РПЦ «засвітила» УПЦ (МП) у «Патріаршому календарі-2025»: мовчання – це згода?

Ексклюзив. Так звані священнослужителі так званої УПЦ постійно брешуть, що нібито не належать до РПЦ і не мають жодних зв’язків із Москвою. Однак реальність свідчить про протилежне. Нещодавно вони вирушили до Кирила (Гундяєва) – очільника РПЦ, аби святкувати річницю його інтронізації. Там вони не лише брали участь у церемоніях, а й відкрито фотографувалися, засвідчуючи свою відданість Московському патріархату.

На цих світлинах ми бачимо представників УПЦ МП, зокрема: голову синодального відділу у справах сім’ї Пантелеймона (Поворознюка), горлівського митрополита Митрофана (Нікітіна), вікаріїв Донецької єпархії Амвросія (Скобіолу) та Варсонофія (Винниченка), колишнього івано-франківського митрополита Серафима (Залізницького), архієпископа магіївського Варнаву (Філатова), архієпископа новопсковськогоІринарха (Тимчука), вікарія Сєвєродонецької єпархії. Усі вони є офіційними представниками УПЦ МП, імена яких досі містяться на офіційному сайті. І водночас ці ж діячі продовжують брехати, що вони нібито є «українською церквою» та не мають жодного зв’язку з Московським патріархатом.

Особливо показовим є той факт, що жоден із цих митрополитів, які після окупації українських територій відкрито перейшли в Російську православну церкву, не був відправлений у заборону чи позбавлений сану. Натомість ті священники, які виходять з УПЦ МП до Православної Церкви України (ПЦУ) або інших конфесій, одразу ж піддаються санкціям – їх позбавляють сану та відправляють у заборону.

Це вкотре доводить, що Московський патріархат є не релігійною організацією, а інструментом кремлівської війни, спрямованим на духовну окупацію України. Вони брешуть і лицемірять, намагаючись приховати свою справжню суть. Насправді ж УПЦ МП – це лише філія РПЦ, яка виконує накази Кремля і працює на знищення української державності. Вона не має нічого спільного ані з вірою в Бога, ані зі служінням людям. Це лише ще один важіль впливу Кремля, мета якого – знищити українську ідентичність, поневолити душу українського народу та продовжити ідеологічну експансію «русского міра».

Так звана Українська Православна Церква (УПЦ), яку до певного часу знали як УПЦ Московського патріархату, насправді не є автокефальною. Якщо уважно подивитися, то все, що відбулося, – це така собі театральна вистава, де головні актори вдало зіграли роль, яку підказала їм політична кон’юнктура. Оголошення про розрив із Московським патріархатом виглядає на папері, як акт незалежності, але на практиці це все більше нагадує пусту декларацію, яка нічого не змінює.

Дивно, але фактично нічого не змінилося: з Москвою все одно зберігаються ті ж самі організаційні та духовні зв’язки. Всі ці заяви про «розрив» виглядають як щось більше схоже на спробу догодити обставинам, але реальні канонічні та адміністративні структури залишаються під повним контролем Москви. І якщо хтось уважає, що все відбулося «по-справжньому», то це, мабуть, чиста маніпуляція свідомістю, адже більшість єпископів, духовенства та вірян продовжують визнавати юрисдикцію Московії, так ніби й не було цієї «незалежності».

Зрозуміло, що такий «розрив» був обумовлений, перш за все, зовнішніми політичними факторами. Але дивлячись на це з боку, стає очевидно, що за цією «революцією» стоїть всього-навсього бажання зберегти свої позиції в умовах, коли вигідно робити вигляд, що церква – «самостійна», а насправді вона й надалі лишається під тонким контролем Москви.

Давайте уявимо собі ситуацію, де якась велика компанія відкриває філію. Філія працює за чіткими правилами: вона окрема одиниця, має власні права і зобов’язання. Якщо філія робить помилки, відповідальність за це несе саме вона. Тепер подумайте: що сталося з цією «автокефальною» церквою? Де документи, де хоча б якийсь офіційний підтвердження того, що вони дійсно стали самостійними? Куди поділися всі ці гучні заяви, коли справа доходить до реальних дій? А нічого, бо їхня незалежність так і залишилася на рівні порожніх слів.

І от тут починається найцікавіше – наскільки «креативно» можна виправдати таку ситуацію, і як легко можна маніпулювати, коли насправді відверто видно, що ієрархи не готові відрізати ці ниточки, які їх зв’язують з Москвою. Як можна серйозно говорити про «автокефалію», коли самі ці люди, як павуки, що не можуть залишити свою рідну «сітку»?

Незважаючи на багаторічні спроби УПЦ (МП) відмежуватися від Російської православної церкви, Патріарший календар на 2025 рік розставив усе на свої місця. Серед ієрархів РПЦ поруч із патріархом Кирилом значаться предстоятель УПЦ (МП) митрополит Онуфрій та всі українські архієреї, що вкотре підтверджує їхню приналежність саме до цієї московської структури.

РПЦ – це не просто релігійна структура, а один із головних стовпів російської пропаганди та імперських амбіцій. Її очільники благословляють російських солдатів на вбивства українців, а патріарх Кирил (Гундяєв) прямо виправдовує агресію проти України. Саме через це він оголошений у розшук Службою безпеки України за сприяння війні та посягання на територіальну цілісність нашої держави.

