Що буде далі? Глобалізація та фазовий перехід

Ексклюзив. Фрагментація й управлінський занепад держав повоєнного зразка наростатиме і далі. Вони ще порохом потрясуть, але вже видно, що межу складності завдань ними або досягнуто, або перейдено. Вони були розраховані на індустріалізацію та її результат – маси молодого народу, трансформація села, масові армії, величезні інфраструктурні проєкти – оце от все. Цього нічого більше не треба (є галузеві винятки, але загалом не треба). Фрагментація окреслилася, іноді дуже різко і всередині великих агломерацій. А епідемія добила офісні центри, скоро доб’є і ТРЦ.

Приблизно останніх 50 років система розвинутих країн та тих, що до них тягнулися, трималася на маркетингу і примусовій соціальній солідарності, підтримуючи споживчу модель, що згладжує капіталістичні кризи.

Але 2007-8рр. і 2020-21рр. показали, що, чи то ця модель досягла межі ефективності, чи то не розрахована на глобальний масштаб. У цей завершальний період ключовою стала роль центральних банків і скарбниць, які (за що Бен Бернанке, хоча все одно вважаю його шахраєм, і отримав Нобеля) стримують і, якщо є хоч якесь зростання, розсмоктують навіс порожніх грошей. Зворотний бік – смерть інвестиційних банків і загалом занепад банківської сфери, яку тепер добивають і нові технології.

Насамперед, ми маємо щиро привітати Римський клуб (до речі, туди входив і швейцаро-канадський українець Богдан Гаврилишин). Хоча значна частина страшилок і не справдилася, просто через продовження і прискорення технологічного ривка (чого з 1970-х не можна було передбачити, це вічна помилка будь-якої лінійності), але в 2010-ті ми практично прийшли до нульового зростання. Останнім роком швидкого розширення економік став 2004. Передбачалося, що така стратегія ощасливить людство (я і сам на кшталт масона, утім, згоден із Гоголем, який вустами Собакевича охарактеризував масонів). Але цього не сталося. Бо, як компенсаторний механізм, почала наростати соціальна поляризація і всі види фрагментації, деформовано історичний процес розвитку постколоніальних (як в Африці) і постімперських (як ми, наприклад) держав, спотворилися ринки, послабився контроль загроз…

Зрештою, поширилося ліве й праве сектантство, яке розхитує основи пізньопромислового суспільства і системи його консенсусів. Побита у 1980-ті та на початку 1990-х, відроджується і посилюється, як самостійний чинник, оргзлочинність, що стала транснаціональною. Уже 10 років як замість повсюдного процвітання людство вступило в період нестабільності, а в кишку фазового переходу (чимось схоже на теоретичний провал у червоточину) воно тепер узагалі входить у режимі слалому.

Тепер, якщо ми станемо на позицію захисників статус-кво (що неабияк, здається, поплив), то які можливості його збереження або пролонгації (скажімо, на покоління) ми побачимо? Їх дві: експансія або концентрація.

Перший шлях – це стимулювання корпорацій державами та організаціями Сімки (Китай уже це робить) або створення ними (з цією ж метою) і союзними державами якогось наднаціонального конгломерату (у перспективі – на місці ООН), стимулювання, спрямоване на інфраструктурне освоєння низки територій. У Південній Америці це штат Амазонас і південна частина Аргентини, у Північній – приполярна Канада, в Африці – Сахель, Сахара і центральні райони континенту, в Австралії це весь її захід, в Азії – це Сибір і північна частина Далекого Сходу, і (амбівалентно) внутрішні регіони Індонезії.

Більше вільних місць у цьому сенсі немає, є локальні пустки, але вони вже розвинені інфраструктурно, причини їхнього запустіння мають інший характер.

У 2000-их ще обговорювалися ці речі, стосовно Бразилії, але вигідніше було, звичайно, спекулювати свопами деривативів, виписаних на нерухомість наркоманів. Перешкод на цьому шляху чимало.

Це і хибнотрактовані суверенітети;

і необхідність формування аналога ECU (на основі кошика резервних і деяких інших сильних, вільно конвертованих, валют), що передував євро;

і емісія під це стандартизованих зобов’язань;

і створення під такі потреби сучасних збройних сил (найімовірніше, на основі ПВК);

і дебюрократизація розвідок.

