Що нам робити з Московією? Метод Едмона Дантеса

Стаття Тімофєя Сергєйцева «Что нам делать с Украиной», хоч і викликала хвилю обурення, але не стала якоюсь новиною для українців. Адже «остаточне вирішення українського питання» було сферою прикладання зусиль Московією щопринаймні останні сто років. Геноцид українців бандами Муравйова у 1919, Голодомор, терор у Західній Україні, починаючи із 1939 року, масові депортації до таборів, Чорнобиль, війна 2014 і її продовження зараз.

Відповідно, стаття — всього лиш офіційне зізнання у тому, що вони відмовляють нам у праві на існування. Нам не залишається нічого іншого, як відмовити у праві на існування їм. Не просто перемогти і вигнати їх з нашої території, а домогтися умов, за яких Мародерська Федерація більше, як мінімум, ніколи не зможе воювати. І при цьому самим не стати виродками, бо ненависть священна до певної межі. А потім вона нищить носіїв. Ми вже мали у новітній історії епізоди, коли ненависть, спрямована на ворога, почала просочуватися всередину країни і виливатися на «не таких українців». Хоча зараз емоції і розлюднення ворога цілком зрозумілі, помста — це страва, яку подають холодною. І до неї точно не мають входити такі компоненти, як тотальний геноцид 140-мільйонного населення (втім, за деякими даними вже 90-мільйонного) руками розлючених українців.

Навіть усі ті «Д» — денацифікація, демілітаризація, денуклеаризація, дезінтеграція неможливі без окупації, яка неможлива за принципом. В нас на неї не вистачить ресурсу. Ми просто перебуваємо під впливом драматургії Другої світової і нам здається, що зараз повинно статися так само, як тоді. Але драматургію нашої перемоги ми маємо створити самі, створити і сценарно втілити. Отже, що нам робити з росією?

Потрібно почати називати речі своїми іменами

Ми вже спостерігаємо черговий виступ цирку шапіто на теми «режим Путіна — поганий, росіяни — хороші», «не всі вони однакові», «колективна відповідальність неприпустима» тощо. Цілком імовірно, що попереду — удаване юродиве каяття за гріхи і посипання московитських голів попелом. Але ж чекайте… Тридцять років тому це все вже було. Коли відкрили архіви і опублічили дані про радянські злочини. І що? Московити дійсно щиро розкаялися? Засудили ганебні вчинки і притягнули катів до відповідальності? Виплатили репарації жертвам режиму? Реформували державу? Почали будувати здорове демократичне суспільство?

Ні, вони там щось недовго імітували, але зрештою знову згенерували собі царя-психопата, який, як і його попередники, організував уже не одну терористичну війну. А самі об’єдналися у войовничий людиноненависницький натовп андрофагів (людожерів). Їхня армія знову практикує масові вбивства мирного населення, тотальні руйнування міст, зґвалтування, викрадення людей, депортації, шантаж, встановлення маріонеткової влади за допомогою колабораціоністів, мародерство, загалом — геноцид. Їхні генерали, політики, дипломати і журналісти знову безбожно брешуть, кажуть на чорне — біле, звинувачують у власних злочинах не лише українських захисників, але й цілий світ. Бідні, бідні «хороші росіяни, жертви режиму», що зробила із ними пропаганда…

Але ж чекайте… Це все вже було не лише 100-50 років тому, а і 171 рік тому… Під час Кавказької війни, яку описував її учасник Лев Толстой (представник вєлікої культури, прапрадід Тетяни Толстої, яка зараз збиткується з українців).«О ненависти к русским никто и не говорил. Чувство, которое испытывали все чеченцы от мала до велика, было сильнее ненависти. Это была не ненависть, а непризнание этих русских собак людьми и такое отвращение, гадливость и недоумение перед нелепой жестокостью этих существ, что желание истребления их, как желание истребления крыс, ядовитых пауков и волков, было таким же естественным чувством, как чувство самосохранения.

Аул, разоренный набегом, был тот самый, в котором Хаджи-Мурат провел ночь перед выходом своим к русским.

Садо, у которого останавливался Хаджи-Мурат, уходил с семьей в горы, когда русские подходили к аулу. Вернувшись в свой аул, Садо нашел свою саклю разрушенной: крыша была провалена, и дверь и столбы галерейки сожжены, и внутренность огажена.

