Схід у серці Заходу: Папа Лев XIV про покликання УГКЦ

Ексклюзив. У світі, де щоранку прокидаються під звуки сирен, а не дзвонів, де храми — укриття, а сльози — вміст Таїнства, кожне слово, сказане з-понад моря, з-понад мов і обрядів, може виявитися життєдайним ковтком на виснаженій дорозі. Особливо — коли це слово несе не зверхній аналіз чи суху дипломатію, а справжню співучасть, повагу й трепет перед святинею іншого обличчя Церкви. Так сталося із новообраним Папою Левом XIV — архієреєм латинської традиції, людиною Нового світу, що виріс і сформувався в церковному й культурному контексті Південної Америки. Можна було б очікувати, що його увага буде зосереджена на викликах, знайомих його континентові: соціальна несправедливість, кліматичні кризи, урбаністичне убозтво. Проте — він звертає погляд до Сходу, зокрема до греко-католиків.

Папа, який виріс у латиноамериканській реальності, несподівано звертає погляд до містичного Сходу. Не з цікавості етнографа, не з мовчазного дипломатизму — а як той, хто розпізнає в УГКЦ й інших Східних Католицьких Церквах джерело благодаті, сили й надії для всього католицького світу. У цьому слові Понтифіка — визнання того, що в час імперських воєн, спокуси комфорту та втрати сакрального, саме східна духовність здатна повернути Церкві трепет, благоговіння й місійний вогонь.

«Як же необхідно нам відновити відчуття тайни, таке живе у ваших літургіях, які залучають людину в усій її повноті, прославляють красу спасіння, пробуджують трепет перед божественною величчю, що огортає людську мізерність! ….І як важливо наново відкрити — також і на християнському Заході — сенс Божої першості, цінність містагогії, безперервного заступництва, покаяння, посту, плачу за власні гріхи і гріхи всього людства — настільки притаманні східній духовності….Тому так важливо зберігати ваші традиції, не знецінюючи їх заради зручності й комфорту, щоби вони не були спотворені споживацьким та утилітарним духом».

Наведене звернення Святішого Отця Лева XIVє не лише жестом поваги до східної традиції, а й глибоким богословським посланням, що віддзеркалює кризу сучасного латинського світу. Ці слова треба розуміти як пророче застереження і поклик до духовного оновлення, що вимагає повернення до витоків, до святого страху Божого і глибини внутрішнього життя.

Святі Отці Сходу завжди підкреслювали, що богослужіння є входженням у Таїнство, у «страх Божий, повний слави» (пор. Іс. 6:3-5). Літургія не є «подією для людей» чи способом морального повчання — це зустріч із живим Богом, Який «є вогонь, що спалює» (Євр. 12:29). Папа нагадує, що така глибина є життєво необхідною і для Заходу, де раціоналізм і секуляризм часто знебарвлюють богослужіння до рівня ритуального формалізму.

У час, коли людина ставить себе в центрі — як мірило добра, істини й краси — Папа проголошує виклик: поклоніння Богу, а не людині, повинно бути осердям християнського життя. Східна духовність невтомно нагадує про Трансцендентного Бога, Який перевищує всяке розуміння. Саме тому в ній настільки важливі піст, плач, покаяння, — як шлях упокорення й очищення перед лицем Божим. Папа висловлює занепокоєння щодо тенденції заміни містагогії (потаємного введення у віру) спрощенням, розвагами та «адаптацією» під смаки сучасної людини. Він застерігає, що така політика знецінює саму суть християнської віри. Зберігання традиції — це не архаїчність, а вірність переданому скарбу, який не належить нам і не нами створений.

На його думку, споживацький дух — це найтонша і найпідступніша спокуса сучасності. Він здатний проникнути навіть у Церкву, виявляючись у прагненні «комфортного християнства» без посту, без покаяння, без болю. Святіший Отець підкреслює: Хрест — не предмет декору, а життєвий шлях. І тому східна традиція, яка не боїться болю, плачу й безмовності, є даром для всієї Церкви.

Звернення Папи Лева XIV — це не лише шанобливий жест до Сходу, але й заклик до цілковитого духовного перевиховання Заходу. Він визнає цінність Сходу не як екзотичного релігійного варіанту, а як зберігача істинного, глибокого й тремтливого благоговіння перед Богом, яке сучасному світу катастрофічно бракує.

