Семиобласний анабазис: повертаючись до ПЕРЕЯСЛАВЛЯ РУСЬКОГО

 

Юрій ЧЕРНЕЦЬКИЙ (Житомир — Харків — Новий Український Світ), доктор соціологічних наук, автор книжки «Україна. Історія, природа, мистецтво» (2009), продовжуваної поетичної збірки «Листування з Долею» (перше паперове видання — 2012) і низки інших публікацій із питань українознавства — спеціально для журналу NEWSSKY.COM.UA

 

Семиобласний анабазис: повертаючись до ПЕРЕЯСЛАВЛЯ РУСЬКОГО

(Уривки з нового — переробленого і доповненого — видання путівника «Переяславщина-Полтавщина — дорогоцінна південна перлина Лівобережної Русі-України», частина 4)

…Далі шлях нашої з Вами, шановні супутники-читачі, «київської дружини» пролягатиме вздовж Дніпра та оборонної лінії лівобережного Змієвого валу теренами давньоруської ПЕРЕЯСЛАВСЬКОЇ ЗЕМЛІ, які за часів Української козацької держави входили до складу ПЕРЕЯСЛАВСЬКОГО ПОЛКУ, з 1667 року — його Трахтемирівської (Терехтемирівської) сотні. В.М.Заруба зазначає, що за умовами Андрусівського перемир’я «…Трахтемирів, хоч і лежав на правому березі Дніпра, відійшов до Росії (як пам’ятаємо, Україна-Гетьманщина з 1654 року перебувала “під протекторатом” московського царя. — Ю.Ч.) і був включений разом з околицею та лівобережними селами, біля Трахтемирівської переправи через Дніпро, до Переяславського полку» [Заруба (2007): с. 211].

 

На першому відтинку уявно рухатимемося землями, на яких розташовувалися затоплені села Яшники (Ячники), Підсінне та Андрушí. Тут біля дніпровського Зарубського броду повертаємо на північ — знову до ПЕРЕЯСЛАВЛЯ РУСЬКОГО. Але спочатку…

 

ЗВЕРНЕННЯ ДО — ТАК УЖЕ ТРАПИЛОСЬ — «ЕЛІТИ»

 

               Ми — затоплені

подніпровські містечка, села та хутори.

Ми — громадяни України, задовбані

          підлотою «правил гри».

 

Ми — українські Герої, що загинули

               заради вас,

          коли на милість мли не покинули

загарбаний і геть очманілий Донбас.

 

               Ми вимагаємо

          не торгувати Надії зорями.

Так, час не повернути, раніше згаяний…

Та за сьогодні й завтра борімося — поборемо!

 

03.02.21

 

Шлях, що вів від Зарубського броду до Переяславля (і, відповідно, з Переяславля до Зарубського броду), перед правою притокою Трубежа річкою Áльта зливався-сходився з південним Київським шляхом [ЕІУ, т. 8 (2011): с. 149]. Перетнувши Альту, потрапляємо до ПЕРЕЯСЛАВЛЯ, до його окольного міста, що розбудовувалося протягом Х—ХІІ століть [Історія української архітектури (2003): с. 69—70]. Утім, 1055 року ми б окольне місто побачили ще неукріпленим: адже його укріплення збудували, імовірно, лише між 1136 і 1142 роками за ініціативою переяславського князя Андрія Доброго [ЕІУ, т. 8 (2011): с. 149]. Про це, звісно, розповімо далі.

А поки що повернемося до церковної історії Переяславля, тісно пов’язаної з історією його архітектури. У літописі тамтешні священослужителі вперше згадуються лише під 1072 роком: на перенесенні мощéй Бориса і Гліба до нової церкви, збудованої у Вишгороді, були присутні, зосібна, Петро, єпископ переяславський, і Миколай, ігумен переяславський [Літопис руський (1989): с. 111]. Д.С.Вирський і Д.Я.Вортман продовжують: «У 1070—80-х рр. переяславські ієрархи мали титул митрополитів (нетривалий час на Русі було 3 митрополити — у Києві, Чернігові та Переяславлі» [ЕІУ, т. 8 (2011): с. 149]. Щодо Чернігова дослідники, наскільки можу судити, мають рацію. А ось відповідне твердження цих та інших авторів стосовно Переяславля ґрунтується головним чином на повідомленні з «Повісті минулих літ», вміщеному під 1090 роком: «У сей же рік освячена була церква святого Михайла переяславська Єфремом, тої церкви митрополитом, який спорудив її великою, бо раніш була в Переяславлі митрополія (додано з Лаврентіївського літопису. — Ю.Ч.), і спорядив у ній багате убрання, оздобивши її всякими прикрасами і церковним начинням» [Літопис руський (1989): с. 127—128]. Наприклад, в академічній 10-томній Енциклопедії історії України В.М.Ричка, сповістивши, що Єфрем Печерський, спочатку чернець Києво-Печерського монастиря, згодом — у 1070—1090-ті роки — був єпископом переяславським, чия будівнича діяльність у місті уславлюється під 1089 роком з приводу закінчення будівництва й освячення кафедрального Михайлівського собору у Лаврентіївському літописі, далі пише: «Його митрополичу гідність підтверджує доведене дослідниками існування резиденції київської митрополичої кафедри в Переяславі в період після 1072 — не пізніше 1100 року» [ЕІУ, т. 3 (2005): с. 132—133].

 

Той факт, що будівнича діяльність Єфрема Печерського в Переяславлі Руському заслуговує на уславлення, жодних сумнівів не викликає. В Іпатському списку, який процитовано і в попередньому абзаці, під тим же 1090 роком зазначається: «Сей бо Єфрем у ці роки багато звів споруд: докінчивши церкву святого Михайла, він заклав також церкву святого Феодора [Стратилата] на [Єпископських] воротах города, і святого Андрія [Первозваного] коло церкви [святого Михайла] біля воріт, і кам’яні стіни города, і кам’яну споруду бані (лазні. — Ю.Ч.), — сього ж не було в Русі, — і прикрасив город Переяславський спорудами церковними та іншими будовами» [Літопис руський (1989): с. 128].

Проаналізувавши всі виявлені на той момент у вітчизняних і зарубіжних джерелах згадки про — начебто — Переяславську митрополію останньої третини ХІ століття, український вчений-історик Є.П.Кабанець слушно, на мою думку, підсумував: «Ніякої окремої титулярної кафедри в Переяславі ніколи не існувало. У ряді випадків (нотіції, “Послання про опрісноки”) згадка про неї виступає усього лише спотвореним відображенням назви візантійської митрополії в Русіоні. {…} З іншого боку, інформація, запропонована давньоруськими джерелами (Житіє Феодосія, літопис), повідомляє, скоріше за все, не про виникнення нової митрополії, а про сіквестування колишньої митрополичої кафедри, тобто тимчасове перенесення архієрейської резиденції з Києва до Переяслава, під час якого насправді не відбувалося ніякого подрібнення існуючого церковного діоцезу — єдиної на той час Руської митрополії» [Кабанець (2006): с. 138]. Це, вважаю, підтверджується і тим фактом, що вже під 1091 роком, розповідаючи (оповідаючи) про перенесення мощей Феодосія Печерського, літописець сповіщає: «А на другий день зібралися єпископи — Єфрем переяславський, Стефан володимирський, Іоанн чернігівський, Марин юр’євський» [Літопис руський (1989): с. 129]. Тобто Єфрема Печерського названо єпископом, а не митрополитом. Але наголошу, що він іде першим у цьому переліку єпископів Руської митрополії. Не випадково Єфрем Печерський був канонізований православною церквою як преподобний. Нині його мощі лежать у Ближніх печерах Києво-Печерської лаври [ЕІУ, т. 3 (2005): с. 132—133]. А в Переяславлі відтоді сяяла красою сформована наприкінці 1080-х років за ініціативою Єфрема Печерського «єпископська частина» дитинця — муровані Михайлівський собор, Єпископські ворота з надбрамною церквою Святого Федора, Андріївська церква, каплиці й тереми Єпископського двору тощо [Переяслав… (2007)].

 

Вчений-історик О.П.Моця нагадує, що про освячення Михайлівського собору в «Повісті временних літ» повідомляється під 1089 роком, і продовжує: «Дослідженнями встановлено, що собор мав розміри 27,6 х 33 м і в плані був близьким за розміром до Софійського собору в Києві. Всередині членувався колонами на 5 нефів. Стіни в інтер’єрі були прикрашені фресками й мозаїкою, шиферними плитами та різнокольоровими полив’яними плитками. Багате убранство доповнювалося прикрасами із золота й срібла, про що згадується в писемних джерелах. Розкопками відкриті прибудови до стін храму, де знаходились усипальниці переяславських князів» [ЕІУ, т. 6 (2009): с. 690]. У цьому ж соборі спочатку було поховано уславленого переяславського єпископа Єфрема Печерського [ЕІУ, т. 3 (2005): с. 133]. Важливі штрихи до характеристики Михайлівського собору додає фахове джерело: «Купол спирався на чотири могутні (3 х 3 м) стовпи зі стороною підкупольного квадрата 5,8 м. Особливістю храму є витягнений центральний тринавовий простір, через що східний фасад мав уступчасту форму. Перед порталами з трьох боків прибудовані притвори. Сходи на хори розташовувалися в північно-західному куті; нартекс і крайні нави відокремлені від центрального простору аркадою. Зовнішні стіни були розчленовані лопатками та декоративними нішами й завершувалися закомарами. До північно-східного рогу собору прилягав невеликий безстовпний храм з напівкруглою апсидою. З південного сходу до собору були прибудовані три каплиці» [Історія української архітектури (2003): с. 92]. Після зведення життя собору тривало не без неприємних пригод, одна з яких трапилася 1124 року: «Земля потряслася трохи, і впала церква велика святого Михайла в Переяславлі [місяця] травня в десятий [день], що її спорудив був і прикрасив блаженний єпископ Єфрем» [Літопис руський (1989): с. 180]. Довелося храм відновлювати… У 1239 році Михайлівський собор зруйнували війська хана Батия [ЕІУ, т. 6 (2009): с. 690], і в подальшому він не відбудовувався.

Діяльність Єфрема Печерського з розбудови міста продовжив, бувши переяславським князем, Володимир Мономах. Разом із ним перейшла до Переяславля артіль візантійських майстрів, що працювала для Володимира Мономаха між 1078 і 1094 роками в Чернігові, коли він там князював [Історія української архітектури (2003): с. 91—92]. Можна припустити, що ця артіль продовжувала роботу над комплексом Михайлівського собору (будь ласка, див. вище) та над закладеними Єфремом Печерським церквою Святого Федора на Єпископських воротах і церквою Святого Андрія поблизу них. А напевно першим її витвором стала зведена на княжому дворі церква Богородиці, або Успенська церква. Під 1098 роком читаємо: «У сей же рік заклав Володимир кам’яну церкву святої Богородиці в Переяславлі на княжім дворі» [Літопис руський (1989): с. 154]. У фаховому джерелі зазначається: «Упродовж досить короткого часу в Переяславі було збудовано не менше дев’яти цегляних будівель. За якістю і багатством оздоблення вони не поступались київським; смальту для мозаїк виготовляли в майстерні, неподалік від місця будівництва. Робота артілі візантійських майстрів у Переяславі тривала недовго. У 1113 р. Володимир Мономах перевів її, мабуть, до Києва» [Історія української архітектури (2003): с. 92].

 

Що стосується витворів церковного зодчества Переяславля Руського, зведених у подальшому, то лише збудована в північно-східній частині окольного міста [ЕІУ, т. 8 (2011): с. 149] у середині ХІІ століття шестистовпна триапсидна Воскресенська церква мала досить значні розміри (20,6 х 14,2 м). Інші переяславські споруди тих часів — невеликі за розмірами [Історія української архітектури (2003): с. 92].

Окольне місто Переяславля Руського розбудовувалося протягом Х—ХІІ століть. Нагадаю, що укріпленим його зробив, імовірно, Андрій Добрий — молодший син Володимира Мономаха й Гіди, дочки останнього англосаксонського короля. Андрій Володимирович князював у Переяславлі від 1135 року до самої смерті, яка настала в 1142 році. При цьому він успішно відбив зазіхання на свій стіл великого князя київського (з 1139 року) Всеволода Ольговича [ЕІУ, т. 1 (2003): с. 84]. Тоді окольне місто було укріплене міцними городнями. Троє воріт вели з нього у передмістя та на головні шляхи. Фахове архітектурознавче джерело повідомляє, що в центрі окольного міста були головна площа і торг, від яких на чотири боки відходили дороги до воріт [Історія української архітектури (2003): с. 70].

На північний захід, до передгороддя, шляху на Городець-Остерський і північного шляху на Київ вели Київські ворота, на південний захід, до шляхів на Воїнь, на дніпровський Зарубський брід і південного шляху на Київ — Альтицькі ворота, на південний схід, до броду через Трубіж, шляхів на Прилук, Лтаву, Пісочен і Воїнь — Кузнечні (або Ковальські. — Ю.Ч.) ворота. Нарешті, на південь, до дитинця, крізь спільну оборонну стіну вели так само спільні Княжі ворота [ЕІУ, т. 8 (2011): с. 149]. Фахове архітектурознавче джерело повідомляє: «Друга лінія звичайних дерево-земляних укріплень (на додачу до «унікальних кам’яно-земляних укріплень» дитинця, побудованих 1089 року. — Ю.Ч.) збільшила територію міста на 66 га». А стосовно кам’яно-земляних укріплень сповіщає: «Мури, що проходили по верху валів, до монголо-татарського нашестя були неприступні, хоча з 1095 до 1215 р. було 25 спроб взяти фортецю штурмом» [Історія української архітектури (2003): с. 75]. Взагалі, цікаво дізнатися, що, хоча з часу заснування Переяславль потерпав від нападів печенігів, а з початку 1060-х років — половців, його дитинець жодного разу не був нападниками захоплений. Аж до того, як 1239 року місто здобули штурмом і дощенту зруйнували монголо-татари…

(Далі буде.)

ДОДАТОК

Рекомендована література до частини 4

Енциклопедія історії України (ЕІУ). — Т. 1—10. — К., 2003—2005, 2007—2013.

Заруба В.М. Адміністративно-територіальний устрій та адміністрація Війська Запорозького у 1648—1782 рр. — Дніпропетровськ, 2007.

Змієві вали Середньої Наддніпрянщини за М. Кучерою: Карта [Електронний ресурс] // Вікіпедія. — Джерело: [ЕІУ, т. 3 (2005): с. 365]. — Режим доступу 2021: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%BC%D1%96%D1%94%D0%B2%D1%96_%D0%B2%D0%B0%D0%BB%D0%B8#/media/Файл:Zmievy_Valy.svg.

Історія української архітектури. — К., 2003.

Кабанець Є. До питання про виникнення так званих «титулярних митрополій» на Русі наприкінці ХІ ст. // Історико-географічні дослідження в Україні: Зб. наук. праць. — Ч. 9. — К., 2006.

Кучера М.П. Змиевы валы Среднего Поднепровья. — К., 1987.

Літопис руський [Друковане видання + Електронний ресурс]. — К., 1989. (Републікація: ІЗБОРНИК. — Режим доступу: http://litopys.org.ua/litop/lit.htm.)

Махновець Л.Є. (1989). Літопис руський за Іпатським списком. Географічний покажчик: Київ (з околицями) [Електронний ресурс] // ІЗБОРНИК. — Режим доступу: http://litopys.org.ua/litop/lit31.htm.

Махновець Л.Є. (1989). Літопис руський за Іпатським списком. Географічний покажчик: А—Л [Електронний ресурс] // ІЗБОРНИК. — Режим доступу: http://litopys.org.ua/litop/lit32.htm.

Махновець Л.Є. (1989). Літопис руський за Іпатським списком. Географічний покажчик: М—Я [Електронний ресурс] // ІЗБОРНИК. — Режим доступу: http://litopys.org.ua/litop/lit33.htm.

Переяслав-Хмельницький: план міста. — К., 2007 (перевидання за виданням 2002 року). — (Міста України.)

Україна: нарис історії / К.Ю.Галушко, Г.В.Папакін, Є.В.Синиця, О.В.Ясь та ін. // Енциклопедія історії України (ЕІУ). — Том «Україна — українці», кн. 2. — К., 2019.

Чернецький Ю. Семиобласний анабазис: про географічні межі історичної ПЕРЕЯСЛАВЩИНИ-ПОЛТАВЩИНИ, і не тільки (Уривки з нового — переробленого і доповненого — видання путівника «Переяславщина-Полтавщина — дорогоцінна південна перлина Лівобережної Русі-України», частина 1) {Фотоілюстрації — Т.Чернецька і різномовні Вікіпедії} [Електронний ресурс] // NEWSSKY.COM.UA: [Інтернет-журнал]. — 2020. — 31 грудня. — Режим доступу: https://newssky.com.ua/semioblasnij-anabazis-pro-geografichni-mezhi-istorichno%d1%97-pereyaslavshhini-poltavshhini/.

Чернецький Ю. Семиобласний анабазис: початок мандрів ДАВНЬОРУСЬКОЮ ПЕРЕЯСЛАВЩИНОЮ (Уривки з нового — переробленого і доповненого — видання путівника «Переяславщина-Полтавщина — дорогоцінна південна перлина Лівобережної Русі-України», частина 2) {Фотоілюстрації — Т.Чернецька і різномовні Вікіпедії} [Електронний ресурс] // NEWSSKY.COM.UA: [Інтернет-журнал]. — 2021. — 27 січня. — Режим доступу: https://newssky.com.ua/semioblasnij-anabazis-pochatok-mandriv-davnoruskoyu-pereyaslavshhinoyu/.

Чернецький Ю. Семиобласний анабазис: мандрівочка давньоруською ЛІВОБЕРЕЖНОЮ КИЇВЩИНОЮ (Уривки з нового — переробленого і доповненого — видання путівника «Переяславщина-Полтавщина — дорогоцінна південна перлина Лівобережної Русі-України», частина 3) {Фотоілюстрації — Т.Чернецька і різномовні Вікіпедії} [Електронний ресурс]  // NEWSSKY.COM.UA: [Інтернет-журнал]. — 2021. — 6 лютого. — Режим доступу: https://newssky.com.ua/semioblasnij-anabazis-mandrivochka-davnoruskoyu-livoberezhnoyu-ki%d1%97vshhinoyu/.