Що робити абітурієнтам з окупованих територій

Із наближенням вступної кампанії, в Україні з новою силою активізуються дискусії щодо освіти як інструменту політики відносно непідконтрольних територій Донбасу. Важливою особливістю цих дискусій є те, що вони відбуваються на тлі відсутності стратегічного бачення майбутнього регіону в складі України.

Як повідомляється, виникає ситуація, коли повернення окупованих територій сприймається, з одного боку, як факт майбутнього, а з іншого, українська політика часто діє за принципом «врятувати, що можна з тонучого корабля». Так, освітня політика стосновно абітурієнтів з ЛДНР переслідує в цілому правильні цілі, але з огляду на демографічні та міграційні процеси в регіоні вона виглядає саме, як порятунок останнього.

Отже, черговим приводом до дискусій став президентський проект Закону про внесення змін до Закону України «Про вищу освіту» щодо особливостей вступу до закладів вищої освіти осіб з тимчасово окупованих територій Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, Донецької та Луганської областей, який визначає умови вступу в українські ЗВО відповідних категорій абітурієнтів. Політичні та ідеологічні аспекти законопроекту є досить чутливими для українського суспільства. З одного боку зрозуміло навіщо абітурієнтам з окупованих територій надається можливість вступу без проходження ЗНО. Але так чи інакше, ця обставина зачіпає проблему справедливості стосовно інших категорій абітурієнтів, які теж можуть претендувати на різного роду послаблення. Але, справа не тільки в цьому, а й в тому, як гуманітарна та освітня політика співвідносяться із цілісним баченням майбутнього регіону.

Спрощення умов вступу означає те, що молодь з окупованих територій, якщо і користується нагодою вступу на території підконтрольній, з великою ймовірністю на ній залишатиметься. Але, взявши до уваги колосальну втрату регіоном людських ресурсів, внаслідок високої смертності і низької народжуваності, трудової та освітньої міграції, перспективою територій, які намагається повернути Україна стає знелюднення та подальша периферизація.

Ризики від втрати людей розуміють (принаймні, декларативно) в самих «республіках». Наприклад, «Гуманитарная программа по воссоединению народа Донбасса» передбачає забезпечення умов для вступу абітурієнтів з підконтрольних Україні територій, чим користуються місцеві виші (див., наприклад). Але взявши регіон за цетр відліку, стає зрозумілим, що метою «Програми» є стримування знелюднення територій «республік», тоді як з боку України мимовільно досягається протилежна мета.

Іншим ризиком є збільшення навантаження на освітню інфраструктуру сусідніх областей, наприклад, Харківської та Дніпропетровської, які виступають основними приймаючими областями для абітурієнтів. Тобто, розподілення абітурієнтів з ОРДЛО відбувається нерівномірно.

Ситуація, насправді, надзвичайно складна і поки що немає вирішення. Безперечно, залучення молодих людей з окупованих територій в українську систему освіти є необхідністю, хоча б тому, що в такий спосіб можна повертати людей, підвищувати їх життєві шанси тощо. З іншого, ставиться під серйозну загрозу майбутнє регіону.

Нажаль, попри великий досвід людства в справі окупації та деокупації різних територій, досвіду, який би допоміг Україні вийти із цього глухого кута немає. В таких же обставинах опинилась Молдова, яка застосовує політику легалізації придністровських дипломів про освіту. Але така практика більше сприяє міграції молодих людей в країни ЄС, зокрема, в Румунію. Тому і вона не є повноцінною альтернативою.

Недоліки української гуманітарної політики стосовно окупованих територій часто є наслідками об’єктивних обставин, тому не можуть постійно використовуватися в якості чергового приводу для критики. Але, є інша обставина: це відсутність дискусій щодо того, яким бачиться майбутнє тимчасово втрачених територій і як наші дії зараз на нього впливатимуть.

І ця обставина, мабуть, є постійною складовою української політики взагалі.