Це слово може і повинно стати точкою опори для тих, хто нині шукає повернення до автентичного християнства, де молитва, покаяння, піст, богослужіння — не інструменти самозаспокоєння, а ворота до життя вічного.

Слова Папи Лева XIV, звернені до католиків східного обряду про необхідність зберігати традицію, не знецінюючи її заради зручності, є надзвичайно влучними й пророчими. У наш час ці слова варті особливого роздуму, бо ідея комфорту за будь-яку ціну — одна з домінантних ідеологій сучасного суспільства.

Сьогодні безперестанку лунають голоси:«Зробіть нам зручно»,«Не ображайте»,

«Будьте інклюзивними»,«Церква має адаптуватися», — і за цими вимогами стоїть не прагнення істини, а вимога Церкві перестати бути голосом сумління, перестати докоряти, перестати закликати до покаяння.

У підґрунті таких вимог лежить саме те, про що застерігає Папа: заміна істини зручністю, заміна благодаті – толерантністю, заміна метаної – психологічним комфортом. Ці тенденції не є маргінальними — вони вже прямо впливають на церковну місію. Звідси — зростаюча спокуса проповідувати комфортне Євангеліє.

Сьогоднішній світ охоче приймає саме те «Євангеліє», яке: не вимагає внутрішньої переміни,не називає гріх гріхом,не говорить про Страшний Суд,

не викриває пристрастей,пропонує благословення замість навернення,і, врешті, ставить людину в центрі замість Бога. Таке псевдо-євангеліє обіцяє мир без боротьби, спасіння без покаяння, благодать без хреста.

Але істинне Євангеліє Ісуса Христа — глибоко некомфортне. Воно каже:

«Покайся» — визнай себе грішником.«Візьми свій хрест» — це не декоративний символ, а заклик до самозречення.«Іди за Мною» — не в затишок, а в Гефсиманію й Голгофу.«Будьте святими» — а не просто «почувайтесь прийнятими». Покаяння — це не просто усвідомити гріх, а змінити життя, переломити себе, обрати вузьку дорогу. Це тяжкий труд, що протилежний бажанню комфорту.

Церква покликана бути сіллю землі (Мт. 5:13), а не розчином у світовій банальності. Справжня місія — не загравати з грішником, а задля його спасіння зійти до нього в милосерді, витягнути, омити, навчити — й привести до Світла. Місіонер має справу з людиною грішною, слабкою, іноді невігласною або цинічною, — і саме тут виявляється Христова любов. Але ця любов не виправдовує гріх. Вона не каже: «Живи як хочеш, головне — щоб було зручно». Навпаки: вона каже — «Не гріши більше» (Йо. 8:11).

Завдання Церкви — не опустити Євангеліє до рівня болота, а піднести людину з болота до Євангелія. Місіонер «занурюється в мул» — але для того, щоб витягти звідти людину, а не щоб затягнути туди Церкву.

Зробити Церкву комфортною для грішника — означає позбавити її сили спасти цього грішника. Комфорт, як сучасна релігія, не сумісний з Хрестом. А без Хреста немає Воскресіння.

Сьогодні — час великого розрізнення: між Євангелієм Ісуса Христа і «євангелієм» зручного «гуманізму». Тільки перше здатне спасти людину. І тільки воно є завданням Церкви.

Папа Лев XIV, звертаючись до католиків східного обряду, фактично визнає, що традиції Сходу несуть у собі духовну глибину, що життєво необхідна всій Католицькій Церкві. І коли він наголошує:«Так необхідно нам відновити почуття таїнства, так живо присутнє у ваших літургіях…» та«як важливо зберігати ваші традиції, не знецінюючи їх заради зручності…»,— то це пряме визнання, що східна духовність, у її найкращому вираженні, є не лише частиною спадщини, але джерелом оновлення всієї Церкви.

А для УГКЦ ці слова мають особливу вагу, бо її історія — це історія постійної боротьби за збереження східної ідентичності в єдності з Римом, незважаючи на переслідування, латинізацію, радянське підпілля й сучасні виклики секуляризму.

