Слово на 1700-ту річницю Першого Вселенського Собору

Возлюблені у Христі брати та сестри!

З великою душевною зворушеністю, з побожною вдячністю до Бога, Який є Початок усякої істини і Пастир невидимий Церкви Своєї, звертаємо нині духовний погляд до великої події, яка стала наріжним каменем нашої православної віри, — Першого Святого і Великим названого Вселенського Собору, що звершився в граді Нікеї рівно 1700 літ тому. Він тривав з 20 травня до 25 серпня 325 року. У цей день ми не просто згадуємо подію минулого, а знову і знову причащаємось духом соборної мудрості, яка, діючи через отців, втілила одностайно-натхненне Свідчення Істини — правовірне сповідання Божественної природи Господа нашого Ісуса Христа, що стало захистом і стовпом Церкви посеред буремних єресей.

Цей Собор був не людською вигадкою, а дійством благодатної присутності Святого Духа, Який, як у дні П’ятидесятниці, зібрав пастирів Церкви з усіх кінців тодішнього світу, зокрема зі Скифії-України щоб устами їхніми мовила сама Віруюча Церква. Вони не просто вирішували спір богословів — вони оберігали спасіння людства, бо хибне уявлення про Христа — це хибна дорога до життя вічного.

Нехай цей ювілей буде для нас не лише історичною віхою, але й духовною тривогою серця: чи ми, сучасні християни, живемо тією ж вірою, за яку святі отці боролись до останнього подиху? Чи бережемо чистоту сповідання, соборність духу, незрадливість традиції?

Нині, коли спокуси нового аріанства — під виглядом філософій, «гуманістичних» мод, релятивізму — знову повстають на Церкву Христову, ми маємо знову стати поруч із Афанасієм Великим, з Олександром Александрійським, з отцями Собору, і виголосити разом: «Вірую в єдиного Господа Ісуса Христа, єдиносущного Отцю…». Але про все це послідовно.

Серед численних духовних викривлень, які спокушали Церкву в перші століття її історії, аріанство було найпідступнішим та без перебільшення, — найбільш руйнівним.

Його корінь — у гордовитому розумі, що бажає вмістити Божество в людські категорії, применшити невимовну тайну Втілення, піддати раціоналістичному зважуванню Природу Христову. Його плід — духовна загибель, бо той, хто не визнає у Христі повного Божества, не може Його пізнати як Спасителя світу, як Боголюдину.

Арій, пресвітер Александрійський, лише на словах ревнуючи за велич Бога Отця, фактично заперечив рівність та єдиносущність Сина, назвавши Його створеним, хоч і вищим від усіх творінь. Підступ у тому, що єресь ця мала зовнішню логіку, привабливу філософам та незрілим умам. Саме тому її вплив був стрімким: цілі громади, навіть єпископати, країни, почали коливатись, спокушені псевдо-богослов’ям, яке розривало єдність Тройці й підрубувало саме підвалля спасіння.

Коли поглянемо духовним оком на тих 318 мужів, що зібралися у Нікеї — побачимо перед собою не політичне зібрання, не філософську раду, а небесну гряду вогняних світильників, що горіли ревністю за чистоту Христового вчення. Їх не об’єднували школи чи партії, а одна лише ревна вірність Євангелію, переданому від самих апостолів.

Серед них — сповідники, пустельники, богослови, мужі молитви й посту, які за кілька десятиліть перед тим ще страждали в темницях під мечем гонителів. У їхніх тілах — рани за Христа, а в серцях — незламна вірність Його істині. Не з книжок, а з досвіду вогню, крові й молитви вони пізнали силу віри.

Святі отці Собору виступили не як новатори, а як вірні охоронці спадщини, переданої Церкві від початку. Вони не вигадували нового, не спиралися на «мудрування віку цього», але, як добрі слуги, виносили з духовної скарбниці те, що від Духа Святого вкладено у серце Церкви: істину про Єдинородного Сина Божого, про спасительну силу Його Втілення, Страждання, Воскресіння.

Вони не впустили у віру отцівської Церкви домішок еллінської спекуляції, не дозволили звести вчення Христове до філософської гіпотези, не шукали компромісу з Арієм та його прибічниками. Вони знали: Христос не лише є вчитель мудрості та моралі, а Спаситель душ; не створіння, а Творець; не перший серед багатьох, а Єдиносущний Син Божий.