Що ж робить у такому товаристві митрополит Онуфрій та вся УПЦ (МП)? Чому після всіх заяв про незалежність їх досі офіційно вносять у календар РПЦ? Відповідь очевидна: юридично і фактично вони залишаються її частиною. Доказом цьому є і новий Статут УПЦ (МП), який досі офіційно не опублікований, але все ще посилається на Грамоту 1990 року, що чітко закріплює їх як структурний підрозділ РПЦ. Це підтверджено й експертизою Державної служби України з етнополітики та свободи совісті.

Мовчання з боку УПЦ (МП) щодо календаря РПЦ лише посилює сумніви у їхній щирості. Якщо вони справді незалежні, то чому досі не засудили цей факт? Чому не вимагають прибрати свої імена з офіційного друкованого видання РПЦ? Адже мовчання в такій ситуації – це згода.

Особливо вражаючим є випадок митрополита Хустського та Виноградівського Марка (Петровця), який продовжує залишатися яскравим символом духовної залежності від Москви, навіть після оголошеного «розриву» з Московським патріархатом. Це настільки очевидно, що важко навіть уявити собі справжню незалежність цієї церкви. Адже попри те, що він очолює єпархію на Закарпатті, цей митрополит все ще числиться у календарі РПЦ, як її духовна особа, і це вже сама по собі потужна свідчення його глибоких зв’язків із Москвою.

Митрополит Марк не просто має громадянство Російської Федерації, а й, здається, активно підтримує ідеологічну і духовну залежність від Кремля. Він не соромиться згадувати на своїх богослужіннях патріарха Кирила. Це не лише порушує усі можливі уявлення про самостійність, але й виглядає як безсоромне ігнорування національних інтересів України в часи, коли країна бореться за свою незалежність і суверенітет.

Але це ще не все. Марк також має будинок під Москвою, що само по собі є достатнім доказом його близьких зв’язків із російським духовенством та політикою. І не тільки це: він ще й публічно бреше, стверджуючи, що цей будинок був «переданий ченцям Троїце-Сергієвої Лаври», що, очевидно, є не більше ніж порожньою вигадкою, призначеною для того, аби прикрити свою істинну прихильність до московського патріархату.

Крім того, митрополит Марк не зупиняється на особистих зв’язках з Москвою. Він продовжує примушувати священників своєї єпархії служити на антимінісах, підписаних патріархом Гундяєвим, навіть на третій рік війни Росії проти України. Це виглядає як чергова демонстрація лояльності до Москви та її керівництва в умовах, коли Україна переживає найгірші часи боротьби за свою свободу.

Невже не можна побачити, що під виглядом «самостійності» це все є не більш ніж фарсом? У той час, коли країна бореться за свою незалежність, частина її духовенства, здається, не може позбутися московського омофору, навіть в найкритичніші для країни моменти.

Факт присутності УПЦ (МП) у Патріаршому календарі РПЦ на 2025 рік – це черговий безсумнівний доказ того, що всі заяви про «незалежність» цієї церкви не більше, ніж порожні слова. Це не просто символічний жест, це підтвердження того, що в реальності жодного розриву з Московським патріархатом не відбулося. Вони все ще залишаються частиною московської церковної структури, навіть якщо на папері намагаються видавати себе за самостійну церкву.

Якщо до цього часу було можливе хоча б якийсь вигляд відмежування, то тепер усе очевидно: цієї незалежності не було, немає і, мабуть, ніколи не буде. Це тільки черговий етап театрального спектаклю, де ієрархи УПЦ (МП) продовжують виконувати роль «пожильців», що так і не спромоглися відмовитися від московської опіки.

Кожен рік, коли вони знову потрапляють до московського календаря, здається, ще глибше закопує цей міф про їхнє самостійне існування. І кожен такий момент наближає ту годину, коли ієрархи УПЦ (МП) повинні визнати, що вони обманюють власних вірян, прикриваючи свої зв’язки з Москвою тим, що не має ніякої реальної канонічної ваги.

І це питання не лише до керівництва УПЦ (МП), а й до їхніх вірних: скільки ще триватиме це фарсом? Як довго вони будуть потурати брехні своїх пастирів, які вигадують історії про «автокефалію», в той час як продовжують служити на антимінісах, підписаних московським патріархом, і навіть після трьох років війни, яку Росія веде проти України? Коли ж ієрархи УПЦ (МП) нарешті визнають, що їхня залежність від Москви не просто елемент минулого, а продовженням нинішньої реальності?

Наскільки важливо зараз для кожного українця відчути, що церква має бути служінням Богу, а не політичним інструментом? Скільки ще вірян буде готово підтримувати структури, які з усіх сил намагаються прикинутися «незалежними», в той час як їхні душі і серця все ще належать тим, хто працює на інтереси країни-агресора?

Це момент для серйозного переосмислення: чи хочемо ми продовжувати жити в тіні чужої ідеології та духовної залежності, чи готові нарешті вийти з цього нечесного пастирства й обрати шлях справжньої незалежності, де Христос і правда будуть на першому місці?

Настав час зробити вибір. Настав час залишити за собою не лише патріаршій календар, а й чистоту віри. Йти в ПЦУ – це вибір церкви українського народу, вибір, де Божий дух і мир перебувають поза зовнішніми маніпуляціями та політичними впливами. Залиште в сторону брехню і маніпуляції ієрархів УПЦ (МП). Вони не можуть бути справжніми пастирями для народу, що бореться за свою свободу.

Шандор Рудь та Лайош Надь, брати-мадярони (м. Берегово).