Сын же его, тот красивый, с блестящими глазами мальчик, который восторженно смотрел на Хаджи-Мурата, был привезен мертвым к мечети на покрытой буркой лошади. Он был проткнут штыком в спину. Благообразная женщина, служившая, во время его посещения, Хаджи-Мурату, теперь, в разорванной на груди рубахе, открывавшей ее старые, обвисшие груди, с распущенными волосами, стояла над сыном и царапала себе в кровь лицо и не переставая выла. Садо с киркой и лопатой ушел с родными копать могилу сыну. Старик дед сидел у стены разваленной сакли и, строгая палочку, тупо смотрел перед собой. Он только что вернулся с своего пчельника. Бывшие там два стожка сена были сожжены; были поломаны и обожжены посаженные стариком и выхоженные абрикосовые и вишневые деревья и, главное, сожжены все ульи с пчелами. Вой женщин слышался во всех домах и на площади, куда были привезены еще два тела. Малые дети ревели вместе с матерями. Ревела и голодная скотина, которой нечего было дать. Взрослые дети не играли, а испуганными глазами смотрели на старших. Фонтан был загажен, очевидно нарочно, так что воды нельзя было брать из него. Так же была загажена и мечеть, и мулла с муталимами очищал ее. Старики собрались на площади и, сидя на корточках, обсуждали свое положение…» (1898 г.)

Те саме було багато разів, з різними народами у різних точках світу. Такі ж моторошні спогади у фінів, поляків, афганців, сирійців…список можна продовжувати. Військові успіхи московитів в усі часи забезпечувалися не героїзмом їхньої армії, а готовністю відкинути будь-які моральні і людяні засади.

Колективний Ганнібал Лектор

У криміналістиці особу, яка періодично здійснює такі дії без очевидних на те мотивів, називають серійним убивцею. Серійний убивця вбиває не тому що рятує власне життя, а заради насолоди і самоствердження. Між самими епізодами вбивств в нього відбувається так званий «період охолодження», коли убивця психологічно задоволений і навіть дуже милий. Відомо, що про більшість серійних убивць ніхто і подумати не міг, що то вони. Настільки зразковими членами суспільства вони видавалися. Любителям поговорити про «хороших рускіх» і «неприпустимість колективної відповідальності» варто про це замислитися.

Ні, відповідальність тут має настати не за етнічною ознакою, а за соціокультурною. Адже саме соціокультурна матриця московитів періодично генерує «колективного Ганібала Лектора» із царем-психопатом на чолі. Причому підпадають під епізоди колективних садистських загострень етнічно різні люди. На наших очах практичним сатанізмом в Україні займаються етнічні українці, уродженці українських земель, які мають тут родичів. Тому морально здорові етнічні росіяни, особливо наші співвітчизники, під цей удар потрапити не повинні.

У правових суспільствах на серійних убивць полюють усі силові структури, а після суду по всіх епізодах убивці або знищуються, або назавжди надійно ізолюються. Бо всі розуміють, що це — невиліковно, які б дитячі травми чи будь-які інші причини не призвели до формування девіантної особистості. І якою б милою і ідеальною ця істота не здавалася під час «періодів охолодження».

Отже, ми маємо назвати речі своїми іменами і вимагати не просто колективної відповідальності, а соціо-культурної історичної відповідальності Московії. Із розслідуванням і опубліченням фактів по усіх історичних злочинах, а не лише по злочинах поточної війни. Організувати не «новий Нюрнберг», а Антисатанинський Трибунал, на якому поруч з українцями будуть свідчити інші жертви Московії, хоча б за останніх 100 років. Це має бути не суд, а акт екзорцизму.

Мовчання ягнят

Звісно, західні партнери можуть бути шоковані такою пропозицією. Особливо від України, яку ніхто донедавна не те що не сприймав всерйоз, а й суб’єктом не вважав. І це справедливо. Один з моїх ФБ-друзів написав таке: «Так, Україна бореться із Абсолютним Злом, але чи є сама вона Добром»? Відповідь очевидна.

А тому ми маємо актуалізувати поняття Добра і Зла і більше того, апелювати до партнерів не про наші страждання, а про те, чи припустимо сучасним людям зрікатися Бога? Адже фундаментом цивілізації, яку ми знаємо є іудео-християнська релігія, з усіма її цінностями і принципами. І коли Сатана безкарно чинить чорне зло, ця безкарність ставить під сумнів існування Люблячого і Справедливого Бога, бо й правда: «якби ваш Бог існував, хіба б допустив він таке беззаконня»? Як би його не називали віряни різних конфесій. Іслам — так само авраамістична релігія, що має в основі чіткі моральні принципи і поняття Добра і Зла. Тому це питання засадниче, і має бути адресоване не політикам і урядам, а світовим релігійним лідерам. І воно є принциповим. Ми воюємо не лише проти Сатани, а й за те, щоб Бог повернувся до людства, а Добро припинили підмінювати дешевими ерзацами.

Якщо це питання буде артикульоване, політикам і урядам буде важко продовжити сором’язливо кліпати очицями і думати про економіки, бізнеси і власні електоральні інтереси. Лишатися білими і пухнастими у своїх країнах, служити Мамоні по «двоюрідному контуру» і не бачити нічого поганого у тому, щоб трішки поспівпрацювати із Сатаною на благо рідних суспільств і власних кишень.

Щоправда, я не знаю, хто в Україні міг би підняти таке питання. Підозрюю, що це точно не бородаті чоловіки у парчових ризах, які торгують свічками, просворками і ритуальними послугами. І не самозвані «духовники», які збирають довкола себе безвольні секти і займаються переважно моралізаторством, видаючи свої фантазії, що виникли у змінених станах свідомості, за божественну мудрість.

