користь це принесе мені, скільки я на цьому зароблю, скільки я на цьому отримаю?

Перше Блаженство навчало нас, що ми повинні спочатку прийти до Бога в глибокій бідності нашої душі, як чоловік чи жінка, які усвідомлюють, наскільки вони справді потребують Божої ласки. «Блаженні вбогі духом», сказав Господь, «бо їхнє Царство Небесне» (Матвія 5:3). І з цих слів ми дізнаємося, що першим аспектом бути добрим християнином є бути таким, хто визнає своє духовне банкрутство і, отже, свою потребу в Божій благодаті.

Друге Блаженство спирається на перше. Це вчить нас, що справжній християнин починає не тільки з усвідомлення того, наскільки він/вона відчайдушно нужденні в очах Бога через свій гріх, але й виходить за рамки цього, щоб висловити глибокий сум та скорботу через свої гріхи. Спаситель каже: «Блаженні ті, що плачуть, бо вони будуть утішені» (Мт. 5:4 ).

Досить погано усвідомлювати, що світ сумний. Але відчуття впливу цього світу — переживання горя, смутку та жалоби — може бути руйнівним. І тому Ісус Христос звернувся до жалоби у другому зі своїх блаженств. Щоб це зрозуміти, нам потрібно проникнути у глибину його змісту та розглянути його в контексті нашого життя.

Давайте подивимося, про який смуток говорить Ісус Христос? Ми можемо побачити два види смутку. Перший смуток – це той, через який людина втрачає надію. Людина, охоплена таким сумом, позбавляється любові, для неї майбутнє вже не має значення. Другий вид смутку виникає, коли людину засмучує дійсність, яка її оточує. Така печаль виникає, коли ми бачимо, наприклад, алкоголь у родині. Такий смуток переповнює нас, бо ми бачимо, як страждають самі діти та подружжя.

Любі мої, якби ми шукали людей, які страждають від цих двох різних скорбот, ми повинні показати особу Юди та Петра. Перший, Юда, злякався власного падіння. Юда знав, що він продав свого Найкращого Друга, він заперечував ці стосунки, він зрікався свого Учителя. Зневірений, він не вірив, що Бог може простити йому будь-який гріх. У результаті його великий смуток привів його до рішення покінчити життя самогубством.

Однак, коли Петро теж зрікся свого Вчителя, він добре усвідомлював, що він також зрікся свого Друга, свого Господа та Вчителя. Його зрада була схожа на зраду Юди. Однак від Юди його відрізняло те, що він міг сумувати через свої вчинки. Його сльози були сльозами над самим собою, над зрадою і гріхом. Тоді в Петрі відбулася велика зміна. Він знав, що зрадив Господа, але водночас він бачив, як сильно Христос любив його.

Спаситель світу досконало знає людину, бо як Бог став людиною і також пережив плач. Христос оплакував Єрусалим, бо побачив, що він не визнав Месії і відкинув Того, Кого чекав стільки століть. Спаситель також плакав, стоячи біля могили свого друга Лазаря, але це були сльози смутку через смерть його друга. (Івана 11:33-36). Він пожалів вдову, яка втратила сина (Луки 7:12-13).

Отже, плач Христа був реакцією на гріх, на зло. Спаситель плакав, бо бачив брак любові. Сум Христа завжди спрямований проти зла, яке сталося.

Святі отці та видатні богослови зазвичай говорять про три види смутку і розради:

1. сум за своїми гріхами та гріхами інших. Цей вид смутку знаходить розраду в Божому милосерді;
2. смуток, викликаний труднощами і стражданнями життя на землі. Втіха — життя вічне;
3. смуток страждань з Христом. Радість дарує Святий Дух, Утішитель.

Який смуток супроводжує наше життя? Які причини наших сліз та печалі саме зараз? Це свідчить про те, що християни мають принаймні три речі, які викликають у них скорботу,— які зворушують їхні серця до такої міри, що вони засмучуються та можуть довести до сліз. Бог хоче, щоб люди були чутливими до страждань, болю та мук, спричинених гріхом (нашим власним чи інших), і були співчутливими до тих, хто сумує через втрату близьких.