УГКЦ довгий час зазнавала спокуси «адаптацій»: спочатку — до латинського обряду, згодом — до сучасних «пасторальних» ідей, де слово «душпастирство» починає означати компроміс із духом часу.Але Святіший Отець недвозначно застерігає:«Не знецінюйте традицій заради зручності й комфорту, щоби вони не були спотворені споживацьким і утилітарним духом».

Це пряме звернення до ієрархів, духовенства, богословів і мирян УГКЦ — зберігати не лише зовнішню обрядовість, але й внутрішню східну духовність: покаяння, піст, тишу, трепет перед Таїнствами, сльози за гріхи, містагогію.

Промова Папи Лева XIV пролунала 14 травня 2025 року — в умовах триваючої війни в Україні, де греко-католики є свідками і учасниками хресного шляху народу. І тут особливо вагомими є його слова:«Потрібно знову відкрити цінність покаяння, посту, плачу за власні гріхи і гріхи всього людства — такі характерні для східної духовності…». Це наче вселенське благословення на духовне зусилля українського люду, який молиться, постить, несе втрати, але зберігає віру. Це визнання того, що шлях сліз, жертовності та покаяння — не «застарілий» шлях, а шлях спасіння.

УГКЦ, як Церква, що стоїть між Сходом і Заходом, дедалі частіше зазнає впливу західного ліберального богослов’я. Але Папа закликає не сліпо переймати практики, що знецінюють священне:«Важливо, аби і на християнському Заході знову було відкрито сенс першості Бога…»

Це — непомильна вказівка вектору для УГКЦ: не намагатися «західнішати», не розчинятись у психологізмі, соціологізмі чи програмах маркетингової євангелізації, а нести збережену в глибині тисячоліть істину — крізь священний трепет, піст, літургію, аскезу, метаною — покаянням серця.

Для УГКЦ ці слова — благословення, виклик і утвердження. Її місія — не в тому, щоб бути зручною, а в тому, щоб бути вірною. Вірною Христу, вірною Отцям, вірною своєму народові — який сьогодні шукає не зручності, а істинної надії.Збереження літургійної, аскетичної і духовної традиції — це не архаїка, це духовний героїзм. І слова Папи Лева XIV підтверджують, що ця боротьба не даремна. Це — шлях Церкви, що йде до Вічного Єрусалима.

Наведемо ще одну цитату зі слів Святішого Отця відносно війни проти України:

«З моєї точки зору, це — справжнє імперіалістичне вторгнення, коли росія прагне завоювати територію, виходячи з міркувань влади та власної вигоди — через питання стратегічного розташування, а також великої цінності того, чим є Україна для Росії в культурному, історичному й виробничому сенсі. І там скоюються — і це вже доведено — в Україні скоюються злочини проти людяності. Ми повинні багато молитися до Бога про мир, але я вважаю, що ми також маємо говорити ясніше. Навіть деякі політики у нашій країні не хочуть визнавати жахіття цієї війни і зло, яке чинить росія в усіх своїх діях там, в Україні».

Папа не лише визнав війну, розв’язану Швабростаном, вторгненням, але й уточнив її природу — імперіалістичну, тобто таку, що ґрунтується на прагненні домінації, контролю та загарбання ресурсів. Це важливо, бо з вуст понтифікат лунає не дипломатична двозначність (як це було при папі Франциску) , а чітке моральне визначення: війна росії проти України — зло, засноване на пихатому бажанні володіти чужим життям, землею, історією. Імперіалізм тут — не лише політичний феномен, а гріховна логіка, в якій сила ставиться понад правду, а заволодіння — понад служіння.

Це повна протилежність Євангелію.

Особливу вагу має твердження папи Лева: «Це вже доведено — в Україні скоюються злочини проти людяності». Це — не політичне звинувачення, а моральна кваліфікація, що вимагає відповіді: співчуття, молитов, підтримки постраждалих і осуду зла. Утримання від цієї відповіді з боку «нейтральних» християн — гріх мовчання, подібний до байдужості перед Голгофою.

«Деякі політики в нашій країні не хочуть визнавати жахіття цієї війни…». Понтифік прозоро вказує на кризу моральної ясності в західному світі, де частина еліт намагається уникати чітких визначень, ховаючись за «об’єктивність», «нейтралітет» чи «геополітику». Але Церква має бути не рефері між правдою і брехнею, а свідком істини.

