РПЦвУ під час війни між лицемірством та зрадою

«Проводирі ви сліпі, які відціджуєте комара, а верблюда ковтаєте»
(Матв.23:24)

Чому я вірю в перемогу України? Тому що в українського народу є офіцерство, я б сказав лицарство. У країні-агресорі його давно немає. Заступництвом святого Михайла Архангела, нехай будуть укріплені у битві лицарі українського народу. Щоразу, знову і знову прошу архангела Михаїла зміцнити до бою з дияволом лицарів України в нашій Вітчизняній війні проти кремлівського антихриста.

Коли я пишу «офіцерство», або «лицарство» я зовсім не обов’язково маю на увазі людей у формі та з погонами і вже тим більше на коні… Ось, в путінському Швабростані секс-обслузі обох статей дають чини та ордена жменями. А секс-слуги від цього офіцерами не стають. Справжнє лицарство у серці людини. У ньому любов до свого народу та до своєї сім’ї. Мужність та сміливість. Воля до свободи та справедливості. Готовність громити загарбника і агресора будь-якими шляхами. І воює лицар не за державу, а за свою сім’ю та за свій народ. В Україні є її безстрашні та справжні лицарі, в погонах та без.

Я вважаю неможливим та недопустимим брати участь у цій війні на боці агресора. Всякому віруючому християнину я раджу використовуючи будь-які доступні та морально допустимі способи ухилятися від призову на путінську військову службу та агітувати до цього інших. Всякому віруючому, на батьківщину якого напав агресор, я раджу не ухилятися від військової служби, і якщо здоров’я і навички дозволяють — йти добровольцем захищати свою рідну неньку Україну від вторгнення агресора. І агітувати до цього інших. Для захисників своєї Вітчизни від агресора — це безсумнівно буде справедлива війна.

Для народу України — це священна Вітчизняна війна. Війна всього народу з агресором і окупантом. Путін явно позначив мету-знищення українців як нації та України як держави. А путінські виродки воюють не проти держави на чолі з Зеленським. Вони воюють проти самого українського народу. А це дуже важка для агресора війна. Біснуватий карлик та його політруки запевняли ніби народ України зустріне агресора квітами та радітиме… Але так не вийшло. Партизанська війна неминуча. Як це було у війні з гітлеризмом; так буде і з клятим путінізмом.

Нагадаю моїм добрим читачам, що насправді християнство — це не те, щоб демонстративно ходити до церкви та позувати з Біблією, як це люблять робити Путін і Трамп. Мені ненависна їхня «віра». Бо це зовсім не віра. Це брехня. Набагато більше християнства у Франції, на мій погляд, ніж у правих республіканців та мерзотних єдиноросів.

Хоча я багато разів висловлювався проти РПЦ імені Сталіна та її філії в Україні, але з усякого правила бувають винятки, хоча б швидкоплинні. Саме тому заради справедливості треба згадати недавнє звернення митрополита Онуфрія (Березовського), глави РПЦвУ. Іноді твориться міні-диво, як в класичному романсі: «у розбійника лютого совість (або розум) Господь пробудив». Адже власне дві правди, які повинен озвучити кожен пастир, він все-таки висловив: «на превеликий жаль, Росія почала військові дії проти України». Та ще «…український та російський народи вийшли з дніпровської купелі Хрещення, і війна між цими народами — це повторення гріха Каїна, який із заздрості вбив свого рідного брата. Така війна не має виправдання ні у Бога, ні у людей».

У той час як лже-патріарх Гундяєв написав про війну ніби це форс-мажор, влаштований іншопланетянами. Як ніби вона сама по собі відбувається. Лицемірство вищого рівня.

Що з російськими християнами не так? Де вони втратили щось важливе? У богослов’ї? У прочитанні Писання? В чому? Звідки серед них ті, хто виправдовують агресію своєї країни? Хто вважає загарбницьку війну прийнятною або допустимою? Хто радіє «звільненню» українських міст, які жили у мирі, а тепер у розрусі? Чому християни по всьому світу розрізняють добро і зло, а вони — ні?

Вселенський Патріарх Варфоломій, Всесвітня Рада Церков, Всесвітній баптистський альянс, патріархи Грузії та Румунії, священики та пастори з Німеччини та Молдови, всі бачать, що ганебне вторгнення російської армії в Україну — це велике зло, що братовбивство неприйнятне, і так про це і говорять. Чому вони (російські «християни») про це не можуть сказати прямо?

На відміну від чад РПЦ, я визнаю Бога особистістю та визнаю вищий суверенітет Бога. Тобто Бог сам працює з кожною людиною. І Бог це робить без оглядки на мою думку. Тобто коли я критикую якусь конкретну релігійну організацію, це не означає ніби Бог позбавляє своєї присутності її членів. Тобто близькість до Бога — справа строго індивідуальна. Ніяке формальне членство ніде не може його гарантувати.

