Сéднів

 

Юрій ЧЕРНЕЦЬКИЙ (Житомир — Харків), доктор соціологічних наук, автор книжки «Україна. Історія, природа, мистецтво» (2009), продовжуваної поетичної збірки «Листування з Долею» (перше паперове видання — 2012) і низки публікацій із питань історико-культурологічного українознавства — спеціально для журналу NEWSSKY.COM.UA

 

Сéднів

(Уривки з нового — переробленого і доповненого — видання путівника «Історична Чернігово-Сіверщина — дорогоцінна північна перлина Лівобережної Русі-України», частина 4)

 

ІСТОРІЯ ЧЕРНІГОВО-СІВЕРЩИНИ: ПРОДОВЖЕННЯ

 

За спиною й навіки за душею

Чернігів залишився в добрий час —

і диво-мальовничістю своєю

СНОВСЬК ЛІТОПИСНИЙ зустрічає нас!

 

Тут слів не вистачає простих, звичних,

бо по околицях плекають суть —

курганів триста сновських предковічних

сон давньоруських мертвих бережуть.

 

 

З великого ЧЕРНІГОВА вирушаємо на північний схід Чернігівської області, до великого НОВГОРОДА-СІВЕРСЬКОГО. Але спочатку завітаємо до сусіднього селища міського типу СÉДНІВ (відстань до нього — близько 30 кілометрів, якщо їхати автівкою знову-таки на північний схід від центру Чернігова) [Чернецький (VIII.2015)], котре нині входить до складу Чернігівського району.

 

 

Я.В.Верменич і Д.Я.Вортман зазначають [ЕІУ, т. 9 (2012): с. 504], що це поселення відоме з ХІ століття, але під іншим іменем — Сновськ; воно походить від назви річки Снов, на правому березі якої селище розташоване [див. також: Балыка (1902); Коваленко (1984); Коваленко (2007)]. Давній Сновськ (не плутати з теперішнім райцентром Чернігівської області!) уперше згадується в «Повісті минулих літ» під 1068 роком, коли в його околицях знаменитий чернігівський князь Святослав Ярославич, один із синів Ярослава Мудрого, переміг половців. А під 1149 роком у Київському літописі згадано Сновську тисячу — територію у складі Чернігівської землі. В.П.Коваленко повідомляє [Коваленко (1995)], що Сновська тисяча (волость) займала терени від Снові на півдні (ця річка тече в напрямку з північного сходу на південний захід; над Снов’ю, у її пониззі — нагадаю — розташований Седнів-Сновськ, вона впадає в Десну за 12 кілометрів вище Чернігова) до міста Стародуба на півночі, від річки Свинь (тепер Замглай; ця права притока довжиною лише 26 кілометрів тече з північного заходу на південний схід і впадає в Десну поруч зі Снов’ю в якомусь десятку кілометрів від Чернігова) на заході до річки Убідь (ця звивиста права притока після міста Сосниці повертає на південь, розгалужуючись на три рукави; всі вони невдовзі впадають у Десну) на сході. За повідомленням А.Г.Плахоніна [ЕІУ, т. 10 (2013): с. 521], вже після Любецького князівського з’їзду-снему 1097 року до складу виділеного ним Новгород-Сіверського князівства, зокрема, увійшли місто Сновськ із прилеглими теренами, що перед тим належали князівству Чернігівському. А втім, у ХІІ—ХІІІ століттях Сновськ знову входив до складу Чернігівського князівства…

 

Слід сказати, що Седневу, подібно до Шестовиці, Любеча, Автуничів (див. розділ 1), ще з давньоруських і навіть переддавньоруських часів дістались у спадок численні й непересічні археологічні пам’ятки [Мултанен (2007)]. Давньоруському місту передував комплекс пам’яток роменської культури [Чернецький (VI.2015)]: городище в урочищі Орішня (Орєшня) на півдні теперішнього Седнева, яке, ймовірно, було одним із племенних центрів сіверян і припинило своє існування наприкінці ІХ століття, та два супутні селища (неукріплені давні поселення). А літописний Сновськ [Коваленко (1984)] ототожнюється з городищем в урочищі Коронний Замок (у центрі нинішнього Седнева), що має два, як кажуть археологи, майданчики: південний — дитинець — і північний — «окольне місто». Укріплення обох частин датують початком Х століття. Навколо давньоруського городища також виявлено супутні селища — посади. Нарешті, в околицях сучасного Седнева знаходиться великий курганний некрополь ІХ—ХІ століть [Ясновська (2007)], що в минулому нараховував більше трьохсот курганів!

