Склянка води

 «Ви пояснюєте Сутність Бога, як відповідь.

А Вона є питанням! Вічним питанням кожної окремої миті».

Так говорив вуйко Дезьо

Вуйко Дезьо пригощає мене духмяним гірським медом. Запах такий, що, здається, наближаєшся до межі втрати свідомості. І хоча ти залишаєшся при тямі, координація з зовнішнім світом порушена радикальним чином, тому що на вулиці дощова осінь, а мед нагадує про спекотний полудень; за вікном шумить вітер, а навколо меду спів птахів і дзижчання комах; навколо хати впроваджується ніч, а з миски з медом сяє сонце. Я зачаровано усвідомлюю, як виразно переді мною постає і полонина, і квіти, і хмари, і шурхіт дощу. Відтак, я втрачаю сюжет розмови, а натомість перераховую перше-ліпше, що спадає на думку, тому що логіка доцільності підкоряється імпровізації медової насолоди.

Тож хвалю мед, пасічника, а найбільше бджіл-трудівниць. І як найвищу їх оцінку наводжу приклад: розповідають, Ейнштейн казав, що, якщо зникнуть бджоли, то людство зникне слідом протягом чотирьох років. Не довіряти Ейнштейну у мене немає підстав, але я не знаю припущень, у яких він робив свої оцінки, тому зводжу все на жарт: «З ложкою меду у роті легко теревенити про кінець світу».

Але тема розмови сформувалась, і я розповідаю вуйку Дезю про давно забутий дитячий спогад. Тоді, у далекому дитинстві, мій старший брат розповів мені страхіття: виявляється, що через мільярди-мільярдів років Сонце згасне. Він уже якимось чином пережив це знання, але, пам’ятаючи про своє враження, очевидно, захотів налякати і мене. Ця новина була настільки брутальною, що я навіть досі пам’ятаю відчуття нудоти, яка тієї ж миті, після усвідомлення сказаного, підступила до горла. Брат почав мене втихомирювати: що це незбагненна кількість років, що до того часу люди полетять на інші планети, але розпач був настільки великим, що ввечері мама прийшла мене заколисувати, бо я не міг заснути.

Значно пізніше, я дізнався, що цей фокус виявляється фундаментальною особливістю людини: у різних країнах, у представників різних народів звістка про загибель Сонця викликає трагічне сприйняття, яке не долається неосяжною часовою віддаленістю події. Це сприйняття лише притлумлюється побутовими потребами і нагальними проблемами, сформованими буденним життям.

Дезийдерію Васильовичу я пояснив, що згадав дитячі страхи, тому що цими днями прочитав про цікаві дослідження вчених-генетиків. Вони зазначили, що пасіонарних, спонукальних ресурсів людського гену стане ще лише на 8000 років. Далі людський ген втратить свій «вітальний» потенціал. Відтак, людство, якщо нічого не зміниться радикально, – щезне. Це подібне до того, ніби за ці тисячоліття ген втратить своє «натхнення», і існувати далі йому забракне «снаги».

Я розповідаю Дезийдерію Васильовичу про ці дослідження і зазначаю, що, власне, вчені давно вказували, що законом еволюції є не «збереження виду», а «збереження гену». Цілком можливо, що і ген має свій ресурс, як батарейка, яка з часом розряджається.

Вуйко слухає мене уважно, і я миттєво формулюю йому імпровізацію: «А що, якщо ген усе-таки можна «підзарядити» від того ж таки Світу Духу, який існує паралельно з нами?», – і нагадую вуйкові теорію Великого вибуху, яку ми з ним колись обговорювали.

Виявляється, що ту розмову Дезийдерій Васильович не забув, і він миттєво мене поправляє: «Ви занадто захоплюєтесь минулим, тому не розпізнаєте майбутнього. Те, як ти живеш нині, і визначає твоє майбутнє, бо день сьогоднішній позичений у «завтра», а не успадкований від «учора». І потрібно дбати саме про цей зв’язок з майбутнім».

Я починаю пригадувати ту нашу бесіду, коли вуйко порадив «не дізнаватись про початок, а доторкнутись до вічності».

І поки я переймаюсь спогадами, Дезийдерій Васильович веде далі: «А ти пригадай, що відчуваєш, коли заходиш до церкви. Коли ти ставиш свічку, то уяви собі, що вогонь, який перед тобою горить, мешкає тут тисячі і тисячі років. Зникали народи, розпадались країни, руйнувались і підносились храми, але завжди десь, нехай у самих нетрях, горіла хоча б одна свіча. Це не просто вогонь – це те, що тримає людей укупі. Тому, коли ти мені розповідаєш, що буде з людством через тисячі років, думай не про те, що воно все загине, бо цим ти лише наближаєш його кінець, а переймайся тим, щоб воно жило. Тієї миті, в якій ти перебуваєш, роби те, щоб майбутнє існувало, а не думай про те, коли ж воно зникне. Якщо жити і думати про кінець, то ми його наближаємо, і він станеться набагато раніше, ніж призначено, бо ми самі його витворимо».

Я починаю собі уявляти, як це може проявитися, а вуйко несподівано зазначає всю небезпеку такого розвитку подій, якої я не усвідомив.

«А якщо ми дійдемо до «рукотворного» занепаду, а не вичерпання промислу, то не допоможуть твої жодні «підзарядки» генів, бо вони можливі, коли втілюється промисел Божий, а не здійснюється замисел людський».

І я пригадав слова вуйка, що Бог створив нас часткою себе, але і дозволив нам бути собою: Небесне і земне живуть в нас і повинні доповнювати, а не поборювати одне інше.

Наступного дня, по дорозі додому, я намагаюсь зрозуміти слова Дезийдерія Васильовича. І лад у моїх думках впроваджується від несподіваної згадки про байку, яку я йому колись переповідав. Це вічна суперечка про «склянку і світ». Оптимісти кажуть, що вона наполовину повна, песимісти переконані, що вона наполовину порожня, агностики стверджують, що склянки взагалі немає, а фаталісти впевнені, що це немає значення, бо все – це отрута. Я ще розповідав вуйку погляди на «склянку і світ» з точки зору релігій, субкультур і, несподівано для себе, спитав у Дезийдерія Васильовича: «А, якою ж насправді є така склянка?» Вуйко Дезьо тієї ж миті став зосередженим і, не вагаючись, відповів: «А ти віддай склянку спраглому, бо лише він знає справжню ціну».

Усе це було давно, а я зрозумів, про що ж вуйко Дезьо казав мені нині: живи для того, хто цього потребує. Справжню ціну твоєму життю знаєш не ти, а ті, кому ти допоміг, кому ти прислужився і став у нагоді за нагальної потреби.

Тож, людство перестане існувати тоді, коли життя кожного окремого чоловіка перестане хоча б комусь бути потрібним.

Тому, поки ти «запалюєш свічку у церкві», твій «вогонь» завжди прислужиться тим, хто прийде у церкву після тебе. Відтак, завжди будуть ті, кому ти необхідний.

(сторінками книги «Моя карнавка»)

Валентин Ткач, Чернівці