І тому Церква донині вшановує їх не лише як учителів, але як істинних пастирів, що зберегли стадо Христове від отрути єресі, як пророків Нового Завіту, вустами яких говорив Сам Дух Святий. Їхні імена вписані не тільки в історію, але в саму тканину Літургії — бо після Пасхи на сьому неділю ми, як народ Божий, підносимо молитву до «Святих 318 отців Першого Собору», визнаючи в них невгасимий вогонь благочестя.

У час, коли багато хто легко відкидає Передання, коли лунають голоси, що ставлять розум вище віри, коли ієрархії розмиваються, а істина підмінюється відносністю — нам слід знову звернутися до святих отців як до дзеркала Церковної правди, як до орієнтира, що вказує не на зручне, а на істинне.

Саме й тому Церква, як корабель Христовий, хоч і схвильована була бурею, але не потонула. Господь пробудив у її лоні велетнів духу — Олександра Олександрійського, Афанасія Великого, Осії Кордубського, Миколая Мирлікійського та його друга Спиридона Тримифунтського, і багатьох інших, — що, як нові пророки, виголошували істину не людську, а Божественну: «Син — світло від Світла, Бог істинний від Бога істинного, народжений, нестворений, єдиносущний Отцю!».

Ці слова, увійшовши в Символ віри, стали не лише формулою догмату, а гімном істині, що визволяє. Бо визнаючи Христа повнотою Божества, ми визнаємо, що Бог Сам зійшов до нас, Сам став Людиною, Сам постраждав, воскрес і возніс нас у славу Отчої правиці. Інакше — спасіння немає, бо творіння не може викупити творіння.Цим і увінчалася перемога Собору: аріанство було засуджене як єресь, Арій — позбавлений сану, його вчення — піддано анафемі. А Церква вклала в Символ віри ту скрижаль істини, що стала незрушною основою догматичного передання.

У наш час, коли часто-густо намагаються применшити значення догматів, замінити їх на «цінності», коли лунають голоси про «спрощення віри» заради діалогу з зовнішнім світом, — ми маємо пам’ятати:те, що започаткували отці Нікейські, не підлягає перегляду, бо те не людське — а від Бога натхненне.

Так, отже, коли Церква Христова зібралася в Нікеї — у присутності 318 отців, мов духовні зірки, запаленні Світлом невечірнього Божества, — настав час не лише спростування єресі, а й утвердження правовірного сповідання, яке стане мірилом віри для всіх поколінь до кінця віку.

Символ віри, укладений тоді, не був плодом людської промови. Він став плодом соборної молитви, натхнення Святого Духа та вікового передання, яке отці лише запечатали у словах. Те, що Церква завжди вірила, але ще не артикулювала з такою ясністю, тепер було виражено не як думка, а як істина спасіння.

«Вірую в Єдиного Господа Ісуса Христа, Сина Божого, Єдинородного, що від Отця народжений, перед усіма віками…» — так починається цей дорогоцінний Символ віри, у якому кожне слово — як коштовний камінь, виблискує догматичною повнотою.

Особливо урочистим і богонатхненним є те визначення, яке було ключовим у боротьбі з аріанством:«єдиносущного Отцю» (ὁμοούσιοντῷ Πατρί). Цим словом отці, з однодушною твердістю, відкинули будь-яку спокусу відокремити Сина від Отця, розділити в Божестві, запровадити ієрархію там, де царює єдність. Син — не подібний, не нижчий, не створений, а єдиносущний: що означає — вічний, рівний, Бог справжній, як й Отець. Нікейський Символ став золотою печаттю Вселенської віри. Відтоді і донині він є тим, що нас з’єднує в Євхаристії, в Хрещенні, у сповіданні. Хто визнає цей Символ — той із Церквою, а хто відкидає його — сам себе відлучає від джерела спасіння.

Символ віри — це не абстрактне богослов’я, це — жива молитва Церкви, її голос у тиші світу, її щит проти брехні, її одяг світлий на весіллі Агнця.

Тож зараз у цей ювілейний рік святого Нікейського сповідання хай знову зазвучить воно з вуст наших і в серцях наших, не як звичка, а як живе полум’я віри. Бо віра, висловлена в цьому Символі, є тією, якою ми спасемось.

Свята Церква Христова, за словом апостольським, є Тілом Христовим, а не зібранням індивідуальних переконань чи особистих шляхів до Бога. Вона єдине тіло, одна душа в багатьох членах, одна повнота в єдності різноманітних дарів.