 

Імовірно, давньоруське місто припинило існування внаслідок монголо-татарської навали. Виникле взамін село Сновськ згадується в 1527 році у зв’язку з подіями вельми важливого для Чернігово-Сіверщини, як пам’ятаємо, року 1503-го [Русина (1998)]. На початку XVII століття воно, своєю чергою, припинило існування.

 

Долаючи сюжети попередні,

немовби річка — лід у льодостав,

тут місце Сновська-Сновеска зайняв

за Речі Посполитої вже СЕДНІВ.

 

Хмельницький проказав: «Іду на ви!» —

з тих днів на Снов, що знай тече безжурно,

і Воскресенська, і Святого Юра

козацькі журно дивляться церкви.

 

Ще, Седнів розбудовуючи любий

на заздрість патріотам заграниць,

прикрасили садибу Лизогуби

і парком, і притулком кам’яниць.

 

 

А після входження Сіверщини до Речі Посполитої [Кулаковський (2006)] між 1618 і 1620 роками було засновано слободу вже з нинішньою назвою — Седнів. Під 1638 роком він згадується як містечко з 80 димами [Чернецький (VІI.2017)], де вже було споруджено замок (який не зберігся) на місці городища давньоруського Сновська. З початком української Національної революції XVII століття Седнів став центром сотні Чернігівського полку. Тут до наших днів збереглися декілька вельми привабливих «різножанрових» витворів зодчества гетьмансько-козацької доби. З кінця XVII століття землевласниками в Седневі були представники славетного українського козацько-старшинського, згодом — дворянського, роду Лизогубів (див. розділ 2). Знаменитий полковник і наказний гетьман Яків Лизогуб мав великі маєтності [ЕІУ, т. 6 (2009): с. 141], серед яких з’являється й Седнів.

 

Але, починаючи розповідь про визначні пам’ятки седнівської архітектури, першою назву дерев’яну Юріївську церкву [Доценко (2015)] начебто XVIII століття: насправді вона існувала ще в домонгольский час і до 1690 року завжди залишалася головним храмом Сновська! Цей храм і тепер височить на піднесенні урочища Коронний Замок, у центрі давньоруського городища. У певному смислі цей або в певному сенсі інший: адже церква неодноразово відбудовувалася після пожеж і руйнувань. Видатний вітчизняний пам’яткознавець Стефáн Таранушенко (1889—1976) датує появу нинішньої споруди XVII століттям [Таранушенко (2014)]. Про існування в XVII столітті цієї церкви як головного соборного храму Седнева згадує і Філарет (Гумілевський) [Филарет (Гумилевский) (1874)]. За переказами, саме в храмі, який присвячено Святому Георгієві (Юрієві) Змієборцю, у XVII— XVIIІ століттях святили свою зброю перед військовими походами козаки Седнівської сотні Чернігівського полку (див. розділ 2). Сьогодні «збудована не пізніше 1747 року» Свято-Георгіївська церква [ЕІУ, т. 9 (2012): с. 505], або ж церква Святого Юра, яка з моменту завершення стала однією з окрас начебто не дуже знаменитого, проте в найзаповітнішому смислі знаменитого українського містечка Седнева, поза сумнівами заслуговує на те, щоб нею помилуватися. Цей збудований у традиційних формах української дерев’яної сакральної архітектури — без єдиного цвяха! — одноверхий храм із восьмигранною центральною вежею зовсім недавно набув неабиякої популярності завдяки тому, що всередині його знімалися ключові епізоди радянського кінофільму «Вій» за однойменною повістю Миколи Гоголя [Доценко (2015)]. Ці кадри не ввійшли до остаточного варіанта стрічки, однак декорації відповідних сцен, знятих у павільйоні «Мосфільму», у цілому повторювали інтер’єри седнівської Юріївської (Георгіївської) церкви.

