Слобідська Україна: Харків

08.04.2016 0 By Chilli.Pepper
карта: Слобідські козацькі полки в 1764 році.

Слобідські козацькі полки в 1764 році. Наступного року вони стали п’ятьма провінціями новоствореної Слобідсько-Української губернії (лініями білого кольору позначено сучасні межі областей України і міждержавний кордон з РФ). Фото — Riwnodennyk (2008).

 

ЧернецкийЮрій ЧЕРНЕЦЬКИЙ (Житомир — Харків),

доктор соціологічних наук, автор книги «Україна. Історія, природа, мистецтво» (2009), збірки «Листування з Долею: 111 поезій різних років» (2012) і більш ніж 100 статей з питань українознавства — спеціально для журналу NEWSSKY.COM.UA

 

Вельми короткий путівник — 2016

Слобідська Україна: Харків і трохи ін. (1765—1814 роки)

Отже, Атлантида козацької Слобожанщини, історії якої присвячено попередній нарис цього циклу, наприкінці другої третини XVIII століття була поглинута водами імперського моря. Утворена на її основі згідно із царським маніфестом 28 липня 1765 року губернія отримала назву Слобідсько-Української. До неї були включені п’ять провінцій, що за межами і назвами точно відповідали колишнім Сумському, Охтирському, Харківському, Ізюмському та Острогозькому полкам.

Губернія постала не чужинська
на місці цих полків: адже була
за назвою не просто Українська,
а «Слобідсько»! Царицині ж діла…

Утім, загальну оцінку правління Катерини ІІ дозвольте довірити видатному російському поету, письменнику і драматургу, вихованому, як кажуть, з особистих причин великою мірою на традиціях Гетьманщини, Олексієві Костянтиновичу Толстому. Між іншим, в академічній 10-томній «Енциклопедії історії України» (2003—2005, 2007—2013), що на неї спираюся, є біографічна стаття про іншого Толстого — геніального Льва Миколайовича, але стаття про його старшого сучасника, чия творчість тісно пов’язана з нашою країною, її історією й культурою, відсутня. Гадаю, є сенс обміркувати доцільність її включення до електронної версії та наступних видань ЕІУ. А для цього нарису переклав уривок зі знаменитої, вишукано іронічної й водночас гостро сатиричної та дуже точно узагальнюючої пошуки суспільного порядку на Русі та в Росії, «Истории государства Российского от Гостомысла до Тимашева» (1868), який пропоную увазі шановних читачів:

               59 

Яка тому причина
І в чому корінь зла
Є, навіть Катерина
Збагнути не могла. 

               60 

«Madame, ви лад, ще й сталий,
Наведете тепер,—
Увічливо писали
Дідро їй та Вольтер,— 

               61 

Народові (бо ж мати
Йому ви) треба лиш
Скоріш свободу дати,
Свободу дать скоріш». 

               62 

«Messieurs,— відповідала
Вона,— vous me comblez»*,—
Й Украйні дарувала
Ярмо кріпацтва зле.
__________

* «Панове, ви надто добрі до мене» (французькою). Читається приблизно як: [месьє, ву ме комбле].

Що стосується виниклої в середині 1765 року Слобідсько-Української губернії, то вона повною мірою поділяла історичну долю України як частини Російської імперії. Але, так би мовити, з випередженням: адже на Лівобережжі полково-сотенний устрій було ліквідовано, нагадаю, лише 1781 року. В адміністративно-територіальному відношенні Ізюмська, Острогозька, Охтирська, Сумська й Харківська провінції своєю чергою складалися з комісарств. А губернським центром став Харків. До речі, «компетенції» першого губернатора Слобідсько-Української губернії (1765—1775) прем’єр-майора Євдокима Щербініна поширювалися також на українське населення Землі Війська Донського, Бєлгородської, Воронезької, Казанської, Саратовської та Астраханської губерній [ЕІУ, т. 9 (2012): с. 630]. Що ж до Слобідсько-Української губернії, саме Щербінін, за висловом вчених-істориків, здійснив її «облаштування» [ЕІУ, т. 10 (2013): с. 351].

