Слово на п’яте євангельське блаженство: «Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть» (Мт. 5:7)

Ексклюзив. Христос воскрес! Сьогодні перед нами — п’яте слово Господа нашого Ісуса Христа з Нагірної проповіді, слово просте й величне, яке проникає до самого серця людського:«Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть».Ці слова — не просто моральний заклик. Це — одкровення вічного Божого порядку, бо у милості відбивається саме серце Бога. Милість — не слабкість і не сентиментальність, це – сила любові, яка перемагає гріх, долає розділення і чинить мир.

Блаженства, про які говорить Христос, мають здатність змінювати людину; нам просто потрібно впровадити їх у своє життя. Зрештою, ми всі чудово бачимо, що світ говорить нам зовсім інше, ніж блаженства Христові. Ми бачимо, що світ завойовують не лагідні, а ті, хто пробивається всередину, хто прагне своєї мети будь-якою ціною, хто завжди повинен вийти на вершину, хто повинен отримати вигоду з усього. Ми бачимо, що ті, хто прагне справедливості, не завжди задоволені, скільки смутку іноді викликає програш справи в суді, закон був на нашому боці, а все ж ми програли, бо не було грошей на хорошого адвоката. Але ми, християни, добре знаємо, що наш шлях до Бога, наш шлях до спасіння – це благословення, які залишив нам Христос. Тому кожен з нас повинен усвідомити, що означають блаженства, які вимоги ставить перед нами Христос? Тому, любі брати та сестри, у наших роздумах ми розмірковуємо над кожним із Блаженств, щоб краще зрозуміти вимоги, які ставить перед нами Христос.

Сьогодні поміркуймо над п’ятою заповіддю блаженства:«Блаженні милосердні, бо вони помилувані будуть».

Святі отці Церкви вчили, що милість є властивістю самого Бога, і коли людина милує, вона уподібнюється Богові, як образ Творця. Преподобний Ісак Сирин сказав: «Серце милостиве — це серце, яке палає за все творіння, і за людей, і за птахів, і за звірів… так що при згадці про них або при видінні їх, очі його наповнюються сльозами великої й сильної милості».

Що ж таке милість? Милість — це не лише подати милостиню. Це — стан серця. Це здатність бачити в іншому не грішника, не ворога, не байдужу тінь, а людину, за яку Христос пролив Свою кров. Милість — це вибір любові там, де хочеться судити; це вибір прощення там, де нас образили; це дбайливе ставлення навіть до тих, хто не викликає симпатії.Наша доба сповнена суворості, швидких судів, презирства до слабких. Але Господь не сказав: «Блаженні сильні», чи «Блаженні праведні за буквою». Він сказав:«Блаженні милостиві» — тобто ті, хто береже в серці джерело доброти, співчуття й незлопам’ятності .

І зважмо: Господь не просто благословляє милостивих, — Він обіцяє їм помилування. Тобто, той, хто чинить милість, сам буде помилуваний у день Суду. Це – таємний міст між нами і Богом: якщо хочемо бути помилувані, мусимо самі милувати.Святий апостол Яків пише: «Суд без милості буде для того, хто не виявив милості, але милість превозноситься над судом» (Як. 2:13). І дійсно, якщо ми не пробачаємо іншим, як можемо чекати прощення для себе?

Як же навчитися милосердя? Передусім — через молитву. Просімо у Господа: «Серце чисте утвори в мені, Боже, і дух правий обнови всередині мене» (Пс. 50) Далі — через споглядання Христа: погляньмо, як Він прощає розбійника на хресті, як милує блудницю, як плаче над Єрусалимом.І врешті — через конкретні вчинки: підтримати скорботного, не осудити грішника, пом’якшити суворе слово, не відмовити в добрі тому, хто просить.

Милосердя — це шлях уподібнення Христові. І чим більше милуємо — тим більше в нас Божого світла.

У нашому сьогоденні, зраненому байдужістю, прагненням зиску та моральною втомою, слово «милосердя» стало поверхневим, звузилось до символічних жестів. Часто воно асоціюється з жебраком на вулиці й нашою дрібною монетою, вкинутою поспіхом, аби вгамувати власну совість. Ми робимо мінімум — і вважаємо, що вчинили милість. Але чи це те, про що говорить Господь у Своїй Нагірній проповіді?

Що означає «милосердя» в очах Божих?Це не жаль. І не прохолодна милостиня, якою ми мовби «закриваємо питання».Милосердя у Христовому розумінні — це співучасть у болю ближнього, це здатність бачити не просто нужденного, а брата, людину, створену на образ Божий. Це — відкритість серця, вміння вийти за межі власного зручного світу, за межі байдужості.