І саме Перший Вселенський Собор у Нікеї є іконою, живим образом цього єдносущого буття Церкви.

Тоді, у 325 році, в однодумності зібралися представники всієї Христової Вселенної — від Іспанії до Персії, від Єгипту до Британії та навіть України, — різні за походженням, культурою, навіть ментальністю, але єдині у Святому Дусі, що веде Церкву від дня П’ятдесятниці. Це не була лише адміністративна рада — це був вияв Таїнства Соборності, втілення самої суті Церкви як духовної єдності в істині.

У наш час, коли індивідуалізм, відокремленість і самочинство прагнуть розірвати єдність церковного тіла, коли кожен охочий тлумачити віру «по-своєму» вважає себе мірилом істини — особливо важливо пригадати:не особисті переконання спасають, а вірність соборній істині; не голос натовпу, а голос Церкви в Дусі Святому має силу благодаті.

Перший Вселенський Собор явив:

1. що істина відкривається в єдності, а не в суперечці;
2. що Дух Святий діє через соборну свідомість;
3. що канонічний порядок і апостольська традиція — не людські умовності, а шлях до збереження правди Божої.

У нашу добу, коли багато хто підмінює «свободу духа» свавіллям, а «автокефалію» — ізоляціонізмом (маю на увазі РПЦ МП імені Сталіна), коли церковні потрясіння розривають єдине полотно Передання — лунає до нас заклик самого Нікейського Собору:зберігати єдність у вірі, смирення в спільності, послух у любові.Бо немає Церкви без соборності, так само як немає життя без дихання.І де немає єдності в канонічному устрої — там рано чи пізно гасне світло істини, і вогонь Духа замінюється тлінням людських амбіцій.

Це і є одна з найглибших тем Першого Собору: правда Христова не залежить від більшості, не боїться часу, не потребує виправдань. Вона сіяє, як світло на світильнику, і кличе всіх, хто має очі бачити.

У наш час, коли Церква знову переживає темряву розбрату, коли багато хто плутає компроміс із «мудрістю», коли свідчення віри стає важким — нам слід згадати: істина не старіє, не гине, не міняється. Вона може бути зневажена людьми, але ніколи не знецінена в Божих очах.

Святий Афанасій Великий, учасник цього Собору, стоїть перед нами як сповідник, вчитель, мученик сумління, і як голос, що й сьогодні закликає:«Світ змінюється, істина — ні. Стій в Христі, і ти переможеш разом із Ним».

Перший Вселенський Собор увійшов в історію не лише як безпрецедентний акт утвердження істин віри, але й як вияв найвищої церковної мудрості, що дбала про єдність у всьому, що належить Церкві — і, зокрема, про спільне святкування Пасхи, найбільшого Христового свята.

До Собору різні помісні Церкви відзначали Великдень у різні дні, а дехто навіть святкував його одночасно з юдейською Пасхою, що суперечило апостольському переданню та вводило плутанину та розбрат у святковому житті Церкви. Така розрізненість ставала перешкодою для єдності і виражала небажання покладатися на спільне свідчення істини.

Отже Собор постановив встановити єдиний день святкування Пасхи для всієї Христової Церкви. Було ухвалено, що Пасха святкуватиметься в першу неділю після повного місяця, що настає після весняного рівнодення, але неодмінно не разом із юдейською Пасхою. Це рішення спиралося не лише на богословську чистоту, а й на гармонію з природним циклом, який Бог влаштував.

Для практичного втілення цього постановлення доручили Олександрійській Церкві — її астрономам і богословам — розраховувати дату Пасхи й надсилати ці обрахунки до інших помісних Церков. Таким чином був забезпечений порядок і єдність, що несли собою не лише зовнішню дисципліну, а й глибоке духовне значення — відчуття спільності, братерства і соборності в торжестві Воскресіння Христового, яке є серцем усього церковного року.

Ця урочиста постановка показує, що соборне рішення має силу та мудрість впорядковувати не лише найтонші догматичні питання, але й практично-літургійні аспекти, зберігаючи єдність Церкви у часі і просторі. Особливо актуальною ця тема стає нині, коли точаться палкі дискусії щодо календарної реформи, і лунають заклики, аби всі християни святкували Пасху разом — єдиним днем, поза розділеннями й національними інтересами.Нині існують проекти та ініціативи, що прагнуть досягти цієї злагоди у святкуванні Великодня серед усіх християн.

