Що таке культура?

Ексклюзив. У добрий час я дістався цього разу на Перевал. Справа в тому, що щойно в Притулку, розташованому на схилі, закінчився черговий науковий симпозіум, а вуйко Дезьо їх особливо полюбляє. Він взагалі завжди радий гостям, любить туристів, допомагає їм, але збори митців чи науковців викликають у нього окреме ставлення. Вони тішать його.

Сюди навідувались і письменники, і філософи, і представники фундаментальної та прикладної науки. Але завжди, після пленарних засідань, наприкінці дня, вони частенько приходили на гостини до вуйка, як самі полюбляли казати, у кулуари. Дезийдерія Васильовича особливо тішило це «кулуари», яке йому асоціювалось з «коморою». Він завжди радо запрошував усіх до своєї «комори», і тоді слово симпозіум, у виконанні учасників, набувало свого прямого змісту: адже переклад цього слова буквально означає – «спільна пиятика». Розкріпачена неформальною обстановкою вуйкової хати думка науковців і митців являла іноді фантастичні злети. Свідком цього був господар. А оскільки вино він уживав виключно з лікувальною метою, стримано і переважно зимою від застуди, то добре все пам’ятав і надзвичайно цікаво інтерпретував.

Ми привітались з Дезийдерієм Васильовичем, і я поцікавився, яким питанням були присвячені останні кулуари.

Та, замість відповіді, вуйко задав питання мені: «А що таке культура?»

Розуміючи, що в цій хаті недавно звучали найцікавіші думки, найнесподіваніші імпровізації, я вирішив не намагатись своєю відповіддю вразити вуйка. Тим більше, що своїм запитанням він мене заскочив зненацька. Тому я промовив щось академічне на кшталт того, що це форма суспільної свідомості, яка динамічно змінюється, її настанови є відносними, і взагалі, на цю тему варто говорити лише визначивши поняття: знання, освіта, освіченість, виховання, віра тощо. Я говорив загальні речі, щоб не виголосити якусь особисту оцінку, після якої Дезийдерій Васильович оберне все проти мене.

Але він мене вислухав уважно, відчувалось, що нічого нового вуйко не дізнався, тому я зрозумів, що зараз почую те, що мали почути, але не почули вчені гості Перевалу.

Я зупинився, а вуйко знову задав мені питання: «От скажи мені, чому всі ці мудрі та розумні люди, поважні вчені, знані авторитети своєї справи там у вас у Місті, тут на Перевалі поводять себе, як малі діти? Ні, вони гонорові, говорять змістовні речі, у них є чому повчитися, але, коли я їх слухаю, то у мене складається враження, що самі собі вони не вірять.

І я знаю чому – бо довіряєш людині, яка впевнена в собі. А Міщани живуть у таких непевних умовах, вони такі залежні від інших, що і в тому, що є їх особистим, не можуть бути переконані. Залежна людина не є впевненою, а невпевнена людина не вірить сама собі, а відтак не вірять і їй.

Але тут, на Перевалі, де все чисто, де все, як на долоні, де вони не очікують нізвідки халепи, вони стають вільними, а отже і впевненими. Тому нічого не бояться, тому і поводять себе, як діти.

Кілька днів вони тут у мене говорили про культуру. Те, про що сказав ти, окрім того кожен окремо з них переповідав цікаві історії, наводив повчальні приклади. Вони багато говорили про місто і село, про науку і релігію, про давні часи і про наше сьогодення.

Я слухав їх, але відчував, що у всьому, що вони говорять є певний ґандж, вони говорять про речі побічні, обминаючи головне».

Вуйко зупинився, а я, вже заохочений темою, наважився спитати: «Вуйку, так що воно є – культура?»

Дезийдерій Васильович ніби і не помітив мого запитання, а комусь, мабуть тим науковцям навздогін, сказав: «Культура – це бажання жити. Жити гарно, на користь собі і людям.

Культура – це простір навколо людини, який допомагає їй змістовно існувати, який має бути їй на втіху».

А потім вуйко, ніби пригадавши про мене додав: «А ви в Місті живете і чекаєте вихідного дня, чи першої ліпшої нагоди, щоб цього свого простору позбутися».

Я помітив, що вуйко замислився, щось пригадуючи. А потім продовжив: «Ти не звертав уваги на дороги і стежки в горах? Які вони були? Вони могли бути крутими, звивистими, але вони завжди були здалими. Вони ніколи не будуть такими, щоб ними не міг дістатись чоловік, куди йому треба, чи то кіньми, чи то пішки».

«У нас у Місті кажуть – оптимальні», – доповнив я вуйкове визначення, намагаючись підтримати його іронічну інтонацію. А він, посміхнувшись, навів мені приклад, як у його родича була мудра кобила. Родич лише запрягав її, сідав у воза, а далі коротко казав, куди їхати: чи до сестри, чи до кума, чи до магазину. А вже, щоб їхати додому, то їй і загадувати не було потрібно.

Цей образ нагадав мені дідове поліське село. Воно складалось з кількох кутків навколо лугу. Через луг текла річка. Через річку і старицю були прокладені кладки. Вони і визначали мереживо стежок серед кущів молодої вільхи. Цими стежками щодня, з усіх кутків, доярки тричі ходили на ферму. В ясні місячні ночі ці стежки, як срібні вужі накривали луг. Але пройти його можна було і з заплющеними очима. Я не один раз так бавився. Справа в тому, що коли йдеш босоніж, то холодна роса на траві сама доправляє тебе на суху стежку. Найбільший клопіт був в тому, щоб при цьому не наступити на їжака.