За ембріональний варіант подібної стратегії – чартерні міста – отримав Нобеля один із моїх учителів Пол Ромер 2018-го року, що було вкрай дивним у світі скривджених сніжинок, адже ця ідея приховано припускає нездатність населення третього світу до створення ефективних економік і систем управління, тож для відвернення уваги агресивних ідіотів Нобелівський комітет розбавив його економістом-кліматологом Річардом Нордгаузом…

Тут зробимо деяку інтерлюдію. Клімат у доступному для огляду майбутньому продовжить нарощувати диспропорції, які, схоже, полягають у тому, що відбувається зміна традиційної економічної спеціалізації величезних регіонів: так у Малі з’являється придатна до сільського господарства земля, тоді як у нас клімат стає посушливим.

Хоча при цьому агропром переживає технологічну революцію, що, по суті, усунуло старовинну загрозу голоду і поки що балансує кліматичні ефекти. Об’єктивно тануть полярні шапки, хоча поки що важко говорити про по-справжньому руйнівні повені, на нашій пам’яті тільки підводний землетрус і цунамі 2004-го року, але це, все ж таки, сейсміка. Можна сказати, що все більш руйнівними і непередбачуваними, об’єктивно, стають вітри і схожі явища.

Однак, усе це дуже довгі процеси. Ми все ще погано розуміємо ефекти впливу на нас сонячної та космічної радіації, системи атмосферних явищ, що цьому протистоїть, і магнітосфери Землі. У цій царині ми маємо боротьбу мракобісся із сектантством, причому обидві сторони своєкорисливі, тоді як наука дещо залякана. Поки що, це моя думка, все ж таки більш небезпечними є інші антропогенні проблеми, ніж емісія CO2.

Це величезна проблема сміття, пластикового та іншого полімерного на поверхні і металевого в космосі. Якщо друга проблема абияк вирішується технологіями і змінами протоколів, то перша – це експонента. Тривають й інші екологічно небезпечні антропогенні практики, такі як варварський видобуток корисних копалин, руйнування великих екосистем під час воєнних конфліктів, високою ймовірністю є радіаційне зараження великих територій під час застосування ядерної зброї та сейсмічно спровокованих аварій на ядерних електростанціях, особливо в слаборозвинених країнах. Усе це треба мати на увазі, але з огляду на дефіцит незаангажованих передбачувальних алгоритмів – у рамках даного есе виведемо цю проблематику за дужки.

До вищесказаного все ж таки не можна не додати щиру похвалу ООН, чия (лобістськи небезкорислива) політика стимулювання виробництва дешевого продовольства і біопалива в тропічному поясі планети призвела до тяжких екологічних наслідків, зокрема, опустелювання і заростання колишніх джунглів (а саме болота і вологі ліси впливають на якість повітря та еквівалентний обмін) аналогами нашого борщівника, що вплинуло на міграційні потоки (крах традиційних галузей) та естетично страшний вигляд багатьох територій Африки, що ще донедавна були туристичними оазисами і заповідними територіями. До речі, у Латинській Америці подібна політика була відносно вчасно зупинена, завдяки ефективності демократичних інститутів.

Тепер друга можливість збереження або пролонгації статус-кво –концентрація.

Концентрація – це закриття першого світу від Периферії. Практично повна заборона на імміграцію, будівництво циклопічних оборонних споруд (теж сяке-таке кейнсіанство), моніторинг Периферії за допомогою космічного, морського й атмосферного роботизованого флоту, ліквідація чи тотожна їй кастрація ісламу, поширення японської моделі робітничої політики, стимулювання інвестицій у видобуток корисних копалин в Америці, полярній Канаді, Північному морі (і так далі). Виникне чимало питань – це Ізраїль, це частина Східної Європи і Туреччина, а також Чилі, Карибський басейн, можливо, Уругвай. Питання торгівлі з Китаєм – наприклад, повне її припинення.

Згортання американських військових баз по всьому світу, закриття тайванського питання, розпуск НАТО. У перспективі – ліквідація ЄС і НАФТА. Завдяки вже наявним технологіям, у таких країнах, як США і Німеччина, вводиться тотальна дискретність міністерств внутрішніх справ. Йде боротьба з внутрішнім терором і антидепортантами, кіберпіратськими мережами. Міжнародні фінансові інститути розпущені, слабшає взаємна конвертація резервних валют, робляться середньоуспішні спроби створити стандарт крипти.

Тут є значна гіллястість, звісно, залежно від того, де пролягає межа концентрації (китайське і східноєвропейське питання). З Китаєм всередині можна протягнути 50 і від 50-ти років. Такий шлях закриття привабливий для великих соціальних груп західних країн, особливо через зростаючу якість і тривалість життя.

Однак, я бачу в ньому фундаментальні та динамічні протиріччя.