Отже, перша причина смутку може бути пов’язаною з покаянням за наші гріхи: коли Бог веде нас до покути, ми досягаємо точки, коли усвідомлюємо силу наших гріхів.

Наші почуття легко зрівняються зі словами царя Давида: «Ти ж, Господи, не забери від мене Своїх щедрот. Твоє милосердя і Твоя правда постійно мені допомагали. Бо мене оточило зло без кінця і краю, оволоділо мною моє беззаконня, і я не був здатний бачити. Його стало більше, як волосин на моїй голові, тож моє серце покинуло мене. Господи, зволь мене визволити. Господи, зглянься, щоб мені допомогти» (Псалом 39:12-14). Покаяння — процес зізнання Богові своїх гріхів і перехід до Його способу життя — це дуже тверезий процес (Псалом 50). Воно починається з божественної скорботи через гріхи, яка веде до реальних змін (2 Коринтян 7:9-11). Щоб дізнатися більше, прочитайте наші статті про покаяння.

Смуток за гріхи світу: «Поглянь на мене, помилуй мене згідно з Твоїм присудом для тих, які люблять Твоє Ім’я. Спрямуй мою ходу згідно зі Своїм словом, — хай мною не опанує ніяке беззаконня. Визволи мене від осуду людей, і я буду дотримуватися Твоїх заповідей. Засяй Своїм обличчям на Свого раба, — навчи мене Своїх настанов. Потоками полилися з очей моїх сльози, бо ті не дотримувалися Твого закону», — сказав псалмоспівець (Псалом 118:132-136). Це може стосуватися тих, хто живе в місті/сілі (Матвія 23:37; 2 Петра 2:7-8), нації (Єремії 4:19) або всього, сповненого гріха світу (Римлянам 3:10-18).

А зараз повернемося до того смутку, який пережив кожний з нас: смерть близької людини є болючою справою, і святий апостол Павло радить нам «плакати з тими, хто плаче» (Римлянам 12:15; див. також 1 Коринтян 12:26).

Так, смерть — це неминуча сила, яка вразить кожну людину на планеті. Навіть знання великого Божого плану не знімає болю та смутку через таку втрату.

На щастя, після всього цього плачу, з яким стикається християнин, залишається розрада. Бо вони будуть утішені — так каже Христос.

Є багато аспектів цього плану, які служать для втіхи послідовників Христа навіть зараз, коли вони переживають великий смуток. Ось вони:

1. Прощення гріхів: покаяння та необхідне для цього таїнство сповіді може бути болісним досвідом. Але є втіха в усвідомленні того, що коли ми каємося, Бог прощає наші гріхи і викидає їх із Свого розуму, «як схід від заходу» (Псалом 102:12). У глибині цього каяття можна побачити милосердя та велич Бога (Йоіла 2:13; 1 Івана 1:9).

2. Повернення Христа: світ — це заплутаний безлад, який має лише одне рішення: повернення Ісуса Христа. Поки Він не повернеться, ситуація залишиться досить проблемною. Після Свого повернення на цю землю Христос «змінить їхній плач на радість, потішить їх і зробить їх радішими, а не сумними» (Єремія 31:13). Згодом Він «зітре кожну сльозу з їхніх очей» (Об’явлення 21:4 ).

3. Воскресіння: після смерті близької людини знання про воскресіння може бути дуже втішним. Усвідомлення того, що це життя — це ще не все, але що Бог підготував щось ще більше, — це величезне джерело втіхи (1 Коринтянам 15:51–54; 1 Солунянам 4:13–18). А також, я завжди про це нагадую: дуже необхідними та благодатними є заупокійні молитви. Завдяки виконанню Божого плану ті, хто сумує, «будуть утішені».

Тепер, коли ми розглянули Блаженство (на цьому етапі у самих загальних рисах), давайте подумаємо, як ми можемо це здійснити у нашому власному житті. Перш за все, «плач» у цьому контексті не є простою сльозою, що проливається через особисті страждання. Це більше про глибоке співчуття та покаяння, яке виникає, коли ми розуміємо нашу власну гріховність та бачимо наш світ, що потерпає від зла.