фото: Харків. Губернаторський будинок

Харків. Губернаторський будинок, або ж палац (1766—1777 рр., архітектори будівництва — А.Вільянов і П.Ярославський; реконструкція 1803—1805 рр., архітектор — Є.Васильєв). Фото — Відділ зарубіжних зв’язків УІПА (2005).

 

У частині управління Слобожанщиною естафету від Щербініна прийняв Дмитро Норов, що був місцевим губернатором із 1775 по 1780 рік. Саме за губернаторства Норова в Харкові завершили зведення вельми привабливого будинку (див. ілюстрацію, вміщену вище), спорудженого за наказом Катерини ІІ спеціально до її приїзду, з метою використання імператрицею в якості дорожнього палацу. Його збудовано губернським архітектором Авраамом (Іваном) Вільяновим (біографії першого харківського метра та інших визначних майстрів вітчизняного архітектурного мистецтва можна і, як на мене, є сенс прочитати в чудовій праці В.І.Тимофієнка «Зодчі України кінця XVIII — початку ХХ століть. Біографічний довідник»: за допомогою творчого використання проекту, що був виконаний московським зодчим М.Тихменєвим — вихованцем архітектурної школи Дмитра Ухтомського — для російського Новгорода. З певного моменту до здійснення цієї роботи долучився Петро Ярославський — майбутня яскрава зірка слобожанського зодчества, до речі, уродженець Охтирки. За фаховою оцінкою, стиль будинку являє собою перехідну форму від бароко до класицизму. А замовницю він прийняв один-єдиний раз і значно пізніше — у 1787 році, на шляху з Криму до Санкт-Петербурга. І лише після цього палац став губернаторською резиденцією.

Харків. Успенський собор (1771—1777 рр.) із дзвіницею (1821—1844 рр.; архітектор — Є.Васильєв). Фото — EvgenyGenkin (2008).

 

Того ж 1777 року, коли було закінчено Губернаторський палац, у Харкові завершилося будівництво ще одної прегарної пам’ятки — Успенського собору. Він був закладений за планом московської церкви першомученика Климента папи римського — знаменитого витвору архітектора П’єтро Антоніо Трезіні, який зведено в добу розвиненого бароко (середина XVIII століття). Але харківський храм, подібно до палацу, вже поєднує стилістичні риси бароко та класицизму. Є відомості, що певний внесок у створення проекту зробив зодчий Олексій Євлашов — головний архітектор Кремля; а втім, московський метр помер за три роки до початку будівництва… Що не підлягає сумніву, так це той факт, що на момент закінчення Успенського собору губернським архітектором був корифей слобідсько-українського зодчества Петро Ярославський, який 1775 року змінив Авраама Вільянова на цій посаді.

Слобожанщина має бути вдячна Москві за фахове вдосконалення свого славного сина: адже професійну освіту Ярославський завершував у 1773—1775 рр. в Експедиції кремлівської будови під керівництвом Василя Баженова. Але значно більшою мірою Слобідська Україна та Харків мають бути вдячні вітчизняному — справді історичному — релігійному, громадському та освітньому діячеві Єпіфанію Тихорському (середина XVII ст. — 1731). Він, висловлюючись по-сучасному, закінчив Києво-Могилянську академію, з 1719 року управляв Благовіщенським монастирем у Ніжині, куди був переведений із Глухівського Петропавлівського монастиря, а в 1722 році став єпископом Бєлгородським, тоді ж заснувавши в цьому місті слов’яно-латинську школу.

фото: Харків. Покровський монастир

Харків. Покровський монастир (кінець XVII — кінець ХІХ ст.): сучасний вигляд. Фото — Ian Grove-Stephensen (2007).