Певною мірою, перші років десять-п’ятнадцять, прискоряться магістральні напрямки розвитку науки – це і цифрове перенесення мозку, і старіння з іншими хворобами, і ШІ, і Місяць із Марсом. Але витрати на захист від Периферії будуть постійно зростати, двигун розвитку Заходу – частково нееквівалентна зовнішня торгівля – стане чахнути, демократію (навіть цензову) буде саботовано альянсом ультраправих сект і внутрішніх органів…

Зникне глобальна подушка пом’якшення природних криз капіталізму – експорт інфляції, стихійність ринку енергоносіїв, вибір накопичувальних та інвестиційних інструментів.

Невдовзі відновляться фрагментаційні процеси – США спочатку припинять спілкування зі світом, а невдовзі тихо розваляться на анархічні та теократичні політії.

У Європі почнуть з’ясовувати історичні стосунки (від надлишку вільного часу і нудьги), а молодь – ламати роботів і сервери суперкомп’ютерів (багато в чому, з тих самих причин). Через це система безпеки стане давати серйозні збої (що ми вже бачили 7 жовтня 2023 року).

За цей період, 30-60 років, на Периферії визріє надідея помсти і знищення запарканних монстрів, які і не люди вже, а напівроботи (що недалеко від істини), котрі морять усіх голодом і палять з неба. Як показує досвід СРСР та Ірану, та й КНДР, нехай і викривлений, у слабкій тіні, але технологічний розвиток відбуватиметься (і запарканні колаборанти у нього знайдуться – люди різні). Як і всі складні соціальні процеси (від яких голова пухне і об які зламалася політологія 20-го століття), це не буде одномоментне явище, але пік його – підрив роботизованих систем контролю та прорив стіни, років на сто запам’ятається, допоки зберігатимутьсявідео та писемність.

Ядро буде захоплене, переважно знищене і спожите (у пароксизмі щастя). Гомосфера знову розвалиться на дрібні вождівства різного рівня технологічного озброєння, настане своєрідний нео-неоліт. Років через 200 історичний процес відновиться.

Слід сказати, що варіант концентрації розписано без сарказму, imho, сучасний рівень складності глобального соціуму утопізував ізоляцію, навіть створювану з найкращих спонукань. Але тут ми знімаємо капелюх прихильників збереження/пролонгації нинішнього статус-кво і розглядаємо ще два блоки: проблеми з обома можливостями і більш-менш здоровий, на наш погляд, варіант розвитку подій-процесів.

Друга інтерлюдія: варіанти на кшталт природної катастрофи глобальних масштабів, тотальної ядерної війни і зими ми тут не розглядаємо, зі зрозумілих причин. Утім, десь на 50-й рік після прориву Стіни на Землі висадяться фіолетові мешканці з Проксіми Центавра В, що довго слухали своєю параболою канал Animal Planet і у звіті напишуть: «Це дивний світ ідіотів, що викликає тяжке відчуття здивування – якого ми летіли сюди 4 світлових роки? Схоже, у нас відбулося розкрадання фондів, і всю раду слід вивести нагору, подивитися на прекрасний захід сонця нашої Проксими. До речі, пілотів покусав якийсь місцевий пухнастик…» Кінець другої інтерлюдії.

Насамперед, що слід сказати щодо проблем, які виникають із реалізацією як першого, так і другого варіанта збереження статус-кво, – це ймовірна хибність уявлення про інтелектуальний і мотиваційний рівень сучасної правлячої верстви – політичної, економічної, силової, інформаційної та конфесійної еліт.

У цій верстві можуть бути окремі особистості або невеликі групи мотивованих людей, але загалом сучасний «керівний клас», схильний до такої самої інерції, споживацтва, самозакоханості та прихильності до рятівних процедур (навіть таких, що давно втратили сенс), як і соціум, який він, імовірно, спрямовує.

Із цього випливає, і це друге, що (за деяким винятком для якоїсь по-справжньому драматичної катастрофи, та й те!), що жодних рельєфно і опукло осмислених, а тим паче рішучих дій, навіть на рівні об’ємлючих за масштабом проєктів, вона (еліта) в цьому фазовому переході вживати не стане.

Не можуть не тішити капітани високотехнологічних і традиційних галузей; максимум їх вистачає на таке: один мріє втекти на Марс, де потрібно жити під ґрунтом; другий ховає тіло нежирне в бункері на Гавайях; французький виноторговець продовжує споювати населення і себе, мексиканський торговець і шведський меблевик – продовжувати продавати, нарешті, комірник грається в літачки і бреше через столичну газету…

Морально-інтелектуальний стан інших видів еліт ще більш сутінковий, хорошим тоном вважається «не мати великих ідей», «просто виконувати свою роботу», «контролювати ексцеси».