Христос не просить нас бути сумними заради самого суму, а закликає нас бути чутливими до страждань та несправедливості, що існують навколо нас. Коли ми плачемо через гріхи, які вчиняємо, чи через страждання інших людей, ми визнаємо свою слабкість та нашу потребу у Божій благодаті. Цей плач відкриває наші серця для справжнього покаяння та перетворення нашого життя на благо.

Відповідно до обіцянки Христа, «вони втішаться». Це втішення не є тимчасовим або поверхневим. Це Божий мир і радість, яка приходять від усвідомлення, що ми не залишаємося в наших стражданнях та гріхах. Божа любов і милість зцілюють наші душі та дарують нам справжній спокій, який перевищує всі людські розуміння.

Утішення від Бога приходить не тільки в момент, коли ми звертаємося до Нього з нашими слізьми і смутком, але й у процесі нашого зростання в Ісусі Христі. Це втішення є плодом духовного відновлення та благодаті, що перетворює наше горе на радість. Утішення, про яке йдеться в другому євангельському блаженстві, має особливе, глибинне значення, яке ми можемо краще зрозуміти, якщо розглянемо його з кількох аспектів.

Утішення від Бога — це не просто утримання від болю або засмучення, а й відновлення від духовних ран та розчарувань. Коли ми плачемо через наші гріхи й страждання, ми визнаємо свою недосконалість та потребу в Божій милості. Тут перші два євангельські блаженства поєднуються в єдине ціле. Цей плач не є безнадійним, але є кроком до пошуку відновлення через Божу благодать.

Бог дає нам утішення, коли ми щиро каємося та звертаємося до Нього за допомогою. Наприклад, у Першому Соборному Посланні Апостола написано: «Коли скажемо, що не маємо гріха, то самих себе обманюємо, і немає в нас правди. Якщо ж визнаємо свої гріхи, то Він, вірний і праведний, щоби простити нам гріхи й очистити нас від усякої неправедності. А коли скажемо, що ми не згрішили, то робимо Його неправдомовним, і Його слово в нас не перебуває» (1 Івана. 1:8-10).

Ще однією важливою частиною Божого утішення є мир, який перевищує людське розуміння. Коли ми переживаємо болісні обставини, Бог дарує нам мир, який не залежить від обставин, а є глибоким відчуттям спокою і довіри до Нього.

У Филип’ян 4:6-7 сказано: «Нічим не журіться, але в усьому молитвою та благаннями з подякою висловлюйте ваші прохання Богові. І мир Божий, який перевищує всяке розуміння, нехай береже ваші серця і ваші думки в Христі Ісусі». Цей мир охороняє наші серця і розуми від тривог та страхів.

Утішення від Бога також є досвідом глибокої і непохитної любові Божої. Бог обіцяє бути з нами в нашій слабкості та стражданнях. В Псалмі 33:19-21 написано: «Господь близький до тих, чиї серця в скорботі, і спасе лагідних духом. Багато скорбот у праведних, та від них усіх визволить їх [Господь].Господь оберігає всі їхні кості, жодна з них не буде поламана».

Ця любов проявляється через особисте спілкування з Богом, яке дає нам відчуття, що навіть у найтяжчі часи ми не залишені одні. Бог завжди поруч, готовий підтримати і дати нам силу для подолання труднощів.

Коли ми отримуємо Боже утішення, воно приносить не тільки заспокоєння, але й надію та радість. Це утішення допомагає нам дивитися на життя з новою перспективою, навіть коли обставини залишаються складними. Як написано в Римлянам 15:13: «Бог же надії нехай наповнить вас усякою радістю і миром у вірі, щоб ви силою Святого Духа збагатилися надією».

Щоб пережити утішення від Бога, важливо активно шукати Його присутність у нашому житті. Це включає регулярну молитву, читання Святого Письма, таїнства святої Церкви, перед усім сповідь та причастя, поради доброго духівника. Через ці благочестиві практики ми можемо відчути близькість Божу та отримати утішення, яке Він обіцяє, які Він дарує.