 

…Не царював у нас голдон-дегенерат,

немає ні війни, ні знову зрослих ґрат,

і гоголівський спить, і спить спокійно Вій,

а карлик-людожер і божевільний брат —

це тільки сон страшний, билинний сон страшний…

 

 

Нинішній разючий ансамбль розташованої вздовж високого правого берега Снові в південній частині Седнева садиби Лизогубів було започатковано за часів чернігівського полковництва Якова Кіндратовича Лизогуба (див. розділ 2): у 1690 році його коштом за сприяння місцевого священника Стефана Григоровича споруджено прегарну барокову церкву Різдва Богородиці, що з 1880 року називається Свято-Воскресенською. Цю церкву визначний український архітектурознавець В.В.Вечерський згадує як взірець дев’ятикамерного варіанта хрещатої однобаневої мурованої споруди [Історія української архітектури (2003): с. 216—217]. Саме до новозбудованої церкви Різдва Богородиці в 1690 році перейшов від Юріївської (Георгіївської) церкви статус головного храму Седнева.

 

 

У тому ж 1690 році на краю високого прибережного плато річки Снов зведено житловий (про це свідчать рештки пічного опалення, що збереглися) будинок-кам’яницю. Він нині відомий як кам’яниця Лизогубів і є найстарішою мурованою житловою будівлею всієї Лівобережної України. За своєю розпланувально-просторовою структурою ця витягнута з півночі на південь прямокутна одноповерхова п’ятикамерна будівля, подібно до зведеного трохи пізніше будинку полкової канцелярії в Чернігові (див. розділ 2), являє собою зразок розвитку традиційного типу українського народного житла — хати на дві половини.

У наступному десятилітті в маєтку на замовлення першого власника звели ще один дерев’яний будинок та інші житлові й господарські споруди, а також заклали садибний парк. Подейкують, що трохи згодом у цьому парку було влаштовано фонтани. Можливо, їх у 1708 році бачив російський цар Петро І, коли гостював у Седневі у внука чернігівського полковника — на той момент бунчукового товариша, також знаменитого чернігівця й седнівця Якова Юхимовича Лизогуба (див. розділ 2).

 

 

Протягом імперського періоду історії України Седнів перебував у складі Городнянського повіту з 1782 року — Чернігівського намісництва, з 1797 року — Малоросійської губернії, нарешті, з 1802 року — Чернігівської губернії. Стосовно подальшої долі (чи все ж Долі?) роду Лизогубів Т.І.Лазанська повідомляє [ЕІУ, т. 6 (2009): с. 142], що його представники в останній чверті XVIII століття набувають дворянських прав, стають поміщиками Російської імперії, за службу якій отримують відповідні чини. Першим у цьому гідному ряду [Лазаревский (1882): с. 101—125; Самохіна (2006)] іде Іван Якович Лизогуб (1761, за іншими даними, 1762—1819), який став колезьким асесором (1786—1816) та маршáлком (предводителем) дворянства Чернігівської губернії (1816—1819). Цікаво, що одружений (від 1783 року) він був із представницею іншого відомого чернігівського роду (див. розділ 2) Ганною Василівною Дуніною-Борковською.

 

 

У контексті нашої розповіді про Седнів серед синів Івана та Ганни (їх у подружжя народилося шестеро, а також дві доньки) насамперед згадаємо російського військовика та українського діяча культури й мецената Іллю Івановича Лизогуба (1787—1867). За сімейною традицією ставши професійним військовим, він служив гідно, зокрема, за мужність і відвагу, проявлені в Бородинській битві 1812 року, був нагороджений золотою шпагою. Водночас Ілля Лизогуб не стояв осторонь  українського суспільно-політичного життя, зосібна, належав до київської масонської ложі «З’єднаних слов’ян», про що свідчить диплом, виданий йому в 1818 році (у тому ж році ложа була створена) і знайдений вже після його смерті [Кониський (1991): с. 198]. О.О.Крижановська повідомляє [ЕІУ, т. 3 (2005): с. 354], що свою діяльність ложа «З’єднаних слов’ян» спрямовувала на розвиток слов’яно-федералістських ідей в Україні та значною мірою вплинула, крім іншого, на ідеологію заснованого аж 1846 року Кирило-Мефодіївського товариства. Що стосується Іллі Лизогуба, то він деякий час перебував за кордоном, а 1821 року в чині полковника вийшов у відставку і повернувся до Седнева, де надалі (починаючи з 1830 року, постійно) жив у родовому маєтку з дружиною Єлизаветою — дочкою генерал-фельдмаршала Івана Гудовича. «Перший український енциклопедист» Микола Маркевич [Чернецький (VI.2016)] так характеризував Іллю Івановича та спосіб його життя: «Чудовий музикант, піаніст, віолончеліст, співак і композитор, гарний живописець, пристрасний гідравлік, він прикрашає Седнів садами, фонтанами і живе тихо, скромно, але як пан» [Сапон (2004): с. 43]. Познайомившись 1846 року в Седневі з Тарасом Шевченком, Лизогуб допоміг митцю матеріально, придбавши деякі його малюнки, а згодом під час Кобзарева заслання клопотався про полегшення його долі. Видатні українці листувалися між собою (на жаль, їхні листи не збереглися…). Ще згадаю, що 1846 року там само, у Седневі, Кобзар виконав олією портрет Іллі Лизогуба, який нині можна побачити в Києві — у Національному музеї Тараса Шевченка.