«А які дороги зараз? – збив мене з думки Дезийдерій Васильович, – таке враження, що не дороги для людей, а людина для доріг». І, поки я повертався до дійсності, він вів далі мову про інфраструктуру села та Міста.

«У вас в Місті є багато гарно освічених та вихованих людей. Але, коли щодня тебе по дорозі на роботу і додому штуркають межи плечі, то ти хочеш, чи не хочеш, але станеш «хворим». Отак зі своїми «хворобами» ви і живете, такою і є ваша культура. Адже мало того, щоб ти був ситий; ти почуваєшся певно, якщо і сусіди навколо тебе не голодні. Мало самому жити на втіху; твоє життя стає затишним, якщо і люди навколо тебе теж не потерпають. Оце я розумію – культура. Але як вам у Місті цього досягти? – ви ж не здатні навіть один одному сказати «добрий день».

У мене сонце зранку сходить у одному вікні, а заходить в іншому, і цілий день в хаті ясно і світло. У вас в Місті – добре, якщо воно зазирне у вікно хоч на хвильку. А ще гірше, коли через кілька років перед хатою зведуть новий будинок, і він уже затулить сусідам не тільки сонце, але й небо.

Особливість гір полягає в тому, що коли вдивляєшся у прірву, то відчуваєш, який ти маленький. Але, коли дивишся на вершини, то розумієш, що є висота, до якої потрібно прагнути все життя. У вас у Місті цього немає.

Ви в місті живете серед повідомлень, серед того, що вам оголосять. А людина в селі, у горах живе серед того, що є, серед того, що відбувається. Ви, навіть щоб взнати погоду, вмикаєте радіо чи телевізор, а я прокидаюсь серед неї – погоди. У мене є знайомий гідролог: він тут щороку міряє річки і потоки. Так він іноді мені телефонує та й питає, що у нас робиться на Перевалі. А я дивлюся на корову: стоїть вона в хліві, чи лежить, – і розказую йому, якою буде погода. Так що погоду у вас в місті робимо ми тут – на гірських хуторах».

Вуйко зітхнув, а мені не хотілося його перебивати. Та Дезийдерій Васильович тієї ж миті продовжив: «Але за що варто вклонитися Місту – то це за лікарів та вчителів. Вони єдині перебирають на себе всю науку існування людей, примножують її і передають нащадкам. Усі інші теж роблять добру справу, але так чи інакше вона зводиться до заробляння грошей. А от вчителі та лікарі, крім зарплати і грошей, зберігають культуру нашого життя. Я про це думав, і щоб ти зрозумів, скажу тобі таке: усі люди роблять «горнята», а вчителі та лікарі дбають про «вино», яке ми туди наллємо, і яке втамує спрагу всім».

Вуйко помітив, що я розгубився від намальованої картини. Я, мабуть, зараз нагадав йому науковців, які щойно з Перевалу відбули до Міста. Безпомічність людини перед обставинами чинного життя примусила мене запитати у Дезийдерія Васильовича, а що ж робити людям.

Вуйко Дезьо напрочуд спокійно відреагував на мій розпач: «Людина завжди повинна перейматися справжнім».

Я погодився, але запитав далі: «А як його віднайти?»

«Пам’ятати про Бога», – тихо сказав Дезийдерій Васильович і додав, – «Люди повинні постійно знати, що Бог нас любить. І головне – не тому, що ми такі, а тому, що Він такий. Відтак, чоловік повинен робити все, щоб бути гідним цієї любові».

Вуйко зупинився, а я прислухався до себе, як усе стає на свої місця. А далі Дезийдерій Васильович мовив: «Ось це і буде культура. І абсолютно байдуже де, чи в Місті, чи в селі, чи в горах».

Я повертаюсь до Чернівців. Розмова з вуйком Дезьом не полишає мене. Я пригадую скільки розумних, вихованих, за всіма ознаками культурних людей доводилось мені зустрічати. Але серед них були і такі, про яких мій покійний дядько Андрей казав: «Обіпрешся, як руками об грязь». Тому, дорогою, спостерігаючи краєвид за вікном, починаю перераховувати визначення, а радше, ознаки культури, які мені спливають на думку.

Культура – це гарна церква серед гаю на горбі, старовинна садиба у парку. Це хороша освіта і робота за гідну винагороду, спокій і затишок у родині. Це добре твоє ставлення до оточення і оточення до тебе. Це залізниця, яка в теплому і охайному вагоні доправить тебе з мандрів до батьківського дому. Нарешті, це чітке уявлення про власний успіх і всі підстави до його досягнення без стусанів, зрад і лукавства.

Я перебираю і перебираю ознаки, і всі вони об’єднуються у формулу вуйка Дезя: «Бути гідним Його любові». І коли я це усвідомлюю, мені розкривається одна обставина, яка завжди бентежила мене – я починаю розуміти звідки беруться люди, при зустрічі з якими хочеться «зняти капелюх».

(сторінками книги «Так говорив вуйко Дезьо», 2012 рік)

Валентин Ткач, Чернівці