Коли ми дозволяємо собі плакати і приносити наші страждання перед Богом, ми відкриваємо шлях для внутрішнього спокою і перетворення. Сам Христос використовує ці моменти для зцілення і духовного зростання. Плач, про який говорить Спаситель світу, може стати моментом особистої зустрічі з Ним як з Богом. Відкритість до нашого болю та страждань дозволяє нам бути чесними з Богом про те, що відбувається в наших серцях. Це створює простір для глибокого особистого зв’язку з Ним. Бог не лише бачить наші сльози, але й відповідає на них своєю присутністю і милістю. Коли ми плачемо, визнаючи наші слабкості і страждання, ми відкриваємо наші серця для Божої благодаті і утішення, яке Його любов дарує нам.

Отже, утішення від Бога є глибоким і всебічним досвідом, який охоплює прощення, мир, любов і надію. Це утішення надає нам сили переживати труднощі, піднімати наш дух у часи смутку і допомагає нам жити в радісному очікуванні Божої доброти.

А зараз привернемо увагу на те, що це блаженство також закликає нас бути активними у нашому співчутті. Не можемо залишитися байдужими до страждань інших людей. Як християни, ми покликані не тільки спостерігати, але й діяти — підтримувати, служити і бути світлом у темряві.

Всі християни повинні підтримувати один одного у втішенні та відкритися на дію Духа Утішителя. У «прощальній промові» (Ін. 14-16), виголошеній перед своїми стражданнями і смертю, Спаситель світу чітко оголосив про пришестя «Духа правди» та Його дарів. Найважливіше – утверджувати велич і силу Євангелія та захищати християн від сумнівів та від сил зла.

Утішення не зупиняється на впливі на емоції, але є актом милосердя, який впливає на всю людину. Для багатьох людей простої ласки та підтримки недостатньо, їм потрібно показати сенс життя, визнати та прийняти правду. Знаючи це, свідомі християни також повинні бути готові до труднощів та спротиву, як зовнішнього та внутрішнього. Тому й вони самі потребують підкріплення й розради, що є наслідком не стільки миттєвого задоволення від того, що їхня праця приносить видимі плоди, скільки свідомості того, що вони служать багатству й глибшому пізнанню Бога (див: Кол 2, 1-2).

Дорогі брати і сестри, нехай це блаженство стане для нас покликом до дії. Нехай наш плач за гріхами і стражданнями світу буде не тільки вираженням наших почуттів, але й стимулом до дій, які принесуть утішення іншим. І нехай втішення, яке ми отримуємо від Бога, надихає нас на те, щоб приносити втішення і мир іншим.

Наше співчуття до страждань інших може проявлятися у конкретних діях допомоги. Це може бути волонтерська діяльність, підтримка нужденних, або допомога тим, хто переживає важкі часи. Ми можемо бути джерелом підтримки та розради для тих, хто страждає. Це може включати в себе слухання, спільні молитви, або просто надання моральної підтримки.

Але при цьому не треба забувати про молитву, необхідно, хоча коротенько, просити Бога допомогти нам принести Його мир іншим, необхідно молитися, щоб запобігти помилками. Часом вистачає навіть й коротенької молитви: «Господи, Ти знає ш цю справу, зміцни мене, допоможи принести твій мир. Амінь».

Утішення, яке ми отримуємо від Бога, повинно надихати нас боротися за справедливість. Наше втішення та милосердя можуть трансформуватися в дії, які сприяють соціальній справедливості. Це може бути активність у боротьбі з бідністю, нерівністю, або іншими формами несправедливості.

Молімося, щоб ми могли сприймати і переживати це утішення в нашому житті і бути свідками Божої милості і любові для інших. Молімося, щоб наші серця були відкритими до співчуття і щоб Божа благодать перетворювала наші сльози в радість, яка сповнює наше життя і служіння.

Ієромонах Феофан (Скоробагатов) Полоцький.