 

Відомий харківський вчений-історик, нині директор Канадського інституту українських студій та професор Альбертського університету в Едмонтоні В.В.Кравченко сповіщає, що з ініціативи Єпіфанія Тихорського 1726 року архієрейська духовна школа була переведена з Бєлгорода до Харкова, а 1729 року завдяки її об’єднанню з місцевою парафіяльною Покровською церквою виник комплекс церковних і духовних навчальних установ — Харківський Покровський учительний монастир. Ректор школи, перетвореної 1731 року на Харківський колегіум, одночасно став настоятелем нового монастиря, що отримав назву Покровського, а церква (тепер собор) набула статусу колегіумської. Також до монастирського комплексу ввійшли мурований будинок, призначений для навчання учнів колегіуму, різноманітні господарчі будівлі, архієрейський будинок. Крім цього, наприкінці козацько-полкової та на початку губернської доби Слобожанщини монастир володів значним майном — маєтностями разом із селянами, худобою, пасіками, млинами, винокурнями [ЕІУ, т. 10 (2013): с. 359].

За словами класика вітчизняної історичної науки Д.І.Багалія, завдяки колегіуму Харків у XVIII столітті став освітнім центром Слобідської України тоді, коли він не був ані центром цивільної, ані центром духовної адміністрації. Провідний фахівець з історії української освіти Л.Ю.Посохова повідомляє, що, починаючи із 40-х років того століття, у діловодній документації Найсвятішого Синоду і місцевій єпархіальній документації Харківський колегіум нерідко іменували «академією», а в учнівських конспектах — «Тихореціанською академією» [ЕІУ, т. 10 (2013): с. 357]. Як автор цього нарису написав у своїй книзі 2009 року: «Тут викладали геніальний мислитель Григорій Сковорода, видатний композитор Артемій Ведель, спочатку талановито навчався, а потім талановито навчав інших корифей слобідсько-українського зодчества Петро Ярославський». Перелік далеко не вичерпний.

Провідний дослідник української архітектури та містобудування XVIII—ХХ століть В.І.Тимофієнко (1941—2007) уточнював, що професійну освіту архітектор Ярославський отримав у 1768—1773 рр. у Додаткових класах Харківського колегіуму. Ці класи відкрили при колегіумі саме 1768 року. Причому програма викладання в них була зорієнтована на світські потреби: тут навчали німецької, французької та італійської мов, арифметики, геометрії, живопису, малювання, музики, архітектури, історії, географії. Л.Ю.Посохова підкреслює, що студенти Харківського колегіуму могли відвідувати заняття й у «додаткових класах» [ЕІУ, т. 10 (2013): с. 357]. Загалом, цей навчальний заклад відіграв без перебільшення видатну роль у розбудові освітньої системи Харкова, якою місто сьогодні пишається, виступивши попередником уславленого Харківського університету.

Петро ж Ярославський, обійнявши посаду губернського архітектора, заходився енергійно поповнювати скарбницю слобожанського зодчества. Зокрема, наприкінці першого етапу губернської доби слобідсько-української історії він спільно з іншим місцевим архітектором, а заразом — поетом, перекладачем, педагогом, також, імовірно, випускником Харківського колегіуму Олександром Паліциним створили видатний садибний ансамбль маєтку Шидловських у Старому Мерчику (нині селище міського типу Валківського району Харківської області). Ярославським був споруджений палац, який дуже високо оцінювали фахівці, що його бачили ще в нормальному стані. Паліцин вельми вдало, винахідливо й ефектно розпланував територію садиби, звів паркові, службові й господарчі будівлі.

Далі дозвольте знову процитувати мою книгу 2009 року: «На жаль, за радянських часів ця садиба була фактично знищена, Мерчанський палац і нечисленні будівлі, що збереглися, перебувають у жахливому стані. Автор вважає, що відновлення цього видатного ансамблю повинно стати справою честі принаймні для керівництва Харківської області». Наведені слова повністю зберігають свою актуальність.

1780 року перша Слобідсько-Українська губернія припинила своє існування. Її було ліквідовано з перетворенням у Харківське намісництво. При цьому відбулися наступні територіальні зміни: Суджанське комісарство передали до Курського намісництва, а Острогозьку провінцію з частиною Ізюмської, включаючи Куп’янськ, підпорядкували Воронезькому намісництву.