Що й приводить нас до третього: спроби спрямувати світ магістралями експансії або концентрації з високою ймовірністю проваляться через недоумкуватість, дріб’язковість і фобії контингенту, який кадрує керівний контур, через що ми змушені максимально звільнити від його участі резолютивну частину нашого есе.

На тлі всього сказаного, наш світ із неослабною (у середньому) швидкістю продовжує рухатися трьома паралельними траєкторіями:

(а) до технологічної сингулярності,

(б) до відчайдушного протистояння ядра і периферії, можливо, не без застосування ядерної зброї, за наявності напівпериферії (центром якої є Китай) і такого сегмента цього протистояння, як конфлікт коаліцій сектантського мракобісся і агностицизму, що існують в усіх країнах, і

(в) до одночасного паралічу бюрократизованої соціальної держави та вільного ринку в його м’яко регульованій формі, що стала звичною в період після Другої світової війни.

Ці три магістральні тренди генерують навколо себе туманність усіх інших, галузевих, локальних, інженерних, етичних та екологічних проблем.

Виходячи з припущень, що зупинка технічного прогресу неможлива, процес фрагментації великих територіальних і перевантажених управлінських систем природний, а гіркота, яка накопичилася у масах, що відчужені та відчужують, непереборна, цілком (легко) можна уявити подальше некероване та стихійне протікання подієвого процесу, що набуває химерних рис і формує незвичні (для поколінь, які живуть нині) утворення.

Як приклад, не виключено, що російська армія продовжить воювати в умовах розпаду центру ухвалення рішень і економічного організму РФ. Також: Грузія так ніколи і не стане членом ЄС, а замість неї Союз збагатиться Канадою та Австралією (що буде логічно в разі посилення проблемних тенденцій у США і Китаї). Низка великих країн, через специфічні експерименти їхніх політико-апаратних еліт, у найближче десятиліття переживе втечу корпоративного капіталу (тренувальні паніки такого штибу вже відбувалися порівняно недавно).

Незабаром – уже – впадуть усі перепони для будь-яких експериментів на людині і різноманітних «людиноформах». ШІ, біопром і космічна індустрія продовжать із прискоренням розвиватися, у структурно складних, із фінансового та правового погляду, проєктах, що (у першій своїй частині) означає подальшу деградацію представницько-інституціональної демократії. Це з пакета порівняно спокійних, у чомусь навіть оптимістичних наслідків.

Поточні спроби сучасної нам Росії розвалити ЄС ні до чого не призведуть (аж надто вже вигідним є спільний ринок через свій масштаб), що стосується НАТО – питання вкрай спірне, бо Москва неминуче по-справжньому торкнеться Альянсу за вим’я, і, найімовірніше, в Балтії, яка і надто важлива, і просто демонстративно беззахисна. Почнеться ще один регіональний конфлікт, який (якщо країни Скандинавії та Німеччина не захотіли зробити це превентивно, по-доброму) призведе до блокади балтійських проток, що завершить життєдіяльність усіх сегментів економіки РФ, крім одного – орієнтованого на Китай.

Але це дозволить Москві на якийсь час відвернути увагу свого населення від патово-замерзаючого конфлікту з Україною. Залежно від реакції НАТО актуалізується (чи ні) і білорусько-польський напрямок. До цього часу, в будь-якому разі, вся чорноморська (військова і транзитно-енергетична) інфраструктура РФ буде або знищена, або пошкоджена до ступеня непрацездатності. Це стосуватиметься також нафтопереробної галузі в доуральській частині РФ, а також Харкова і Харківської області.

Тут відійдемо від проблематики нашої війни, тому що, за всієї її екзистенційності та важливості для перебігу світової історії, єдині дві речі, які можна сказати про планування (в разі його наявності) Кремля,– це «темна вода в облацех», і те, що Путін гнатиме біомасу вперед, доки не скінчаться патрони, пальне, мотиватори, ресурси (та ін.). Результат його особливо не цікавить, цей процес і є результат, на цей момент вигідний в усіх відношеннях і оптимальний з точки зору конструкції його влади. Ззовні цієї ситуації і з точки зору світської сучасної людини – це виглядає як ірраціоналізм. Тому тут коректно судження про цю війну завершити.

Нинішній етап фрагментації глобального соціального простору (якщо завгодно – гомосфери) буде, через накопичену складність (*красиво було б сказати «колмогорівської складності», але, присягаюся всіма трьома соборами Св. Діви в Маракайбо, Кочабамбі та Медельїні, я не розумію, що це таке) мікшувати риси всіх попередніх подібних фрагментацій в різному ступені інтенсивності загасання імпульсу який йде з глибини століть.