Історія Першого Вселенського Собору, що встановив єдину Пасхалію, слугує нам прикладом незмінної істини:єдність у святкуванні Воскресіння Христового є виразом єдності Церкви, соборності духу та вірності апостольському переданню.

Собор у Нікеї, що встановив непорушний догмат про Божество Христа, не є далеким історичним явищем, що лишилося у минулому. Він — живий орієнтир для Церкви і в наші дні.

Пам’ятаймо: аріанство — це не лише давня єресь, це прообраз усіх тих світських вчень і ідей, що нині прагнуть применшити та/або ліквідувати божественність Ісуса Христа, Його єдність із Отцем, Його рятівну благодать.

У наші тривожні й духовно неоднозначні часи, коли дух секуляризму, релятивізму та псевдонаукових «пророцтв» дедалі глибше проникає у свідомість сучасної людини, істина Христової Церкви зазнає не менших випробувань, аніж у добу великих єресей IV століття. Ми бачимо, як у публічному дискурсі, навіть у церковному середовищі, дедалі більше наголошується виключно на «людськості» Спасителя — часто на шкоду вченню про Його істинне Божество, яке є наріжним каменем православної віри. Все частіше лунають заклики до перегляду традиційних догматів — мовляв, «час змінює все», «церква має еволюціонувати», ніби істина є змінною та підвладною людським вподобанням або культурним модам.

Водночас дедалі небезпечнішим стає намагання стерти чітку межу між правдою і брехнею, між Святим Переданням і людськими вигадками. Нам нав’язується уявлення, що істин багато, що кожен має «свою правду», тим самим підриваючи саму природу вдкровенної Божественної істини, яка одна — незмінна, спасенна й освячуюча.

У таких умовах ми, як і колись святі отці Першого Вселенського Собору в Нікеї, покликані виявити ту ж духовну твердість, ту ж непохитну ревність і мужність у сповідуванні віри. Тоді, у IV столітті, отці Церкви зібралися, щоби захистити істину про Божественну природу Ісуса Христа перед лицем єресі Арія. Сьогодні нам необхідна така ж безкомпромісна позиція, таке ж горіння серця в істині, така ж вірність спадкові апостольському й отцівському, щоб серед збуреного моря духовної омани стояти на скелі віри — на Христі, Який «учора, і сьогодні, і навіки Той Самий» (Євр. 13:8).

Апостол Юда-Тадей (не плутаємо його зі зрадником) закликає нас берегти «віру, яка один раз передана святим» (Юд. 1:3). Цей заклик — не тільки історичний пам’ятник, а живе слово, що звучить у кожному храмі, у серці кожного вірного.Нехай нам вистачить сили татвердості духу, щоб не впасти в полон модним ідеям, що руйнують основу Церкви — сповідь Христового божественного єства.Бо збереження цієї віри — це збереження самого життя Церкви, її спасенного покликання та святості.

Із благоговінням і вдячністю звертаємо сьогодні свій погляд до величного Першого Вселенського Собору — незгасного джерела істини і єдності, що понад сімнадцять століть тому, на зорі християнської Церкви, засвідчив непохитну віру в Бога-Трійцю, у Божественність і Спасительну силу Христа Спасителя.

Цей собор — це не лише сторінка церковної історії, це жива основа нашого духовного життя, приклад ревності і мудрості святих отців, що з глибокою любов’ю й жертовністю берегли апостольське передання.Вони утвердили непорушний канон віри, заклали порядок у церковному житті, встановили єдність у святкуванні Великодня — джерело нашої надії й радості.

У часи випробувань і сумнівів, коли світ навколо нас схильний до розбрату і розділення, заклик Першого Вселенського Собору звучить і нині з особливою силою:нехай наша Церква буде єдиною у вірі, соборною в дусі і непохитною у свідченні правди Христової.

Пам’ятаймо, що віра наша — це не приватна справа, а спільна спадщина святих, що об’єднує нас у Тілі Христовому. Зберігаймо її з ревністю, мужністю і любов’ю, адже лише так ми зможемо передати цю святиню наступним поколінням, збережемо світло Православ’я для світу, що прагне спасіння.

Хай благодать Господа нашого Ісуса Христа, любов Бога Отця і спілкування Святого Духа перебувають з нами всіма, укріплюючи у вірі, зміцнюючи в надії і збуджуючи до любові, тепер і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Ігумен Феофан Полоцький