Свята Євангелія вказує нам джерело милосердя: самого Господа Ісуса Христа. Його розп’яття — не лише акт страждання, але вияв милості до кожного з нас. Він не просто «пожалів» людство — він прийняв на Себе наш гріх, нашу смерть, нашу зневіру, щоби ми мали життя. Милосердя Христове — це не мить емоції, а шлях, що веде до Голгофи. Милосердя — це жертва любові.Господь навчає нас бачити більше, ніж зовнішнє. Милість починається не з руки, яка подає, а з ока, яке бачить, і серця, яке чує.

Справжнє милосердя — це не тільки дати хліб голодному, а бути поруч із самотнім, почути мовчання зраненої душі, дати надію тому, хто зневірився. Бо часто поруч із нами живуть ті, хто втратив не лише гроші, а віру у себе, сенс життя, здатність стояти з гідністю. І найбільша милість до таких — не осуд, а участь, не зневага, а братерство.

Милостивий не той, хто одного разу допоміг, а той, хто живе серцем, відкритим до Божої правди та людського болю. Не даремно у богослужіннях ми знову і знову виголошуємо: «Господи, помилуй!» — бо в цьому криється не лише прохання про прощення, але й визнання того, що милість — єдина надія наша.

У цей час воєнних втрат, неспокою, ран — нам потрібне серце милосердне, але не сентиментальне. А таке, що справедливо, жертовно і гідно відповідає на зло — добром. Бо тільки милосердя може зупинити ланцюг ненависті. Тільки милосердя має силу воскресити людське обличчя у цьому світі, що втрачає людину.

Чому, дорогі мої, милосердя таке важливе? Тому що Христос ототожнює себе з людиною, яка бідна та потребує допомоги. У Євангелії ми читаємо: «Я був голодний, я був спраглий, я був нагий, я був у в’язниці».

Дорогі мої, якщо ми допомагаємо бідним і нужденним, це так, ніби ми допомагаємо самому Христу, бо Він сам сказав: «Що ви зробили одному з найменших цих, те ви зробили Мені».

Можливість допомогти є у всіх людей, навіть у тих, хто не має матеріальних ресурсів. Скільки людей ми бачили, які допомагали прибирати після повені, вони робили це безкорисливо, у них не було грошей, щоб допомогти матеріально, але вони допомагали фізичною працею, приймаючи людей, у яких вода забрала все.

Є гарна історія про лікаря з Парижа, який жив на початку XVIII століття. Він допомагав кожній людині, він був відомий тим, що допомагав більшості бездомних та бідних. Оскільки він був дуже добрим лікарем, його одного разу запросили до двору короля Людовика XIV лікувати короля. Король сказав лікарю: «Сподіваюся, ви не ставитеся до мене, як до своїх жебраків», а той відповів: «Ні, Ваша Величносте, я ставлюся до своїх жебраків, ніби вони королі» .

Подібний підхід до людини ми могли бачити у преподобної Гаврилії та її подруги, відомої матері Терези, які піклувалася про кожну людину, ніби це був сам Христос, і їй не мало значення, чи була вона брудною, бідною чи іншої віри, це не має значення, коли йдеться про допомогу людині.

Й це все не поширюється лише на живих, спочилі теж потрібують милосердя. Як писав преподобний Паїсій Свято-горець : «Бога більше «розчулюють» наші молитви за спочилих, ніж за живих. Тому наша Церква і встановила…заупокійні служби, панахиди. Заупокійні служби – це найкращий адвокат за душі спочилих».

Тому варто подавати записки на служби та на сорокоусти не лише за рідних, а за інших, бо багато хто з померлих потрібує цього. А це все й нам з вами буде зараховано на небесах.

Дорогі мої, допомога ближньому – це лише один із способів виявити милосердя. Прощення – це другий спосіб виявлення милосердя.

Прощення — це не забуття заподіяної вам шкоди чи вдавання, що нічого не сталося і що все добре. Прощення починається з усвідомлення правди про те, що зі мною вчинили несправедливо, а також передбачає усвідомлення наслідків скоєної кривди, які іноді можуть переслідувати нас протягом усього життя. У цьому процесі я маю чітко визначити, кого і що я хочу пробачити. Прощення не означає забуття скоєної кривди; так, я пам’ятаю, але для мого ж блага та блага людини, яка мене образила, я приймаю рішення «Я прощаю».