Тому крики «РПЦ — це церква, не смійте називати її організацією» для мене звучать абсурдно та майже по-ідіотськи. У темній свідомості РПЦ Всемогутній Благий Бог виявляється рабом натовпу бородатих безграмотних хлопів. Причому часто ще далеких не те що від християнської моралі, від побутової порядності. Це ще м’яко сказано. Тому, що у 99.9% духовенства РПЦ немає розуміння сутності канонічного права, і в каноністиці (правове регулювання) панує міфологічне мислення, як в сакраментології (вчення про таїнства) — магічне.

Чого варті, наприклад, заяви попа Артемія Владимирова (напередодні Великого посту 2022 року) про те, що треба приєднати до Швабростану Казахстан та Молдову, або самого Гундяя, що нібито Казахстан — це споконвічна російська земля. Хоча Казахстан досить болісно входив до складу імперії ще за часів Катерини Другої. А що заявляють ченці в Києво-Печерській Лаврі, що війни немає та Росія — типу не агресор. Причому ці слова звучать під звуки канонади. Це березень 2022 року. А наприклад, заява одного з ієрархів РПЦвУ, що він за допомогою чорної магії вбив кілька людей. Або лицемірство тов. Гундяєва з приводу ЛГБТ. А оспівування бездарним письменником та пропагандистом мазохізму, лже-митрополитом Тихоном (Шевкуновим) самого Путіна. Вас не нудить?

Так ось все це лицемірство веде від Христа їхню паству. А якщо ж так, то можна вважати РПЦ МП церквою. Об’єктивності заради скажу, що в історії християнства не було золотого віку, завжди були проблеми, причому часом дуже серйозні. Але якщо церква як соціальний інститут вміє визнавати помилки та пробує їх виправити, то це одне. Наприклад, Іоанн-Павло Другий визнав і зловживання інквізиції та гей-скандали у США . І церква не втратила свого авторитету. А МП… випадків достатньо. Наведу приклад ще одного чесного ієрарха, сербського Патріарха Павла, святої людини, нашого сучасника. Прошу погугліти, знайдете багато для себе цікавого та корисного.

Але «організаційний», якщо завгодно, груповий рівень спілкування з Богом теж є. І якщо будь-яка громада претендує на звання «народу Божого» — Церкви. То варто подивитися на вчительство її лідерів (що ми бачимо в РПЦ МП та в РПЦвУ). Відповідає всеце Євангелію? Вони мислять себе тими, хто розпізнає та виконує волю Божу, або як господарі Бога, Який зобов’язаний за їх наказом щось робити або не робити. Тобто вони хочуть зробити з Творця світів «золоту рибку», але в результаті залишаться біля розбитого корита.

І, звичайно, християнською церквою не може бути група безграмотних дегенератів, які цілком схвалюють маніяка-сатаніста, антихристова предтечу, що марить ядерним апокаліпсисом, тому що реальність виявилася не такою, якою йому примарилося. Мені цікаво якими словесами Ткачови-Алфєеви та інші попи-покидьки з РПЦ будуть виправдовувати ядерні загрози? Так ось в якості «церкви» РПЦ демонструє повне богословське та моральне фіаско.

Стільки РПЦ МП імені Сталіна лякала народ «антихристом» та «числом звіра», а в підсумку застрягла язиком у анусі маніяка, який марить ядерним Амаргедоном. Та сама несолона сіль з притчі Спасителя.

А тепер поговоримо про РПЦ в Україні, ту організацію, що досі фальшиво себе іменує «УПЦ». Викладу по пунктах, бо звичніше.

1) Те, що священики та єпископи перестали поминати лже-патріарха Гундяєва — не акт відмови у визнанні його своїм главою, своїм (па)ханом, так сказати. Довгі століття священики поминали на «в перших…» тільки свого єпархіального єпископа. А на вході було тільки «всіх вас (нас) християн…». Тобто це просто поминання у рамках літургійної традиції. А не-поминання главі РПЦ МП — це порушення традиції, а не канонів.

2) Поки товаришу Гундяєву підпорядкований глава РПЦ в Україні, митрополит Онуфрій (Березовський), ніякої незалежної «УПЦ» немає, а є псевдо-автономна церква у складі РПЦ імені Сталіна — іншими словами, РПЦвУ імені Сталіна.