Утворивши Харківське намісництво, Катерина ІІ та її чиновники прибрали з політико-адміністративної мапи Російської імперії єдиний топонім, у якому фігурувала Україна. Свідомо чи підсвідомо, але таким чином вочевидь намагалися знищити згадку про діла та саме існування нашої козацької держави й політико-адміністративних одиниць, що виступили її спадкоємицями. Це, без перебільшення, символізувало замах на вбивство історичної пам’яті русько-українського народу.

Написано бо «жмикрут», як не «вбивця»,
на лобі ледь чи не в усіх царів.
І бюрократ наш, тільки народився,
відразу знахабнів і подурів.

Є підстави розглядати часи існування Харківського намісництва як етап губернської доби історії Слобожанщини. Взагалі це намісництво, Слобідсько-Українську і Харківську губернії частина вчених-істориків вважає одним і тим самим утворенням, що видозмінювалося в ході історичного розвитку. Ось як про це пишуть, наприклад, О.Є.Маркова та В.С.Шандра: «ХАРКІВСЬКА ГУБЕРНІЯ — адміністративно-територіальна одиниця у складі Російської імперії, створена указом російської імператриці Катерини ІІ від 20 травня 1765 року на території колишніх 5-ти слобідських козацьких полків із назвою Слобідсько-Українська губернія. {…} Сенатським указом від 25 квітня 1780 року вона отримала нову назву — Харківське намісництво з поділом на 15 повітів…» [ЕІУ, т. 10 (2013): с. 351]. Територія цього утворення істотно зменшилася порівняно з етапом першої Слобідсько-Української губернії. Заснуванням Харківського намісницького правління — вищої адміністративної ланки намісництва, очолюваної намісником, який призначався безпосередньо імператрицею [ЕІУ, т. 7 (2010): с. 167],— займався відомий історичний діяч генерал-фельдмаршал Петро Румянцев-Задунайський.

Хоча цей нарис присвячено в першу чергу Харкову, давайте принагідно зазирнемо до Охтирки, яка стала власницею кількох непересічних архітектурних витворів. Шановні читачі пам’ятають, що її зоряний час припав на козацьку добу, коли Охтирка була полковим містом. Минулого разу ми з вами зупинилися біля прегарного Покровського собору, до проекту якого, нагадаю, доклав майстерну руку великий Варфоломій Растреллі. Цей бароковий храм є одним із найяскравіших символів високої слобожанської культури. Тепер знову процитую свою книжку 2009 року, присвячену природі, історії та мистецтву (головним чином архітектурі) України: «За силою впливу аж ніяк не поступається собору розташована поруч, за 20 метрів від його головного входу, Введенська церква — витвір видатного харківського архітектора Петра Ярославського. Вона являє собою дуже складну споруду, виконану в стилі класицизму, що, будучи абсолютно самостійною, сприймається у своєрідному комплексі з Покровським собором і справляє незабутнє враження». Нагадаю, що Ярославський — уродженець Охтирки. А його дарунок рідному місту можна побачити на фотографії, наприклад, за цією адресою.

Фото: Харків. Провіантський магазин

Харків. Провіантський магазин, або ж провіантський склад (1785—1788 рр.; архітектор будівництва — П.Ярославський). Фото — Евгений Кривочуприн (кінець ХХ століття?).

 

У Харкові на етапі намісництва крім Успенського собору, про який написано вище, з’явилося ще кілька цікавих будівель. На жаль, з їх числа до наших днів дійшов лише провіантський магазин (склад), де тоді зберігалися міські запаси зерна, споруджений архітектором Ярославським, імовірно, за типовим проектом.

Нагадаю, що головною метою утворення Харківського намісництва було подолання етнокультурної та політико-адміністративної специфіки Слобідської України, прискорення процесів імперської уніфікації регіону.

