Розуміння неоімперіалізму в регіоні Балтійського та Чорного морів: деякі пропозиції Фукідіда

26.08.2020 0 By NS.Writer

Імперіалізм – це старомодний і навіть вкрай обурений термін в Румунії, оскільки вважається, що він знаходиться в тісному зв’язку з ненависною в сучасності, але раніше домінуючою комуністичною ідеологією.

Комуністична пропаганда широко використовувала його для опису міжнародної поведінки західних капіталістичних країн, і наслідком цього стало те, що після 1989 року вживання терміну „імперіалізм” різко знизилося, з деяким мізерним відродженням після 2008 року – року російсько-грузинської війни. Падіння використання терміна було паралельним падінню академічного дослідження даної концепції.

З іншого боку, у західних країнах і, зокрема, у Великобританії, володаркою в минулому найбільшої імперії в історії, та у США, гегемонію якої в міжнародній системі іноді вчені називають „імперією”, термін “імперіалізм” нейтрально використовується для опису як минулих, так і сучасних ситуацій. Академічне дослідження цієї концепції процвітало під час холодної війни і сприймалось як зіткнення двох великих імперій, процвітало в перші два десятиліття після 1989 року, сильно опановано США та отримало новий і значний поворот після 2008 року з підйомом російського та китайського експансіонізму.

На жаль, я не знайомий зі станом досліджень у колишньому радянському академічному просторі, але я припускаю, що принаймні в Росії цей термін повинен був рясно використовуватися для опису американської гегемонії.

Або через відсутність відповідних досліджень, як і в румунському випадку, або через занадто багато і детального дослідження та використання, як у західному випадку, мені здається, що дослідження імперіалізму якимось чином позбавлене базового розуміння основ такої поведінки. Звичайно, більш-менш зрозуміло, що імперія – це політична сутність, яка здійснює пряме та опосередковане панування над різнорідним і часто дуже великим масивом населення, що дозволяє ядру отримувати вигоду з кількох периферій і те, що імперіалізм – це поведінка політичного суб’єкту, який дозволяє йому набути та керувати імперією. Але що спонукає держав та державних діячів йти шляхом імперіалізму?

Як історик античності я часто надаю перевагу повертатися до античних мислителів, і, коли мова йде про джерела натхнення для розуміння імперіалізму, немає кращого письменника, ніж грецький історик Фукідідес, чия історія Пелопоннеської війни між Афінами та Спартою також вважається політичним трактатом, який багато серед іншого стосується саме імперіалізму.

Незважаючи на складні сучасні теорії імперіалізму, я вважаю, що розуміння Фукідіда найбільш фундаментальних рушійних факторів цієї міжнародної поведінки залишається найбільш переконливим. Як визначалось деякими афінськими посланцями, які виголошували свою промову в Спарті, цими рушійними факторами є: власна імперія та її розвиток, страх (deos, phobos), честь (timē) і прибуток (ōphelia, kerdos) (Фукідід 1.76). Більше того, Фукідід підкреслює, що Пелопоннеська війна, велика і руйнівна війна між Афінами, її імперією та союзниками і Спартою, її лігою та союзниками, була викликана також спартанським побоюванням того, що сила Афін постійно зростатиме, поки вона не переграє спартанську (Фукідід 1,23). Наслідком цього є те, що міжнародна система – це місце, де «сильні роблять все, що можуть, а слабкі страждають, що повинні» (Фукідід 5.89). І останнє, але не менш важливе, Фукідід вірить у існування не мінливої людської природи (physisanthrōpōn), яка робить ці закони актуальними, як ніколи навіть через 2500 років.

Тепер, якщо ми повернемося до регіону між Балтійським і Чорним морями і говоримо про імперіалізм чи неоімперіалізм, першим зображенням, яке могло б бути намальоване в нашій свідомості, було б зображення масиву слабких колишніх радянських держав – Республіки Молдова, Україна, Білорусь, країни Балтії – під загрозою ревізіоністської Російської Федерації, ослабленої після 1989 року, але все ж сильнішої від всіх інших колишніх радянських республік, яка хотіла б відродити Радянську імперію, ядром якої вона була.

Тим не менше, картина набагато складніша. Насправді після 1989 року вся колишня комуністична Східна Європа, включаючи Польщу, Чехію, Словаччину, Угорщину, Румунію та Болгарію, не лише колишні республіки Радянського Союзу, представляла вакуум як внутрішньої, так і зовнішньої влади, що загрожувало миру та стабільності в регіоні. Тому цей вакуум влади повинен був бути заповнений, і єдиним життєздатним рішенням була його часткова інтеграція в західні інтеграціоналістичні структури: Організацію Північноатлантичного договору, в якій рясно домінували США, та Європейський Союз, який прогресивно сповзає під сильний німецький вплив, принаймні по питанням Східної Європи, протягом останніх 30 років. Чи можна вважати ці інтеграціоналістичні процеси імперськими? Вони можуть бути, оскільки вони в першу чергу служать інтересам своїх лідерів і як добровільне підпорядкування слабких держав імперським формам контролю не є новим. Чи були вони типовими імперськими рухами, спрямовані на контроль над територіями? Ні, вони не були, оскільки нині суверенітет над територією марний без інших типів суверенітету, наприклад, економічного суверенітету.