Іноді це буде тривалий процес, оскільки на перший план вийдуть болісні спогади та пов’язані з ними «важкі» почуття. Тоді потрібно буде багато разів поновлювати рішення пробачити. Я обираю прощення, бо хочу для тебе добра, і дивлячись на цей вибір крізь призму віри, я хочу спасіння твоєї особистості. Прощення не є синонімом примирення, яке є глибшим процесом і вимагає певної готовності з обох сторін. Примирення передбачає взаємність, тобто відкритість іншої людини до дару прощення, запропонованого їй. Можливо, нам також потрібно пробачити одне одного, коли, хоча нас і скривдили, ми водночас скривдили іншого, нашого антагоніста. У різних ситуаціях та обставинах, пов’язаних з прощенням, ключовим є те, що відбувається в моєму серці. Тому я можу прощати завжди і всюди, незалежно від того, чи інша людина відкрита до цього дару, чи залишається байдужою чи навіть вороже налаштованою до нього. Прощення іншої людини важливе для побудови добрих стосунків з Богом.

У людини немає двох сердець – одного для любові до Бога, а іншого для любові до людини. Відсутність прощення закриває наші серця для Божої благодаті або серйозно обмежує її дію. Прощення – це один із найпрекрасніших дарів, які ми можемо зробити іншій людині. Я не знаю, чи тебе колись обіймав хтось, кому ти заподіяв шкоду. Який же це чудовий досвід – знайти нове місце в серці іншої людини! Але не менш прекрасний досвід, коли ти знову запрошуєш у своє серце людину, яку з різних причин колись звідти вигнали! Схильність мого серця завжди прощати, звичайно, не означає згоду на те, щоб хтось завдавав мені болю, але вона пов’язана з прийняттям іншої людини в досвіді її слабкості, а також зі смиренним прийняттям істини про те, що навернення – це процес, який не завжди має бути пов’язаний з успіхом; це радше як шлях зі злетами та падіннями.

Значною складністю у прощенні інших може виявитися і складність у прощенні себе. Іноді ми повертаємося до старих гріхів протягом усього життя, живучи з почуттям провини. Нам важко прийняти істину, що Божу любов не можна і не потрібно заслужити, її просто потрібно прийняти всім серцем. Ви не можете «помститися» Богу. Тільки людина, яка визнає цю істину і той факт, що вона була обдарована «безкоштовно», може стати даром для інших. У цьому контексті можна говорити про «благословенне вино», оскільки завдяки йому ми можемо відчути силу Божої любові. Пробачити себе означає прийняти себе таким, яким ви є, з усією цією красою, але також і з усім тим, що ще вимагає позитивної внутрішньої трансформації через покаяння. Тільки «справжня» людина здатна вступити у справжні стосунки з Богом та з іншими людьми.

Ми повинні прощати іншим, бо самі постійно отримуємо прощення та милосердя від Бога, коли приступаємо до таїнства примирення та покаяння. Саме через сповідь ми найповніше переживаємо цю милосердну любов Бога. Якщо ми приймаємо Божу милість, ми зобов’язані передати цю милість іншій людині, якщо Бог прощає нам наші гріхи, чому ми не можемо прощати ближньому, часто в дрібницях?

Ці два виміри зовсім не протиставляються один одному, навпаки, вони взаємопроникненні та доповнюють один одного.Боже милосердя завжди на першому місці, але його потрібно прийняти. Бог дає нам свою любов, яка виражається у прощенні. З любові до нас Бог послав Свого Сина, який помер і воскрес, щоб ми могли досягти вічного життя. Дорогі мої, ця любов нас до чогось зобов’язує, ми повинні відповісти на неї та передавати її далі безкорисливо так само, як ми її отримали. Передаємо стільки, скільки можемо і вміємо.

Молодий чоловік, який опинився у дуже скрутному життєвому становищі, написав відчайдушного листа Елеонорі Рузвельт, вдові президента Сполучених Штатів. Пані Рузвельт зустрілася з ним, підтримувала його фінансово та допомагала йому завершити медичне навчання. Після завершення їхньої роботи юнак, сповнений вдячності, запитує, як він може віддячити їм за стільки доброти. Тоді Елеонора Рузвельт відповіла: «Є один спосіб, як ви можете мені віддячити: коли ви знову станете на ноги матеріально, допоможіть комусь іншому, хто справді потрапив у біду, так само, як і ви».

Ці приклади нам свідчать про те, що коли ми милосердні, ми від Бога. Коли ми милосердні, ми є дітьми Божими. Коли ми милосердні, ми показуємо, що ми є образом Бога та Його подобою.

Друга частина благословення милосердя розкриває ще одну істину про щастя тих, хто милосердний. Милосердні щасливі, вони благословенні, «бо вони помилувані будуть» (Мт. 5:7).