Так — в імені відмовив Україні,
монгол новий на козаків насів:
імперські трюки-підступи незмінні
з намісницьких до нинішніх часів…

фото: Лівий флігель палацового ансамблю

Хотінь (Сумська область). Лівий флігель палацового ансамблю (кінець XVIII — початок ХІХ ст.; архітектор — Дж.Кваренгі). Фото — Г.М.Миропольский (2010).

У листопаді 1796 року Катерину ІІ на російському троні змінив її син Павло І, чиє правління тривало недовго: вже 24 березня 1801 року імператор був по-звірячому вбитий змовниками. Даючи загальну оцінку його місця в історії Росії, знову звернуся до «Истории государства Российского от Гостомысла до Тимашева» (1868) видатного російського поета, письменника і драматурга Олексія Толстого, що був, нагадаю, і для України в доброму сенсі не чужий. Відповідний уривочок із неї так само, як у випадку Катерини ІІ, переклав спеціально для цього циклу:

               63 

Життя Павло пожвавив —
Мальтійський кавалер.
Та він не зовсім правив
На рицарський манер.

Але для нас — громадян України — важливіше, що Павло І указом від 12 грудня 1796 року повернув губернії назву Слобідсько-Української, а 31 грудня схвалив для неї штатний розпис, відновлюючи з 1797 року в колишніх межах слобідських козацьких полків, мапу яких (бо вони ж були не лише військовими, а й передусім адміністративно-територіальними одиницями!) знайдете на початку цього нарису.

Хай інший царську пам’ять дьогтем маже,
а нам — плекати вдячність до Павла:
за назвою ще сорок років майже
земля ця Українською була!

Через те, що в Харкові збереглася одна-єдина визначна пам’ятка архітектури початкового етапу існування другої Слобідсько-Української губернії, ми з вами, шановні читачі, виберемося за межі цього міста. Нам уже відомо, що таким непересічним спорудам, як Покровський собор в Охтирці та Воскресенський собор у Сумах, пощастило дійти до наших днів у всій своїй зовнішній красі. Далі знову процитую мою книжку 2009 року: «Гірша доля спіткала палацовий ансамбль у Хотені — витвір ще одного великого російського італійця, Джакомо Кваренгі: 1918 р. він був знищений пожежею. Від цього комплексу залишилися тільки два бічних флігелі…»; у відповідній статті російської Вікіпедії вміщено маленьке фото лівого флігеля, яке відтворюю, зберігаючи розмір. Адже пам’ятка перебуває в жахливому стані. Наскільки можу судити, стан правого флігеля дещо кращий. Але пропоную шановним читачам самим здійснити порівняння, за нагоди відвідавши Хотінь — нині селище міського типу, розташоване за 20 км на північ від Сум. Додам, що садибний ансамбль там був створений наприкінці XVIII — на початку ХІХ століть.

фото: Успенська церква (1802). Фото — Riwnodennyk (2010).

Село Осинове Новопсковського району (Луганська область). Успенська церква (1802). Фото — Riwnodennyk (2010).

 

На цьому етапі справжній архітектурний шедевр було створено в Старобільському повіті, у великому селі Осинове (наголос на передостанньому складі) — як пам’ятаємо, колишньому сотенному містечку Острогозького козацького полку. Його будівництво завершили в 1802 році. Споруда вельми ефектно сполучує елементи бароко та класицизму, а дуже гарні розписи всередині храму датуються ХІХ століттям! Щоправда, у тому ж 1802 році всі колишні землі Острогозької провінції зі Слобідсько-Української губернії вилучили. Проте за два десятиліття Старобільський повіт було знову до неї передано (про окремі події подальшої історії Південно-Східної й Центрально-Південної Слобожанщини розповідається в іншому моєму нарисі.

фото: Харків. Будинок фон Мінстера

Харків. Будинок фон Мінстера (кінець XVIII — початок ХІХ ст.; архітектори — П.Ярославський та ін.). Фото — Denis Vitchenko (2009).