3) Що б акт відмови у визнанні главою та предстоятелем був канонічно значущий, це має бути саме синодальне рішення. Одноосібне, особливо волюнтаристське, рішення глави Київської митрополії у складі РПЦ імені Сталіна (а також ряду єпархіальних архієреїв, як би це пафосно не було представлено) не матиме повної сили, і буде просто його/їх особистим рішенням.

Отже, спочатку в Сумській єпархії Московського патріархату припинили поминати тов. Гундяєва як патріарха, повідомив офіційний сайт цієї єпархії РПЦ: «незважаючи на те, що Святіший Патріарх Кирило протягом багатьох років говорив про те, що Україна — це сфера його пастирської відповідальності, ми не бачимо сьогодні з його боку ніяких спроб захистити стражденний народ України. У цій важкій ситуації, керуючись велінням нашої пастирської совісті, ми прийняли рішення припинити поминання Московського Патріарха за богослужіннями. Це рішення продиктоване також і вимогами нашої пастви, яка, на жаль, не бажає більше чути в наших храмах ім’я Патріарха Кирила». При цьому той же сайт повідомляє, що єпархія в розкол не йде, продовжуючи поминати митрополита Київського Онуфрія (Березовського). Хоч тут проявили церковні щури відносну чесність та порядність. Піст все-таки на дворі.

Дане явище (не-поминання) поширюється в РПЦвУ. На 5 березня 2022 року відомо про офіційні розпорядження з 15 єпархій: Тернопільської, Чернівецько-Буковинської, Кам’янець-Подільської, Вінницької, Хмельницької, Білоцерківецької, Волинської, Володимир-Волинської, Мукачівської, Рівненської, Вознесенської, Житомирської, Івано-Франківської, Львівської та Сумської єпархій. Багато і в інших єпархіях перестають поминати Гундяєва. Це формальне не-поминання не має ніякого значення. Так всі вони поминають митрополита Онуфрія, який у свою чергу безпосередньо підпорядковується товаришеві Гундяєву. Це практика всіх Помісних Церков.

Де-факто та де-юре вони, як і були, так залишаються у підпорядкуванні РПЦ-ФСБ, тобто, простіше кажучи, так і залишилися п’ятою колоною в Україні. Трохи забігаючи вперед, можна сказати, що їм загрожує з часом стати палатою № 6. Тобто, я прямо хочу сказати, що дане рішення про таке не-поминання —це суцільне лицемірство, бажання заспокоїти пристрасті у період війни, а не перейти в ПЦУ під час Великого посту, коли всім, хто вважає себе християнином, необхідно каятися у гріхах своїх

Саме тому і не тільки тому найбільш канонічно вірним буде не відмова у визнанні конкретного Патріарха Москви, а не визнання дійсності його юрисдикції у зв’язку з недійсністю акту 1689 р. про передачу, точніше анексію Київської митрополії з Константинопольського Патріархату д Московського. А потім перейти в ПЦУ.

Аморальна поведінка Патріарха Кирила в поточній політичній ситуації не є підставою для визнання його юрисдикції не існуючою. Хоча за схвалення вбивств своєї пастви він повинен бути судимий собором східних патріархів, і скинутий. Прецеденти і повноваження у них на це є… «Ми вже бачимо, як патріарх Кирило почав готувати паству до нового раунду конфлікту. Він заявив, що частина православ’я скоро піде в розкол. Тобто, саме так він буде інтерпретувати суд над ним. Мовляв, він — за істину, а ті, хто проти нього, — розкольники…

Патріархи можуть відкликати Ороси (постанови) 1590 і 1593 рр., якими визнавали російську автокефалію і проголошували Московський Патріархат. Перший акт був прийнятий Синодом Константинопольського Патріархату і ним же може бути відкликаний. Але це дещо ризикований варіант, адже тоді вийде, що одна Церква, нехай і перша по честі і материнська, може скасувати інші Церкви».

Ієрархи РПЦ в Україні мають право звернутися до східних патріархів (тобто апостольських за походженням: Константинопольського, Олександрійського, Антіохійського, Єрусалимського) з такою скаргою, і ініціювати саме соборний (о)суд. Якщо скинутий колишній патріарх (тобто, у нашому випадку, агент ФСБ Володимир-«Кирило» Гундяєв) не визнає цього скинення, на нього слід покласти відлучення, а так само на всіх визнають за ним патріарший сан. У разі ж шаленства їх—анафему.

Тим часом у Швабростані, думаю, що вже скоро, остаточно оформиться відпадання «путіно-слав’я» у свій розкол, точніше остаточно перестане бути християнською організацією. Бо Ісус Христос там не потрібен, вони поклоняються всією країною та своєюлже-церквою предтечі антихриста — біснуватому кремлівському карлику.

Ексклюзив

Ієромонах Феофан Полоцький (Скоробогатов), доктор богословських наук