У статті Т.І.Лазанської з 10-томної Енциклопедії історії України, присвяченій роду Лизогубів, інформація про Іллю Івановича з якихось міркувань або причин відсутня. Але згаданий його брат Олександр Іванович Лизогуб (1790—1839) як «композитор і піаніст, зачинатель української фортепіанної музики» [ЕІУ, т. 6 (2009): с. 142]. Також посилання на статтю про нього серед вибраних інших представників роду, включаючи брата Іллю, міститься в розділі «Персоналії» статті «Седнів» з української Вікіпедії. Там згадується, що серед творів Олександра Лизогуба для фортепіано, крім ноктюрнів, мазурок, романсів, також і варіації на теми українських народних пісень «Ой у полі криниченька», «Та була в мене жінка», «Ой ти, дівчино», «Ой не ходи, Грицю». З інших джерел дізнаємося, що він присвятив військовій службі майже все доросле життя, почавши її 1809 року після отримання освіти в Пажеському корпусі. Дослужився до чину генерал-майора. Наприкінці 1838 року Олександр Лизогуб через хворобу пішов у відставку і невдовзі — на початку наступного року — помер.

 

 

Нарешті, наймолодший із шести братів Андрій Іванович Лизогуб (1804—1864) — поміщик родового маєтку в Седневі (куди переїхав у 30-х роках, зрозуміло, позаминулого століття, залишивши державну службу) — був добрим знайомим Великого Кобзаря: вони познайомилися в лютому 1846 року, коли Тарас Шевченко подорожував Чернігівщиною за завданням Археографічної комісії. Саме на запрошення Андрія Лизогуба Шевченко — не лише великий поет, а й, за оцінкою багатьох фахівців, геніальний художник у вузькому розумінні — двічі (у 1846 і 1847 роках, обидва рази навесні) Седнів відвідував. Адже седнівський поміщик був палким прихильником мистецтва та художником-аматором. 1846 року Шевченко виконав знаменитий портрет Андрія Лизогуба олівцем на папері, який, за оцінкою фахівців, незважаючи на дещо етюдний характер, вражає мистецькою завершеністю. Згодом Андрій Лизогуб разом зі своїм братом Іллею підтримував Великого Кобзаря на засланні: листувався з ним, надсилав папір, малярське приладдя, книжки і гроші. Пізніше вірний друг зберігав твори Шевченка, кожен із яких має для України неоціненне культурне значення, бо всі вони є унікальними зразками Кобзаревої літературної та образотворчої спадщини.

 

 

Завдяки Тарасові Шевченку тепер маємо змогу, зокрема, побачити, як седнівські кам’яниця Лизогубів, перебудована в другій чверті позаминулого століття (замість ґанку на головному фасаді збудовано укріплену контрфорсами вежу з готичними вікнами, що прикрашена витончено декорованою верхньою частиною), і Воскресенська (тоді — Різдва Богородиці) та Георгіївська (Юріївська) церкви виглядали у квітні 1846 року. Уявно забігаючи наперед аж до сьогодення, додамо, що 1856 року біля тоді ще церкви Різдва Богородиці (тепер Свято-Воскресенської) коштом Іллі Лизогуба була зведена дзвіниця [Курданов (2007): с. 245].

 

 

Що обіцянка — не завжди цяцянка

і що Любов-Кохання — справді Храм,

Іллі з Єлизаветою альтанка

нагадує, а також Глібов, нам.

 

Аби не був маєток посереднім,

фонтанів низку мав він не «якусь»:

бив вище від «Самсона» в небо «Гетьман»

за Україну — за первісну Русь!