Харкову у спадок від етапу, що припав на кінець XVIII — самий початок ХІХ століть, дістався один-єдиний, проте вельми привабливий садибний будинок.

А потім для Харкова настає, сказати б, академічно-університетська доба, що досі триває та, сподіваюся, надалі триватиме. Як сповіщає В.Л.Маслійчук, завдяки ініціативності вихідця із Слобідської України Василя Каразіна та освітній реформі в Російській імперії 1805 року тут відкрито університет, що мав значний вплив на розвиток міста [ЕІУ, т. 10 (2013): с. 347]. Якщо говорити про архітектурну складову, то її забезпечував запрошений Каразіним 1803 року до Харкова для розробки проекту університетських будинків Євген Васильєв, який раніше навчався разом із майбутнім засновником Харківського університету в петербурзькому Гірничому корпусі (училищі). «Протягом 1803—1805 рр. Васильєв здійснив реконструкцію колишнього Губернаторського палацу (див. вище) для розміщення в ньому університету. Центральний двоповерховий корпус був перетворений на головний, а надбудовані до двох поверхів флігелі пристосували під корпуси хімічного й фізичного факультетів. Монументальні ворота зв’язали корпуси в симетричну композицію у стилі раннього класицизму» [Чернецький (2009): с. 243].

Відомий вітчизняний вчений-соціолог, нинішній ректор Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна академік В.С.Бакіров зазначає, що за університетським статутом утворювалися чотири відділення-факультети (словесних наук, лікарських і медичних наук, фізичних і математичних наук, моральних і політичних наук), а також 25 кафедр. Ще до урочистого відкриття Харківського університету, яке відбулося 29 січня 1805 року, у попередньому 1804 році було розбито його Ботанічний сад. Трохи згодом засновано: Центральну наукову бібліотеку — 30 січня 1805 року, Музей природи — 1807 року, Астрономічну обсерваторію — 1808 року. Університетські викладачі стали ініціаторами, авторами, редакторами, видавцями перших в Україні газет, журналів, альманахів. І перший друкований українською мовою твір у Наддніпрянській Україні написано випускником Харківського університету Василем Масловичем; він побачив світ у типографії цього ж університету 1807 року [ЕІУ, т. 10 (2013): с. 358].

фото: Харків. Будинок Сердюкова

Харків. Будинок Сердюкова (1808—1814 рр.; архітектори — П.Ярославський і В.Лобачевський). Фото — Дмитрий Корольков (2012).

Однак до кінця етапу, що розглядається, основний внесок в архітектурну скарбницю Харкова робили вихованці університетського попередника — Харківського колегіуму, зосібна Петро Ярославський. Метр до самої смерті, яка забрала його в 1810 році, продовжував закладати підвалини слобожанської школи зодчества, невтомно забудовуючи моє рідне місто. Одним з останніх витворів видатного сина Слобідської України є прегарний садибний будинок-палац (див. останню ілюстрацію), спорудження якого завершив 1814 року Василь Лобачевський. Він був учнем Петра Ярославського, подібно до свого наставника, професійну освіту отримав у Додаткових класах Харківського колегіуму. Ще про архітектора Лобачевського у своєму біографічному довіднику В.І.Тимофієнко сповіщає таке: «Працював у Харкові в перших десятиріччях ХІХ ст. у формах суворого ампіру. Збудував низку споруд, серед них: …Садибний палац на вул. Чернишевській № 14 (1814 р.). Спроектував низку інших житлових будинків і садибних комплексів». Справу Вільянова та Ярославського разом із Лобачевским гідно продовжував Євген Васильєв, про якого вже згадував. Але тут волію зупинитися… на якийсь час.

Хоч «літератор» я таки завзятий,
бо перший, скільки знаю, у роду,
та цикл цей без перерви дописати
не можу — на майбутнє відкладу.

Взагалі ж — «далі буде»!

Фотоілюстрації взято з української та російської Вікіпедій.


Підтримати проект:

Підписатись на новини:




В тему: