Семиобласний анабазис: про географічні межі історичної ПЕРЕЯСЛАВЩИНИ-ПОЛТАВЩИНИ

Юрій ЧЕРНЕЦЬКИЙ (Житомир — Харків — Український Світ), доктор соціологічних наук, автор книжки «Україна. Історія, природа, мистецтво» (2009), продовжуваної поетичної збірки «Листування з Долею» (перше паперове видання — 2012) і низки інших публікацій із питань українознавства — спеціально для журналу NEWSSKY.COM.UA

 

Семиобласний анабазис: про географічні межі історичної ПЕРЕЯСЛАВЩИНИ-ПОЛТАВЩИНИ, і не тільки

(Уривки з нового — переробленого і доповненого — видання путівника «Переяславщина-Полтавщина — дорогоцінна південна перлина Лівобережної Русі-України», частина 1)

Коли йде справді Вітчизняна, нехай «гібридна», війна, проводити час у забавах аморально. Але ж культурно-пізнавальний туризм — «розвага» дуже специфічна. Адже він є потужним чинником формування нашого світогляду, що триває протягом усього життя, не маючи жодних вікових обмежень. А якщо йдеться про пізнання своєї країни, її історії та культури, — ще й плекання патріотизму у високому сенсі. Це гранично важливо, аби почерпати наснагу й натхнення, віднаходити душевну рівновагу, відновлювати сили для продовження боротьби. Тієї, про яку яскраво й точно сказав великий Ґете (ризикну навести власний «переклад-нагадування»):

 

Усі минулі прикрощі й негоди

Найголовніше принесли знання:

Лиш той життя є гідним і свободи,

Хто знов іде за них у бій щодня!

 

До того ж не завжди буде потрібно кудись спеціально їхати. Можна, скориставшись, наприклад, моїми підказками та перебуваючи неподалік у справах, знайти трохи часу й ознайомитися з описаними в цьому путівнику пам’ятками історії та архітектури. Чому з-поміж усіх мистецтв обрано саме зодчество? Цей вибір обґрунтував ще у своїй книзі «Україна. Історія, природа, мистецтво», опублікуваній харківським видавництвом Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», з яким раніше багато співпрацював. Наведу відповідні міркування: «По-перше, на наше переконання, з-поміж усіх видів вітчизняного мистецтва саме архітектура найяскравіше позначена відбитком геніальності світового рівня. По-друге, соціальну історію ми вважаємо за правильне розглядати не лише як перебіг подій, а, мабуть, насамперед як здійснюване в їхньому контексті, на їхньому тлі невпинне розгортання народного духу. Архітектура ж із давніх-давен є найстійкішим виразом цього духу, історія розвитку якого значною мірою доходить до нащадків завдяки втіленню у все більш досконалих витворах із каменю та інших будівельних матеріалів» [Чернецький (2009): с. 5—6].

 

…У моєму «історико-культурологічному путівнику» спираюся насамперед на Енциклопедію історії України — 10-томну друковану [ЕІУ (2003—2005, 2007—2013)] та «живу» електронну. Головою редакційної колегії цього академічного мегапроєкту (не перебільшую!) є академік НАНУ В.А.Смолій — директор Інституту історії України НАНУ. Додам відразу, що цитати з «Літопису руського» подаються в перекладі Л.Є.Махновця [Літопис руський (1989)].

 

ПАМ’ЯТІ ВЕЛИКОГО УКРАЇНЦЯ Л. Є. МАХНОВЦЯ (1919—1993)

 

У час незатишний — совково-похмурий —

довічний прихисток для українських сердець

вибудував історик і практик Літератури

Літописець руський Леонід Махновéць.

 

Син розкуркулених, бо заможних-спроможних, —

гідний спадкоємець вельми гідних батьків, —

у вирі років усесенсово безбожних

про Русь-Україну він витворював спів.

 

Щó та монголо-татарська навала…

Підліше від Російської імперія нова

цілі страти-етноси-нації репресувала.

Та мури страху руйнують — Слова!

 

У пробудження Неньки суперечливі днí ті,

коли «еліта» ловила ґав,

Літописець студентську Революцію на граніті

Шевченковим «Борітеся — поборете!» привітав.

 

А як нам сьогодні не вистачає…

Хотів продовжити — і раптом зрозумів:

воно триває, Життя безкрає

Співавтора «Літопису руського» Слів!

 

30.12.20

 

Також вельми корисним для мене свого часу стало звернення до першої у вітчизняному і світовому архітектурознавстві академічної «Історії української архітектури» (Київ, 2003), виданої за редакцією визначного дослідника української архітектури і містобудування В.І.Тимофієнка. Ще волію окремо згадати етапні труди таких визначних мистецтвознавців, знавців української архітектури, як С.А.Таранушенко (1889—1976) [Таранушенко (2014)], П.Г.Юрченко (1900—1972) [Юрченко (1970)], Г.Н.Логвин (1910—2001) [Логвин (1968)], Ю.С.Асєєв (1917—2005) [Асєєв (1989)], В.В.Чепелик (1927—1999) [Чепелик (2013)], той самий В.І.Тимофієнко (1941—2007) [Тимофієнко (1999)]. У цьому своєму путівнику, подібно до попередніх, інтенсивно спиратимуся на впливові праці визначного архітектурознавця та історика культури В.В.Вечерського [див., напр.: Вечерський (2002); Вечерський (2011); Вечерський (2018)].

 

Між іншим, звернення до архітектурознавчих праць дозволяє зацікавленим читачам розв’язати одну загадку, яка справді заінтриговує. Адже відомо, що з усіх мурованих споруд давньоруського Переяславського князівства дотепер збереглася одна-єдина пам’ятка — церква Святого Михаїла в місті Острі (Чернігівська область) [Чернецький (03.ІІІ.2016; 19.ХІІ.2020)]. Точніше, залишок витвору зодчества: до наших днів дійшли тільки вівтарна апсида та східна стіна цього невеликого храму-«божниці». Посилаються на те, що терени Переяславщини протягом десятиліть жорстоко потерпали від кочовиків. Але ж у самому Переяславлі Руському були споруджені п’ятинавовий Михайлівський собор, шестистовпна хрестовокупольна Воскресенська, чотиристовпна Успенська, двостовпні Спаська та Андріївська церкви, кілька безстовпних храмів. Київ і Чернігів постраждали не набагато меншою мірою від Навали, яка поклала край існуванню Київської Русі, та незліченних інших навал, але ж їхні собори й церкви були відновлені за доби Козацького Відродження. Причина полягає в іншому. В.В.Вечерський пише: «Причина — у конструктивних особливостях мурованих перекриттів переяславських храмів. У них центральний підкупольний простір був не квадратним у плані, а прямокутним, що вимагало влаштування додаткових підпружних арок і погіршувало якість інженерного вирішення храмів» [Вечерський (2018): с. 580]. Ось така суто фахова відгадка…

Взагалі, хотів би висловити щиру вдячність дослідникам минулих і теперішніх поколінь — авторам згаданих та інших використаних різною мірою праць, що присвячені історії, сучасності, географії, культурі, архітектурі, літературі і мистецтву України. Нарешті, зазначу: тексти поезій Кобзаря подаються головним чином за випущеною в Харкові на початку нинішнього століття «Повною збіркою» [Шевченко (2002)].

 

…На сторінках попередніх книжок помандрувавши історичними Київщиною, Чернігово-Сіверщиною (поки що головним чином у межах нинішньої Чернігівської області, на черзі — Сумська Сіверщина) та Слобожанщиною, тепер вирушаємо в подорож знову-таки історичною Переяславщиною-Полтавщиною.

Пропоную саме тут, у вступному розділі, окреслити географічні межі ПЕРЕЯСЛАВЩИНИ-ПОЛТАВЩИНИ, почавши з давньоруської Переяславської землі-князівства [ЕІУ, т. 1 (2003): с. 37]. О.П.Толочко і П.П.Толочко, характеризуючи Переяславщину середини ХІІ століття, сповіщають: «На заході й півночі кордони князівства проходили по річках Дніпро, Корань, Десна, Остер, на північному сході — по верхів’ях Удая, Сули і Хорола. На сході переяславські землі виходили прямо в Степ» [Толочко О., Толочко П. (1998): с. 226]. А.Г.Плахонін пише: «Географічно територія Переяславського князівства охоплювала Лівобережжя Дніпра по його притоках — Трубежу, Супою, Сулі, Пслу аж до Ворскли й Орелі, а також (із перервами) волость із центром у Городці-Остерському на лівобережжі Десни» [ЕІУ, т. 8 (2011): с. 144]. Давайте й ми з Вами, шановні супутники-читачі, спираючись на ці твердження шановних вчених-істориків, будемо надалі включати до Переяславської землі-князівства всі ті території, які у другій половині ХІІ — першій третині ХІІІ століття освоювали переяславські князі. Таким чином вони позначені на карті «Переяславське князівство. ХІІ — 1-ша третина ХІІІ ст.», що вміщена в академічній 10-томній Енциклопедії історії України [ЕІУ, т. 8 (2011): с. 145].

Починаючи від крайньої південної точки давньоруської Переяславщини, з місця, де річка Оріль (від 1967 року — старе русло) впадала в Дніпро,  саме Славута виконував функції кордону між Руською землею — її Переяславським князівством — і Степом. З певного моменту-точки Дніпро розмежовував Переяславщину вже з Київською землею. На Правобережжі південна межа останньої, яка була одночасно і кордоном держави, в ХІ столітті простягалася вздовж притоки Дніпра річки Рось, а в другій половині ХІІ століття пересунулася до іншої його притоки — річки Тясмин [ЕІУ, т. 4 (2007): с. 222]. Саме таке розташування кордонів і меж підтверджується картою «Центрально-Східна Європа. 1223 р.» [Україна: нарис історії (2019): с. 452]. Тож природним кордоном між Київською землею і Переяславським князівством Дніпро в ХІ столітті починав слугувати від місця впадіння в нього Росі, а із середини ХІІ століття — від місця впадіння в нього Тясмину. У другому випадку два Дніпрових броди, які згадую у віршованому мініпутівнику «Кременчуцьке море», що вміщений у Додатку 1 до цієї книжки (див. також: [Чернецький (01.VII.2017; 14.ХІІ.2017)]), знаходилися вже в межах Руської держави:

 

Стою над морем, вод чиїх невпинних

пресвітлий простір викликає щем:

адже похований у цих глибинах

Дніпровський брід, що звався Татинцем.

 

І той, що звався солодко — Інжиром,

поховано також Дніпровський брід

у цьому морі. І зі смутком щирим

дивлюся, бо перелік втрат набрид.

 

Дніпро слугував границею між Переяславською і Київською землями аж до Переяславля (навіть трохи далі). Щоправда, це місто розташувалося з невеликим відступом від Дніпра, на мисі при впадінні в його притоку Трубíж річки Áльти, на площинній місцевості з невисокими пагорбами [Чернецький (2009): с. 121]. Тут Дніпро вигинається, і Київська земля захопила «плацдарм» на лівому березі. П.П.Толочко зазначає, що, коли формування території давньоруської Київщини більш-менш завершилося, на Лівобережжі за Києвом лишилась невелика смуга (шириною 10—15 кілометрів) землі, яка простягнулася від річки Десна до річки Трубіж [ЕІУ, т. 4 (2007): с. 222]. Проте навіть карта «Київська земля. Кінець ХІІ — початок ХІІІ ст.» [ЕІУ, т. 4 (2007): с. 223], подана як ілюстрація до цієї статті П.П.Толочка, наочно демонструє, що відступ від Трубежа, паралельно котрому проходила межа лівобережного плацдарму давньоруської Київщини, був досить значним, сягаючи майже тих самих 10—12 кілометрів. З місця впадіння Трубежа в Дніпро границя між Переяславською та Київською землями ще півтора десятка кілометрів ішла по Славуті паралельно лівобережній річці Карань — притоці Трубежа. Потім, приблизно на рівні нинішнього правобережного села Балико-Щучинка, вона від Дніпра разом із лінією Карані повертала на північний захід і продовжувалася за цією лінією, огинаючи літописну місцевість Київської землі Льто (на її теренах розташовано теперішнє місто Бориспіль), аж до Десни.

 

Далі західний кордон давньоруської Переяславщини — спочатку з Київською, потім із Чернігівською землею — йшов Десною. На крайньому північному заході Переяславського князівства, біля місця впадіння в Десну річки Остер розташовувався Городець Остéрський — важливий стратегічний пункт Київської Русі. Остерська волость Переяславського князівства продовжувалася в напрямках на північ і на схід, а його західна межа з Чернігівською землею — до місця впадіння в Десну іншої лівої притоки, річки Смолянка.

Звідси в напрямку на схід пролягав північний кордон Переяславщини, що відмежовував її від Чернігівщини. Тут напроти Переяславського князівства розташовувалася чернігівська волость Задесення, якою ми з Вами, шановні супутники-читачі, добряче помандрували в частині І мого путівника Чернігово-Сіверщиною. З певного моменту межа проходила лівою притокою Десни — звивистою річкою Остéр. Приблизно посередині «прикордонного» відтинка Остра на його лівому березі існувало переяславське місто Ніжатин, а на правому майже напроти — чернігівське місто Уненіж (обидва вони, точніше, їхні рештки, як пам’ятаємо, розташовані на території сучасного Ніжина). Після Остра північна межа Переяславщини та Чернігівщини проходила у верхів’ях правого допливу Сули річки Удáй і лівої притоки Удаю річки Лисогíр і в пониззі правого допливу тієї ж Сули річки Ромéн, де (при впадінні її в Сулу) розташовувалось однойменне літописне місто-фортеця.

 

Верхів’я самої річки Сулá навіть виходили за межі Переяславського князівства: вона спочатку текла теренами чернігівської Вирської волості (городище літописного міста Вир виявлено археологами на території сучасного Білопілля, що в Сумській області). До речі, ця, як і сусідня Путивльська волость Чернігівської землі, за Київської Русі кілька разів на короткий термін потрапляли під владу переяславських князів. Також переяславським князям почергово з чернігівськими в другій половині ХІ — першій половині ХІІ століття належали Курськ і Посем’я (або Посейм’я, так званий «історичний ареал розселення» літописного племені сіверян у басейні річки Сейм; західна частина цього регіону нині належить нашій державі). Останній відрізок північної межі Переяславщини та Чернігівщини проходив у верхів’ях правої притоки Псла річки Хорóл, а закінчувався в тому місці, де Псло (Псел) уривався на терени Переяславського князівства. А вище за течією Псло відмежовував Посем’я від майбутньої Слобідської України — територій, які у другій половині ХІІ — першій третині ХІІІ століття освоювали чернігівські князі.

 

Останні межували із землями, що їх тоді ж, у другій половині ХІІ — першій третині ХІІІ століття, освоювали переяславські князі. Частина цих теренів давньоруської Переяславщини за козацької доби ввійшла до Слобожанщини, утворивши нешироку смугу на заході регіону. Але, як я неодноразово зазначав, у першу чергу регіон Слобідської України став, так би мовити, історичним спадкоємцем давньоруської Чернігівської землі. Східна ж межа Переяславщини та Чернігівщини в останній період історії Київської Русі йшла в напрямку на південний схід — верхів’ями лівої притоки Псла річки Грунь-Ташáнь (вважається, що в середній і верхній течії вона має назву Ташáнь, просто Ташань) і там, де течуть на південний захід Вóрскла та її ліві допливи Мéрла (ця річка, як і Ворскла, за Київської Русі рівною мірою належала Чернігівщині та Переяславщині, а в Новий час — Слобожанщині та Полтавщині) і Колóмак (у статтях Енциклопедії історії України, присвячених цій річці та однойменному селищу міського типу Харківської області, наголос поставлено іншим чином: Коломáк [ЕІУ, т. 4 (2007): с. 457]). А найдальший, найпросунутіший відтинок кордону Переяславщини з Чернігівською землею йшов річкою Мож до її впадіння в Сіверський Донець — літописний Дон [ЕІУ, т. 10 (2013): с. 597] — у тому місці, де Дон-Донець повертає на південь. Тут розташовувалися загадкові степові «городи» Сугров і Балин, згадані під 1111 і 1116 роками, причому саме на території, яку у другій половині ХІІ — першій третині ХІІІ століття освоювали переяславські князі, чи зовсім поруч із нею.

Звідти кордон Переяславщини — та Давньоруської держави — зі Степом, у цей період Половецьким, ішов на південний захід: спочатку правим допливом Орелі річкою Берестовá, згодом від місця, де Берестова впадає в річку Орíль (до речі, русичі називали її й інакше — Угол; дослідниками висунуто гіпотезу, що саме тут був первинний історичний ареал розселення літописного племені уличів [Пасічник (2020)]), останньою до Дніпра. Так ми з Вами, шановні супутники-читачі, завершили свій перший у цій книжці анабазис, швиденько оглянувши кордони-межі давньоруського… ні: просто руського, тобто давньоукраїнського, Переяславського князівства. Додам: вчений-історик А.Г.Плахонін закінчує свій короткий нарис історії давньоруської Переяславщини, повідомляючи, що вже в 40-ві роки ХІІІ століття колишня територія Переяславського князівства перебувала під безпосередньою владою ханів Золотої Орди, а єпископ Переяславля був переведений у її столицю Сарай, який став центром Сарайської єпархії [ЕІУ, т. 8 (2011): с. 146].

Справжнє відродження краю почалося лише за козацької доби. У складі Лівобережної Гетьманщини територія колишнього давньоруського Переяславського князівства розподілялася між вісьмома (!) полками. Перелічимо ці козацькі полки, просуваючись із заходу на схід, але почнемо з Переяслава (що вже в ранньоукраїнський період історії відновився під трохи скороченою назвою): Переяславський; Київський; Ніжинський; Прилуцький; Лубенський; Миргородський; Гадяцький; Полтавський. Принагідно відзначу факт, про який інколи «забуваємо»: полковий устрій у Лівобережній Україні існував стільки ж часу, скільки й той, що прийшов йому на зміну: століття з третиною! Тобто йдеться далеко не про «мить», а про досить тривалий історичний період розвитку саме української державності, на противагу царсько-московській та імперсько-російській.

Як відомо, губернський адміністративно-територіальний поділ українських земель у складі Російської імперії набув стійкості з початку позаминулого століття. Карта утвореної 1802 року Полтавської губернії [ЕІУ, т. 8 (2011): с. 368] показує, що її межі майже збігалися з кордонами Переяславського князівства. Лише певна частина земель на сході відійшла до Слобідсько-Української (з 1835 року — Харківської) губернії, межа з новими південно-східними сусідами — Катеринославською губернією — до кінця йшла річкою Оріль, межа з Київською губернією (тепер уже повністю розташованою на правому березі) — Дніпром, а землі навколо Остра, Носівки та Ніжина — спадкоємців давньоруських Городця Остерського, Носова на Руді  і Ніжатина (будь ласка, див. розділ 10 частини І мого путівника Чернігово-Сіверщиною) — потрапили до складу Чернігівської губернії.

 

РІЧКИ ПЕРЕЯСЛАВЩИНИ-ПОЛТАВЩИНИ

 

У краї давніх назв і вічно юних мрій

спрямованість річок «сім’ї шести» стара:

Трубíж, Супíй, Сулá, Псло, Вóрскла та Орíль

          впадають до Дніпра.

 

Дніпро для Степу тут утворював рубіж

спочатку, та була тонка надалі грань,

бо з Києвом рубіж продовжив не Трубіж,

          а річечка Карань.

 

За княжої доби цей обрамляли край

на півночі Десна, Смолянка та Остер,

з верхів’їв ним текли Хорол, Сула, Удай…

          О, сонм річок-сестер!

 

Сюди зі сходу Псло вривався, владно-гож,

і Ворскла дар несла — вод-барв красу-дива.

Охоплювали схід надалі річка Мож,

          а там — Берестовá.

 

Ховав від нас Оріль частково Чорний ліс,

та згодом всю її Полтавщина взяла

під руку під свою. Було? Хіба колись:

          до зір політ орла…

 

26.12.20

 

Зупинюся на одному термінологічному моменті. У назві цієї моєї книжки згадується ЛІВОБЕРЕЖНА РУСЬ-УКРАЇНА. О.П.Толочко зазначає [ЕІУ, т. 9 (2012): с. 388—389], що впродовж Х століття, треба гадати, територіально поняття «Руська земля» не виходило за межі міста Києва з околицями. Його надалі найпоширеніше вживання на позначення Середнього Подніпров’я із центрами Київ, Чернігів, Переяславль розвинулося не раніше рубежу Х—ХІ століть, ставши наслідком колонізаційних процесів і державного освоєння території в правління київського князя Володимира Святославича. Причому в давньоруських джерелах (літописах) воно зберігається аж до монгольського завоювання для протиставлення Південної Русі іншим територіям Східної Європи, що були підвладні руським князям. І лише з рубежу ХІ—ХІІ століть починає паралельно існувати й так зване широке значення Руської землі як позначення взагалі всіх східнослов’янських земель. У своїй книзі терміном «Лівобережна Русь-Україна» охоплюю ту частину Лівобережної України, яка була за часів Київської Русі у власному, вузькому розумінні Руською землею, тобто терени Чернігівської, Переяславської і лівобережжя Київської земель-князівств [ЕІУ, т. 1 (2003): с. 37]. Пізніше вони опинялися під татарами [Русина (1998): с. 17—38; Україна: нарис історії (2019): с. 92—107], Литвою [Русина (1998); Климовський (2017)], Московією [Русина (1998): с. 153—184], Річчю Посполитою, тобто переважно Польщею [Кулаковський (2006)], а після Національної революції XVII століття [Смолій, Степанков (1999; 2009)] входили до складу виниклої Української козацької держави — Лівобережної Гетьманщини [Дядиченко (1959); Борисенко (1986); Горобець (1995; 2009); Гуржій (1996); Мельник (1997); Панашенко (1997); Гуржій, Чухліб (1999); Заруба (2007); Кривошея (2008); Чухліб (2013); Український Гетьманат (2018)] — і згодом, у добу національного відродження України, — малоросійських намісництв і губерній імперської Росії [Сарбей (1999); Грицак (2000); Галушка (2017)].

 

Нариси цього путівника включають низку моїх поезій; їх перелічено вище, у «Змісті». У Додатку знайдете списки моїх українознавчих Інтернет-публікацій 2015—2020 років, на які в тексті надаються «номерні» посилання, та іншої рекомендованої літератури (включаючи мої ж «неформатні» з різних, але певних причин Інтернет-публікації 2020—20?? J років), на видання і статті з якого надаються посилання «іменні».

А ще про довічну другу (після Київської Русі) «пресвітлу Батьківщину моєї душі» — Козацьку Русь-Україну — додам слова, сказані одним французьким фаховим і мудрим політиком і публіцистом ХІХ століття: «Історія не повинна забувати, що до Петра І той народ, який ми нині називаємо рутинами, звався руським, або русинами, і його земля звалася Руссю і Рутенією, а той народ, який ми нині звемо руським (а “ми нині” російським. — Ю.Ч.), звався москвинами, а їх земля — Московією» [Чужинці про Україну XVI—XVIII ст. (2019)]. Тим більше сьогодні — після двох Майданів, досі безкарного розстрілу Небесної Сотні України та вже семи років війни Українського народу за Гідність і Свободу — про це не маємо, не повинні забувати ми, козацькі нащадки…

Усім — корисного та приємного читання!

(Далі буде.)

 

Дорогі супутники-читачі, вітаю Вас із Новим роком, що стрімко наближається! Слава та Merry Christmas & Happy New Year Рідній Неньці Україні! Шануймося, тримаймося і перемагаймо, бо ми того справді варті!

 

ДОДАТОК

Рекомендована література до частини 1

 

Асєєв Ю.С. Стилі в архітектурі України. — К., 1989.

Борисенко В.Й. Соціально-економічний розвиток Лівобережної України в другій половині XVII ст. — К., 1986.

Вечерський В.В. Втрачені об’єкти архітектурної спадщини України. — К., 2002.

Вечерський В. Мистецтво середини XVIІ — середини XVIII століття: архітектура // Історія українського мистецтва, т. 3: Мистецтво другої половини XVI—XVIII століття. — К., 2011.

Вечерський В.В. Архітектура // Енциклопедія історії України (ЕІУ). — Том «Україна — українці», кн. 1. — К., 2018.

Галушка А. та ін. У кігтях двоглавих орлів: творення модерної нації: Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів. — Х., 2017.

Горобець В.М. Від союзу до інкорпорації: українсько-російські відносини другої половини XVII — першої чверті XVIII ст. — К., 1995.

Горобець В. Влада та соціум Гетьманату: дослідження політичної і соціальної історії ранньомодерної України. — К., 2009.

Грицак Я. Нариси історії України: формування модерної української нації ХІХ—ХХ ст. — К., 2000.

Гуржій О. Українська козацька держава в другій половині XVII — XVIII ст.: кордони, населення, право. — К., 1996.

Гуржій О.І., Чухліб Т.В. Гетьманська Україна. — К., 1999. — (Україна крізь віки.)

Дядиченко В.А. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця XVII — початку XVIII ст. — К., 1959.

Енциклопедія історії України (ЕІУ). — К., 2003—2005, 2007—2013. — Т. 1—10.

Заруба В.М. Адміністративно-територіальний устрій та адміністрація Війська Запорозького у 1648—1782 рр. — Дніпро, 2007.

Історія української архітектури. — К., 2003.

Климовський С. та ін. Україна: литовська доба 1320—1569. — К., 2017.

Кривошея В.В. Козацька еліта Гетьманщини. — К., 2008.

Кулаковський П. Чернігово-Сіверщина у складі Речі Посполитої (1618—1648). — К., 2006.

Літопис руський [Друковане видання + Електронний ресурс]. — К., 1989. (Републікація: ІЗБОРНИК. — Режим доступу: http://litopys.org.ua/litop/lit.htm.)

Логвин Г.Н. По Україні: стародавні мистецькі пам’ятки. — К., 1968.

Мельник Л. Гетьманщина першої чверті XVIII століття. — К., 1997.

Панашенко В.В. Полкове управління в Україні (середина XVII — XVIII ст.). — К., 1997.

Пасічник І. Оріль [Електронний ресурс] // WE.ORG.UA. — Режим доступу 2020: https://we.org.ua/malovnychi-kutochky-ukrayiny/dnipropetrovska-oblast/oril/.

Русина О.В. Україна під татарами і Литвою. — К., 1998. — (Україна крізь віки.)

Сарбей В.Г. Національне відродження України. — К., 1999. — (Україна крізь віки.)

Смолій В.А., Степанков В.С. Українська національна революція XVII ст. (1648—1676 рр.). — К., 1999. — (Україна крізь віки.)

Смолій В., Степанков В. Богдан Хмельницький. Соціально-політичний портрет: Третє доопрацьоване видання. — К., 2009.

Таранушенко С. Дерев’яна монументальна архітектура Лівобережної України. Повна редакція. — Х., 2014.

Тимофієнко В.Г. Зодчі України кінця XVIII — початку ХХ століть: Біографічний довідник [Друковане видання + Електронний ресурс]. — К., 1999. — Режим доступу: http://alyoshin.ru/Files/publika/timofienko/tim_zodchi_000.html.

Толочко О.П., Толочко П.П. Київська Русь. — К., 1998. — (Україна крізь віки.)

Україна: нарис історії // Енциклопедія історії України (ЕІУ). — Том «Україна — українці», кн. 2. — К., 2019.

Український Гетьманат: нариси історії національного державотворення XVII—XVIII ст., кн.. 1—2. — К., 2018.

Чепелик В. Бесіди про українську архітектуру [Друковане видання + Електронний ресурс]. — К., 2013. — Режим доступу: https://elib.nlu.org.ua/object.html?id=4219.

Чернецький Ю.О. Україна. Історія, природа, мистецтво. — Х., 2009.

Чернецький Ю. Вельми короткий путівник — 2015–16: ЧЕРНІГІВСЬКА ОБЛАСТЬ. Мандрівка друга: Остер [Електронний ресурс] / Ю.Чернецький {Фотоілюстрації — українська Вікіпедія} // NEWSSKY.COM.UA: [Інтернет-журнал]. — 2016. — 3 березня. — Режим доступу: https://newssky.com.ua/velmi-korotkiy-putivnik-15-16-chernigivska-oblast/.

Чернецький Ю. Кременчуцьке море: короткий путівник у віршах {Фотоілюстрації — Т.Чернецька і різномовні Вікіпедії} [Електронний ресурс] / Ю.Чернецький  // NEWSSKY.COM.UA: [Інтернет-журнал]. — 2017. — 1 липня. — Режим доступу: https://newssky.com.ua/kremenchutske-more-korotkiy-putivnik-u-virshah/.

Чернецький Ю. Подорож історичними Київщиною та Переяславщиною-Полтавщиною: 7 коротких путівників у віршах 2017 року {Фотоілюстрації — Т.Чернецька і Вікіпедія} [Електронний ресурс] / Ю.Чернецький  // NEWSSKY.COM.UA: [Інтернет-журнал]. — 2017. — 14 грудня. — Режим доступу: https://newssky.com.ua/podorozh-15099-2/.

Чернецький Ю. Чернігівський обласний анабазис: повертаючись до передмови — Сиволож — Пам’ятне — Ніжин — Носівка — Остер — Козелець — знову ЧЕРНІГІВ (Уривки з нового — переробленого і доповненого — видання путівника «Історична Чернігово-Сіверщина — дорогоцінна північна перлина Лівобережної Русі-України», частина 21) {Фотоілюстрації — Т.Чернецька і різномовні Вікіпедії} [Електронний ресурс] / Ю.Чернецький  // NEWSSKY.COM.UA: [Інтернет-журнал]. — 2020. — 19 грудня. — Режим доступу: https://newssky.com.ua/45104-2/.

Чужинці про Україну XVI—XVIII ст. Вражаючі вислови! [Електронний ресурс] // LikeMe: «Все буде добре!». — 2019. — 19 лютого. — Режим доступу: http://likeme.pp.ua/chuzhyntsi-pro-ukrainu-khvi-xviii-st-vrazhaiuchi-vyslovy/?fbclid=IwAR08EfdFeWQETuUf1cZSLAv4rktTYQ3_Zvj6wBxKpMgB52lPhxx1aTldfLA.

Чухліб Т.В. Іван Мазепа. — К., 2013. — (Гетьмани України та їхня доба.)

Шевченко Т.Г. Кобзар: Повна збірка. — Харків, 2002.

Юрченко П. Дерев’яна архітектура України. — К., 1970.