 

Архітектурно-парковий ансамбль садиби Лизогубів у першій половині ХІХ століття поповнився кількома привабливими об’єктами. З тих, що збереглися до наших днів, насамперед згадаємо ще один житловий — головний садибний будинок, тепер уже одноповерховий цегляний. Його було споруджено на місці дерев’яного житлового будинку XVII століття. Ще з тих до наших днів дійшов флігель, утім, пізніше перебудований.

Власники маєтку продовжували постійно опікуватися садибним парком. Нині Лизогубівський (Седнівський) парк перебуває у віданні Седнівської селищної ради. Його створено в англійському стилі на основі природної діброви. Головною композиційною віссю парку є алея вікових каштанів. На території садиби зберігся Красний міст, або (за присвяченою йому статтею в українській Вікіпедії) Червоний місток, — мурований із цегли місток, який перекинуто через рів так званого Батиєвого Валу. Він побудований Іллею Лизогубом на честь перемоги російської армії над Наполеоном у 1812 році [Фомічев (2006)]. Саме біля Красного мосту 1904 року було встановлено перший на Чернігівщині та другий в Україні пам’ятник Тарасові Шевченку роботи визначного українського скульптора, громадського та військового діяча, страченого чекістами керівника знаменитого антибільшовицького повстання на Диканьщині Михайла Гаврилка (1882—1920). На превеликий жаль, цей пам’ятник був знищений під час нацистської окупації.

Без перебільшення, головним символом Седнева стала альтанка Глібова — восьмиколонна ротонда у формах класицизму, збудована на високому (до річки по вертикалі 45 метрів!) уступі берега Снові, з якого відкривається вельми мальовничий краєвид на річку, луки та ліси. До речі, колони альтанки стоять на різновисокому, відповідно до рельєфу місцевості, цоколі. Завідувачка філії Чернігівського історичного музею ім. В.В.Тарновського «Садиба родини Лизогубів» Тетяна Луговська так розповідає про історію появи визначної седнівської пам’ятки: «Альтанка — це символ кохання. Її в 1843 році спорудив для своєї коханої дружини Лізоньки Ілля Лизогуб. Спалахнуло почуття між ними з першого погляду на балу в Санкт-Петербурзі. Лізонька була онукою Кирила Розумовського (останнього гетьмана України. — Ю.Ч.) і фрейліною при царському дворі, а Ілля вже мав звання полковника. Зустрілися вони досить пізно, їй було вже 33 роки, йому — 32. Однак батько Лізи, який помітив спалах почуттів між молодятами, суворо сказав доньці: “Ніяких Лизогубів, інакше спадку не отримаєш!” Та кохання все ж перемогло, і через 25 років Ілля Іванович подарував дружині альтанку, яка стала окрасою садиби. Ілля з Лізою прожили разом 50 років…» [Потапчук (2018)]. А славнозвісний Леонід Глібов, гостюючи в Лизогубів, начебто полюбляв відпочивати саме в цій альтанці, і вона врешті-решт отримала поетове ім’я. Хай там як, тепер на віки вічні нерозривно пов’язані із Седневом рядки проникливого глібовського вірша «Журба» (1859), який став народним романсом «Стоїть гора високая» [Зоре моя вечірняя (1982): с. 96]:

Стоїть гора високая,

Попід горою гай,

Зелений гай, густесенький,

Неначе справді рай.

   Під гаєм в’ється річенька…

   Як скло, вода блищить;

   Долиною зеленою

   Кудись вона біжить.

Край берега, у затишку,

Прив’язані човни;

А три верби схилилися,

Мов журяться вони…

Нарешті, протягом другої чверті позаминулого століття Ілля Лизогуб прикрасив садибний парк системою розкішних фонтанів. Вони, на превеликий жаль, не збереглися, але варті згадки хоча б із такої причини: один із фонтанів мав назву «Гетьман», тому що бив угору справді грандіозним струменем, на кілька вершків вищим за струмінь знаменитого «Самсона» в російському Петергофі! А висота останнього сягає 21 метра. На території колишньої садиби (зі східного боку вже знайомого нам Батиєвого Валу, на краю правобережної корінної тераси Снові) зберігся Грот — напівпідземна цегляна споруда. Гідротехніка для функціонування фонтанів стояла саме в ньому. Насосні станції працювали на паровому двигуні і були настільки потужними, що піднімали воду з глибини 45 (тих самих «альтанкових» 45-ти! — Ю.Ч.) метрів [Потапчук (2018)], але не лише з річки, а й із джерела біля підніжжя пагорба. До седнівського Грота і сьогодні можна зазирнути, тільки обережно, оскільки він перебуває в аварійному стані; та й гідротехніки там шановні відвідувачі вже не побачать…

Я.В.Верменич і Д.Я.Вортман сповіщають [ЕІУ, т. 9 (2012): с. 505], що в другій половині ХІХ століття Седнів перетворився на відомий центр чинбарства — ремесла з вичинювання, обробки шкіри, кажучи в сучасний спосіб, шкіряного виробництва. 1859 року в містечку налічувалося десять (!) чинбарень, а також салотопний і свічний заводи й одинадцять млинів. Тричі на рік тут відбувалися ярмарки.

 

 

Седнівський маєток у кінці 1860-х років перейшов до сина Андрія Івановича — Дмитра Андрійовича Лизогуба (1849—1879). Цей представник славетного українського роду всесвітньо відомий тим, що став організатором, так би мовити, громадського політичного тероризму у взірцевій країні поширення тероризму державного — Російській імперії. В.М.Волковинський відзначав [ЕІУ, т. 6 (2009): с. 141], що Дмитро Лизогуб особисто не брав участі в акціях зі смертельним результатом, але небезпідставно вважався «фінансистом тероризму в Росії». За зізнанням управителя його родових маєтків, козацько-старшинський нащадок витратив на фінансування терактів до 250 тис. рублів (на той час величезна сума!). Одеський військово-окружний суд визнав Лизогуба винним у підготовці замаху на царя і засудив до смерті. Від прохання про помилування він відмовився та був повішений біля Одеси на Скаковому полі. За знаком долі (чи все ж Долі?) Дмитра Лизогуба поховали на одеському Карантинному кладовищі, яке сьогодні є територією Центрального парку культури й відпочинку імені Тараса Шевченка. Так завжди сходяться в довічному кінцевому підсумку «Боже та людське».

 

 

По тому власником седнівського маєтку став молодший син Андрія Івановича — Федір Андрійович Лизогуб (1851—1928). Цей визначний громадський і політичний діяч у 1901—1915 роках був головою Полтавської губернської земської управи. Тоді саме за його сприяння Полтава [Чернецький (19.VI.2017)] та Миргород [Чернецький (06.VI.2017)] перетворилися на потужні центри новітньої української культури. 1904 року саме Федір Лизогуб був ініціатором спорудження в Седневі на кошти, зібрані місцевими жителями, пам’ятника Великому Кобзареві, про який ішлося вище. Але зоряний час видатного седнівця Федора Лизогуба припав на 1918 рік, коли він спочатку 3 травня був призначений міністром внутрішніх справ Української Держави, а вже за тиждень очолив її Раду міністрів. За словами О.Д.Бойко, «…саме очолюваний ним уряд забезпечив видання україномовних підручників і введення української мови в шкільні програми, заснування майже півтори сотні нових україномовних гімназій, відкриття нових українських університетів (у Києві та Кам’янці-Подільському), створення національного архіву, бібліотеки й Української академії наук (нині Національна академія наук України)» [ЕІУ, т. 6 (2009): с. 141]. На моє переконання, завдяки цьому Федір Лизогуб — уродженець і достойний син таки знаменитого, хоч і невеликого за розмірами, містечка… ні: МІСТА Седнева — разом із попередниками й соратниками відкрив для України, для Українського народу, для всього глобального Українського світу перспективи гідного Майбуття.

 

 

…Не знаю, чи здолаю ще багато

«мандрівок» цих по селах і містах,

але хотів про СЕДНІВ написати —

немов востаннє, наче гімн… Ось так.

 

02—10.08.19

 

Далі буде!

 

Рекомендована література до частини 4

Балыка А. Город Сновеск, ныне м. Седнев (исторический очерк). — Чернигов, 1902.

Доценко А. Георгіївська церква в Седневі [Електронний ресурс] // Чернігівський формат (Актуальні новини Чернігова. Новини Чернігівщини). — 2015. — 12 липня. — Режим доступу.

Енциклопедія історії України (ЕІУ). — К., 2003—2005, 2007—2013. — Т. 1—10.

Зоре моя вечірняя: Українські романси. — К., 1982.

Історія української архітектури. — К., 2003.

Коваленко В.П. Исследования летописного Сновска // Археологические открытия 1982 г. — М., 1984.

Коваленко В.П. Кордони та природні умови літописної Сновської тисячі // Археологічні старожитності Подесення. — Чернігів, 1995.

Коваленко В. Сновськ і «Сновська тисяча» // Містечко над Сновом. — Ніжин, 2007.

Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський. — К., 1991.

Кулаковський П. Чернігово-Сіверщина у складі Речі Посполитої (1618—1648). — К., 2006.

Курданов А. Новий літопис Седнева // Містечко над Сновом. — Ніжин, 2007.

Лазаревский А.М. Люди старой Малороссии. Лизогубы // Киевская старина. — 1882. — Книга 1.

Мултанен В. Археологічні пам’ятки Седнева та його околиць // Містечко над Сновом. — Ніжин, 2007.

Потапчук Н. Садиба Лизогубів у Седневі: поспішайте побачити і врятувати!  [Електронний ресурс] // УКРІНФОРМ: Мультимедійна платформа іномовлення України. — 2018. — 20 серпня. — Режим доступу

Русина О. Сіверська земля у складі Великого князівства Литовського. — К., 1998.

Самохіна Н. Родина Лизогубів та її внесок у розвиток культури // Скарбниця української культури: Збірник наукових праць. — Випуск 7. — Чернігів, 2006.

Сапон В. Седнів. — Ніжин, 2004.

Таранушенко С. Дерев’яна монументальна архітектура Лівобережної України. Повна редакція. — Харків, 2014.

Филарет (Гумилевский). Историко-статистическое описание Черниговской епархии. — Конволют. — Чернигов, 1874. — Кн. 5.

Фомічев А. 1812 рік і подвиг Чернігівських полків // Деснянська правда. — 2006. — 18 липня.

Чернецький Ю. Походження та рання історія слов’ян (Короткий науково-популярний нарис) [Електронний ресурс] / Ю.Чернецький {Фотоілюстрації — Т.Чернецька} // NEWSSKY.COM.UA: [Інтернет-журнал]. — 2015. — 29 червня.

Чернецький Ю. Вельми короткий путівник — 2015: ЧЕРНІГІВЩИНА. Мандрівка перша: Чернігів і Седнів [Електронний ресурс] / Ю.Чернецький {Фотоілюстрації — Т.Чернецька та ін.} // NEWSSKY.COM.UA: [Інтернет-журнал]. — 2015. — 7 серпня.

Чернецький Ю. Вельми короткий путівник — 2016. Качанівка — садибно-парковий шедевр ЧЕРНІГІВЩИНИ: історії із царини високої культури, що розгортаються на тлі прекрасної архітектури (частина ІI) [Електронний ресурс] / Ю.Чернецький {Фотоілюстрації — Т.Чернецька та різномовні Вікіпедії} // NEWSSKY.COM.UA: [Інтернет-журнал]. — 2016. — 13 червня.

Чернецький Ю. Мандрівки історичною Переяславщиною-Полтавщиною: Подорож 6. Ромодан — Миргород — Великі Сорочинці (поч.) {Фотоілюстрації — Т.Чернецька, Є.Сидорін і різномовні Вікіпедії} [Електронний ресурс] / Ю.Чернецький  // NEWSSKY.COM.UA: [Інтернет-журнал]. — 2017. — 6 червня.

Чернецький Ю. Мандрівки історичною Переяславщиною-Полтавщиною: Подорож 9. Полтава: короткий путівник у віршах {Фотоілюстрації — Т.Чернецька і різномовні Вікіпедії} [Електронний ресурс] / Ю.Чернецький  // NEWSSKY.COM.UA: [Інтернет-журнал]. — 2017. — 19 червня.

Чернецький Ю. Мандрівки історичною Київщиною: Подорож 11. Черкаси — Городище — Мліїв — Мошни та ін. — Київ (частина 2) {Фотоілюстрації — Т.Чернецька і різномовні Вікіпедії} [Електронний ресурс] / Ю.Чернецький  // NEWSSKY.COM.UA: [Інтернет-журнал]. — 2017. — 21 липня.

Ясновська Л. З історії вивчення Седнівського некрополя давньоруської доби // Містечко над Сновом. — Ніжин, 2007.