Ну і не забуваємо, що «Армія. Мова. Віра» — це скрєпи. А поняття Добра і Зла — «людиноутворюючий» і «людствоутворюючий» інструмент.

Отже, Україні варто не лише боротися зі Злом, але й прагнути до Добра у його сакральному, а не побутовому сенсі. Не кричати «із нами Бог», а впевнено стверджувати: ми із Богом. Московія повинна бути ізольована від світу, як популяція, що свідомо і регулярно воює на боці Зла, є його непокараним носієм і тим самим стверджує його «непереможність».

Метод Едмона Дантеса

Не знаю, як вам, а мені деякі речі очевидні. Як тільки накручена до несамовитого градусу ненависті популяція опиниться в ізоляціі, у ній вибухово розпочнуться процеси соціального канібалізму. Тим більше, що історично цей розсадник сатанізму багато разів здійснював не лише геноцид інших народів, а й самогеноцид, який іноді сягав ледь не ⅔ популяції. Причиною будуть не стільки санкції і їх наслідки, Захід наївний у таких сподіваннях. Причиною буде істеричний пошук винних у поразці.

Режим почне несамовито закручувати гайки і проводити «чистки рядів» у кращих традиціях сталінізму. Думаю, кількома функціонерами справа не обійдеться. Список націонал-зрадників обов’язково пошириться на цілі соціальні групи. Упевнена, підказати, що інстасамки, блогери і інші нероби гідні працювати на лісоповалі, ми зможемо. Та й таджиків запросимо взяти участь у відновленні української інфраструктури.

У Росграмі з’явиться можливість соціального рейтингування, тобто — безперервних доносів на неблагонадійних громадян. Потрібно вже розробити коробочне рішення і продати його кривою схемою через Китай або Киргизію, тим більше що російські айтішники дременули. Робоча назва «Більше пекла». Цифровий концтабір стане реальністю саме там, де табори і в’язниці є органічним елементом культури.

«Бурятики» і інші солдатики, які звірствували в українських містах і селах, повернуться додому. Але вже зовсім іншими. Ні, ми про них не забудемо, але потрібно дати московитам час насолодитися усіма свіжонабутими компетенціями їхньої переможної армії. Кілька днів тому у білоруських телеграм-каналах промайнула новина, що російські військовослужбовці зґвалтували білоруську студентку у Мозирі. Звісно, ми будемо сприяти тому, щоб ці орки були у постійному тонусі. Персонально нагадувати про злочини, які не мають терміну давності і невідворотнє покарання за них. Очікування страти завжди дієвіше психологічно бадьорить за саму страту.

Також ми будемо сприяти національному пробудженню народів, які гарантовано не захочуть носити на собі клеймо вічних прислужників Сатани і деградувати під санкціями. Особливо після доволі непоганого життя впродовж останніх десятиліть. Задача максимум — щоб росіянином було «западло» називатися навіть найбільш ватним московитам. Тим більше, що самоназву Русь ми обов’язково повернемо собі.

До речі, про Русь. Не варто забувати, що «Русь многострадальная, потому что Москва — златоглавая». Губернатори багатих провінцій теж не дурні і здатні второпати, що національна держава може створюватися і громадянською, а не лише етнічною нацією. А коли не здатні, ми можемо створити «інкубатор губернаторів здорової людини», можливо, навіть не на нашій території. Додаткова задача — підготувати пакети правових обґрунтувань такого державотворення і узгодити їх із цивілізованим світом. Особливо важливі ті регіони, у яких розміщена ядерна зброя.

І багато-багато інших ідей імені Едмона, які не потребуватимуть від нас зусиль з окупації і нищення того, що і так само окуповане і морально, чи скоріше, аморально готове до самознищення. Ми будемо підсовувати їм тисячі троянських коней і яблук розбрату, і лише за ними буде вибір: хапатися за вбивчі рішення з підлих міркувань, чи ні. Едмон Дантес, як і обіцяв абату Фаріа, нікому не мстив і гріха на душу не брав. Він прокладав багатоваріантні маршрути, а от шлях до гарантованої пастки його кривдники обирали самі, по велінню своїх чорних душ.

Отже, українцям важливо зачовпти московського дракона його власними кігтями, зубами і полум’ям, самим не отруїтися трупною отрутою і не перетворитися на драконів. І знаєте, що? Коли Московія впаде і над нею розвіється останній морок, ми не будемо іти парадом по Красній площі і кидати до мавзолею Путіна портрети смертного у 2022 році полку на патиках. Натомість високо у чистому небі над колишньою столицею сатанинської імперії переможно летітиме наша відроджена Мрія. Як Дантесів «Фараон».

Ексклюзив

Катерина Гладкевич Фонд Вільяма Д. Донована за міжнародний мир