Це і занепад, а потім розпад бронзового суспільства (13 ст. до н. е.), на руїнах якого народилися міста, країни і народи, що склали основу нашої класичної традиції (так, хети і вавилоняни до неї не входять, єгиптяни і критяни – суто умовно, а євреї та елліни – входять найбезпосереднішим чином). Важливою рисою цієї першої фрагментації було різноманіття способів появи спадкоємців (чи спадкоємців?) бронзи – монотеїстичний харизматизм, морська справа, торгова система і новий алфавіт, технології тоталітарної стабілізації в пізньому Новому царстві Єгипту, містерії нових народів Італії (задовго до Епікура), і так далі. Це з одного боку.

З іншого – повне забуття величезних регіонів, держав, що існували в них, їхніх культур і мов. Набагато пізніше відбулося їхнє повторне відкриття і перетравлення досвіду.

Історично друга фрагментація набагато краще нам відома й зрозуміла: це поступова (але й поступово накопичувана, що готувала «стрибок») втрата керованості створеної Римом імперії (надзвичайно схожі процеси в тотожний період відбувалися й у Китаї епохи Східної Хань), та феодальна інновація на тлі демографічних змін, у той час як східна частина імперії зберігала управлінський та інтелектуальний ресурс.

Тут ми вперше явно спостерігаємо шаруватість явища – її створюють як «варварські» королівства, що стоять на римському апараті, так і християнізація всієї імперії та окрема еллінізація її східних володінь.

У цей самий час відбувається крайнє послаблення інституту держави в Європі, короткоживучими виявилися «священні» імперії Карла та його спадкоємців, проходив їхній розпад до територіального рівня районів і громад, здійснилася диверсифікація системи управління – торгові міста Півдня і Півночі, володіння монастирів, величезні секти, що проліферували країни та прошарки, – причому це розмаїття не було істотно порушене навіть експансією норманів, не потривожене вторгненням монголів, а зшивання великих, багаторівневих монархій, провісників національних держав, зайняло щонайменше 5 століть.

Підсумки третьої фрагментації – розпад аграрних і ранніх агропромислових імперій за підсумками Першої світової війни (Османів, Романових і Габсбургів) відчуваються і донині, хоча розпад стався понад сто років тому (при цьому знання і досвід не були загублені зовсім).

Відтоді, втім, швидкість історичного процесу, що підстьобується інноваційним вибухом і зростанням тривалості життя, зросла в рази (від 3-х до 5-ти разів за наявними оцінками), а культурна різниця між трьома поколіннями, які живуть нині, часом здається все ще зростаючою або нездоланною.

Водночас одна риса цієї четвертої фрагментації нам уже відома: втрати знань і навичок не буде.

З певною обережністю можна сказати, що депопуляція продовжиться там, де вона проходить і сьогодні.

Надконцентрація населення в агломераціях, що часто охоплюють сьогодні цілі континентальні береги, їхня геттоїзація і слабшання керованості – це одна з проблем, яку четверта фрагментація покликана вирішити.

Інша проблема – внутрішня поляризація суспільств за економічною роллю великих соціальних страт, за доходами, стилем життя і переконаннями, зникнення середнього класу зразка «довгого» ХХ століття (схоже, крапку в цьому процесі ставить роботизація і галузева експансія «штучного інтелекту»).

Третя проблема – міграція, що набула характеру переселення народів, зі слаборозвинених (аграрно-видобувних) країн Близького Сходу, Центральної Азії, Північної та Центральної Африки, Мезоамерики і, певною мірою, Росії, які помітно зазнають суб’єктивних труднощів з асиміляцією в ЄС, Великій Британії, США, Канаді та країнах Затоки (за їхньої жорсткої політики сегрегації).

Четверта проблема – це збройна (і дедалі частіше – ЗМУ) агресія, що набирає силу, дегуманізаційних сект: адептів «русского міра», салафітів, ваххабітів, різноманітних форм троцькізму, які бур’янами проросли в ґрунтах як третього, так і першого світу.

П’ята, менш очевидна проблема – це найжорстокіший невроз сучасного людства, яке охоплене техношоком, футурошоком, доступністю будь-якої (і переважно маніпульованої) інформації та повною свободою самовираження, що набуває патологічних форм.

Десять років тому ми увійшли до фазового переходу. Чи вціліємо на виході з нього – невідомо.

Прогнозовано – не всі.

Максим Михайленко, головний редактор Newssky