По-перше, зверніть увагу на неминучість винагороди за милосердя до іншого. Боголюдина не каже, що милосердні, можливо, отримають милосердя, ані що нагорода буде розподілена випадковим чином, і тому не кожен її отримає. Зв’язок між «блаженні милосердні» та «вони зазнають помилування» є очевидним і безперечним. Кожен, хто милосердний, отримає милосердя. Таким чином, милосердя також нерозривно пов’язане зі щастям. Немає такої людини, яка б не хотіла бути щасливою. Багато хто прагне щастя, але боїться невдачі, не впевнений у виборі, який робить. Спаситель говорить про щастя, яке водночас є неминучим і досяжним. Будьте милосердними. Ви точно будете щасливі. Будьте милосердними, і ви ніколи не будете самотні у своїй потребі.

Багато хто може запитати: «Коли я отримаю винагороду за милосердя? Коли прийдуть добрі плоди милосердя?» Христос говорить про майбутній час. Це може зашкодити деяким людям. Бо іноді нам хочеться мати все тут і зараз. Однак кожна мати у світі знає, що якщо вона носитиме дитину під серцем, то найбільша радість прийде лише в майбутньому, коли настане день народження дитини. Кожен студент у світі знає, що найбільша радість прийде лише в майбутньому, коли настане день випуску. І кожна милосердна людина знає, що найбільша нагорода чекає на нас у майбутньому. Таким чином, милосердне сьогодення створює милосердне майбутнє.

Бути милосердним до інших сьогодні – це невід’ємний доказ того, що завтрашній день не буде до нас немилосердним. Це може стосуватися майбутнього, яке буде після нашої смерті, але це також може стосуватися майбутнього, яке може настати за годину. Одне можна сказати напевно. Коли Спаситель світу говорить про нагороду в майбутньому, Він не уникає потреб сьогодення, а гарантує, що милосердна людина ніколи не буде покинута.

Дивним на перший погляд може видатися характер обіцяної винагороди. Серед усіх євангельських блаженств саме це — п’яте — має особливу логіку: «Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть». Здається, наче тут діє принцип «міра за міру», мовби проста відплата. Але, коли ми вдумливо придивимось, відкриється глибша істина.

Святий Іоанн Златоуст навчає, що ця «відплата» значно перевершує наші діла:«Нагорода, хоч і виглядає як еквівалентна відплата, насправді є вищою за сам вчинок. Бо якщо люди отримують милосердя від нас, то ми — милосердя від Бога. А милість людська і Божа — не одне й те саме. Як велика прірва лежить між тлінною добротою людини й досконалою добротою Божою, так само і милосердя Боже — незмірно вище людського» (Проповіді на Євангеліє від Матфея, 15.4).

І справді, коли ми виявляємо милосердя до ближнього, ми відкриваємо в собі двері для Божої благодаті, яка діє в нас і через нас. Таке милосердя не є втратним, а навпаки — найпевнішою інвестицією у вічність. Уявімо духовний скарб, що ніколи не знеціниться, банк, що ніколи не зазнає краху — саме такою є скарбниця милосердя. Це найприбутковіше збереження, бо віддаючи, ми не втрачаємо, а збагачуємось. Бо кожне добре діло, кожне прощення, кожен жест співчуття — записуються не лише в книзі нашої совісті, а й у книзі Життя.

Особливо звертаюся до молодих:Ваша природа шукає майбутнього, прагне тривкості, надійного ґрунту. І ось — Христова обітниця: «Помилувані будуть». Не бійтеся вкладати себе в милосердя. Не бійтеся жертвувати, прощати, допомагати, співстраждати. Бо ця «інвестиція» — єдина, що гарантовано принесе плід — і нині, і в житті вічному.

Звернемо ще й ще раз увагу на Христову обітницю. «Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть».Це слово Христове несе в собі глибоке визволення. Я, грішна людина, глибоко потребую Божого милосердя — як повітря, як світла. І водночас — я покликаний не лише приймати цю милість, але й стати її служителем для інших. Це блаженство відкриває нам образ Бога, Який, у Своїй любові, не тримає пам’яті про наші гріхи, але зберігає вічну пам’ять про кожен жест любові, який ми звершили на землі. У цьому — велика надія і висока відповідальність. Ми покликані щоденно користатися благодаттю милосердя, не відкладаючи її на «зручний» момент.

Часто людина, що потребує нашої допомоги, — це саме та, яка колись завдала нам болю. Та, чия присутність або поведінка ускладнює наше життя, викликає внутрішній спротив. Але з погляду Божого промислу — це не випадкові люди, а, можливо, найважливіші супутники на нашому шляху до Царства Небесного. Вони — дзеркало нашого серця, нагода для зростання, інструмент Божої дії у нашій душі.

У житті справді добрим виявляється не завжди те, що легке, світле, приємне. Добре — те, що допомагає нам пробудити глибини серця, віднайти в собі джерело, яке є не від нас, а від Бога. І саме такий шлях — часом важкий, але святий — веде нас до істинного милосердя, що оновлює душу і відкриває їй дорогу до спасіння.

Ігумен Феофан Полоцький.