Для вірних УГКЦ слова Папи — не просто політична підтримка. Вони є підтвердженням того, що Україна бореться не тільки за свободу, а за моральний порядок, де людська гідність важливіша за «інтереси», а Боже світло — сильніше за кремлівську темряву. Це — знак духовної солідарності Риму з мученицьким народом, який носить Хрест, але несе його гідно.

Церква не має права бути «поза політикою», коли йдеться про зло, що топче образ Божий у людині. Молитва про мир не виключає, а передбачає ясне розрізнення агресора і жертви. Бути святими — означає не бути байдужими. Бути Христовими — означає називати зло злом, і захищати тих, хто страждає.

Одним із перших своїх особистих кроків на Апостольському престолі Папа Лев XIV зробив жест, який набув особливої ваги для українських греко-католиків: 15 травня 2025 року він прийняв на приватній аудієнції в Апостольському палаці Отця і Главу Української Греко-Католицької Церкви, Блаженнішого Святослава (Шевчука).

Зустріч відбулася у стінах бібліотеки Апостольського палацу — місці, що здавна є простором довіри, тиші та глибини церковного діалогу. Понтифік засвідчив свою близькість до українського народу, що страждає від війни, та запевнив у своїй підтримці.

У відповідь Блаженніший Святослав урочисто запросив Святішого Отця здійснити паломництво до України.

Цей символічний акт братньої солідарності, як і вся вище наведена риторика Папи Лева XIV, є свідченням того, що Апостольський Престол не є глухим до болю Східної Європи, і що традиції Східної Церкви, її містика, покаяння, піст і вірність Христу в умовах випробувань — не лише не є чимось маргінальним, а, навпаки, — дорогоцінним скарбом, який Рим шанує і береже. Бо як і в часи мучеників, так і нині істинна Церква — це не комфорт і не чисельність, а вірність і правда.

Слова Папи Лева XIV, звернені до католиків Східного обряду, — це не просто знаки поваги чи церемонійнавічливість. Це — пророче нагадування в добу, коли самі основи християнської цивілізації підточуються духом споживацтва, релятивізму, комфортизму й забуття про покликання до спасіння.

Українська Греко-Католицька Церква, як найбільша Східна Церква у співпричасті з Римським Апостольським Престолом, сьогодні несе особливу місію: не лише залишатися вірною своїй літургійній, духовній і богословській спадщині, а стати прикладом того, що означає зберегти Таїнство віри посеред війни, руїни, спокуси «комфортної віри» й постмодерної розмитості.

Східна духовність, з її акцентом на таємничість, покаяння, внутрішнє преображення, сльози над гріхом, таємницю Божественної присутності, сьогодні є тим ліхтарем, що вказує шлях навіть Західній Церкві, яка, за визнанням самого Папи, має заново відкрити пріоритет Бога над зручністю, благодать над технікою, покору над вимогами.

Папа говорить не до статистики й не до абстрактних структур — він говорить до серця Церкви, яке б’ється в глибинах покаянної молитви, у богослужіннях з огляданням на вічність, у стражданнях свого народу. Його звернення до Східних Католиків, до українських греко-католиків зокрема, — це визнання, що істина не потребує адаптації до ринку, але вимагає вірності аж до крові.

Небо не обіцяло комфорту, але обіцяло Царство.І як сказав Христос: «Переможець успадкує все» (Одкр. 21:7).

Ми покликані не лише зберігати передане, а — пройти через Голгофу вірності, щоб мати причастя в Його Воскресінні. І, можливо, саме в обличчі пораненої України світ сьогодні знову побачить обличчя пораненого, але живого Христа. Нехай ці слова Папи стануть не просто закликом, а — заповітом для кожного з нас.

Його слова до католиків Східного обряду — зокрема до Української Греко-Католицької Церкви, яка нині несе свій хрест із гідністю мучеників, — прозвучали не як формальність, а як уклін, як визнання особливої місії, яка, попри історичну рану, не втратила ані краплі благодаті. І саме тому ці слова не слід залишати поза увагою. Бо іноді у найнесподіваніших вустах лунає найвірніше відлуння того, що давно і тихо промовляє Серце Церкви. І коли Рим визнає силу Сходу — це вже не політика.

Це — надія.

 Іван Верстянюк, оглядач з питань релігії.