Експансія Заходу до Східної Європи була викликана страхом – страхом нестабільності та страхом радянського відродження, – а також прибутком, особливо у випадку ЄС, яким керувала Німеччина. Уявіть собі німецьку автомобільну промисловість без її фабрик в Угорщині, Чехії чи Словаччині! Криза коронавірусу також показала, наскільки важливими стали лише за десятиліття східноєвропейські робітники для західноєвропейського сільського господарства: насправді їх називають у європейських документах «основними працівниками».

Однак західний “DrangnachOsten” став головним фактором, що сприяє відродженню більш традиційного російського імперіалізму. Як і за всю його історію – як майстерно показала Довга телеграма Кеннана, – гостре відчуття невпевненості внаслідок свого відкритого географічного положення призвело до того, що орієнтована на центр Московія, намагалася розширити свій контроль до досягнення більш безпечних кордонів. Тому, як завжди, страх, очевидно, є головним фактором сучасного російського імперіалізму, чия головна та характерна зброя в його безпосередній близькості представлена так званими «замороженими конфліктами»: страх перед союзом Румунії та Молдови призвів до розриву Придністров’я, страх перед приєднанням Грузії до НАТО призвела до фактичної незалежності Абхазії та Південної Осетії і, нарешті, і найважливішого, страху перед Україною – ключовою державою регіону між Балтійським та Чорним морями, як справедливо підкреслив Бжезінський–потенційне приєднання до ЄС призвело до анексії Криму та створення так званих Донецької та Луганської республік. Для розуміння російського неоімперіалізму, то честь (нав’язливість Росії вважатися великою державою, а також її помстиве відчуття, що її обдурили західні держави і вона була переконана відмовитися від своєї радянської імперії) та прибуток лише на дуже великій дистанції посідають друге та третє місця.

Якщо мова йде про порівняння російського неоімперіалізму із західними інтеграціоністськими/імперіалістичними процесами, особливо в регіоні між Балтійським та Чорним морями, ми помічаємо чітку різницю. Через свою дилему безпеки Росія зобов’язана докладати більше зусиль, щоб отримати прямий територіальний контроль у регіоні, що робить її неоімперіалізм більш схожим до звичних форм імперіалізму ХІХ століття. Крім того, неоімперські зусилля Росії, спрямовані на територіальний контроль і засновані переважно на часто жорстокому примусі, виявляють слабкість російської держави, принаймні порівняно із західними інтегратистськими проектами, до яких добровільно приєднуються держави регіону. Звичайно, існує географічна слабкість Росії, про яку вже говорилося, але також загальна слабкість моделі російської держави та суспільства, яка не здатна переконати менших гравців регіону: їх треба примушувати, щоб вони не приєдналися до західних інтеграціоністських структур або другий варіант, щоб вони приєдналися до російських інтеграціоністських контрструктур, такі як Євразійський союз, лише як менша загроза їх політичному режиму, як у випадку з Білоруссю, або як наслідок абсолютно несприятливої геополітичної ситуації, як у випадку Вірменії.

Було б цікаво подивитися, яким буде довготривалий вплив такого роду російського неоімперіалізму на західні інтегралістичні/імперськіпроцеси в регіоні. Для Сполучених Штатів як острівної сили за межами Євразії геополітичний страх перед Оновленою Російською імперією, її гегемонією над Східною Європою та, можливо, союзником Німеччини, буде виступати головним фактором посилення її присутності в регіоні та навіть побудови нових інтеграціоністських структур в регіоні, спрямованого на боротьбу з російським експансіонізмом та запобіганню потенційному зближенню Німеччини та Росії, як, наприклад ,ініціатива “Три моря”. Для Німеччини, чий кошмар ХХ століття був породжений війною на двох фронтах з Францією (до якої приєдналися її англосаксонські союзники), та Росією, на сьогодні ситуація, здається, гарантована завдяки тривалій співпраці з Францією всередині ЄС. Поки німецько-французький зв’язок буде міцним і ЄС буде працювати належним чином, Німеччина не в змозі відчути загрозу і може обрати або конфронтаційні, або спільні підходи до Росії у Східній Європі. Поза затисками страху, але послідовно переслідуючи неконфліктний прибуток, здається, що Берлін прагне принести рівновагу між великими державами в регіоні Балтійського і Чорного морів, намагаючись отримати економічні вигоди і пом’якшити російські (і в меншій мірі американські) проблеми безпеки.

Новим і непередбачуваним фактором стане китайський неоімперіалізм, який у цьому регіоні в даний час викликається честю(зростаючий потяг до визнання у всьому світі як наддержави) та економічним прибутком. Китайські спроби увійти до регіону як головний гравець, як щодо східноєвропейських членів ЄС, так і для колишніх радянських держав у Європі, наразі не є переконливими. Хоча деякі невеликі держави регіону, безумовно, сприймають Китай як хорошого економічного партнера, враховуючи той факт, що він не може становити звичайну загрозу їх безпеці, він все ще є стороннім, оскільки не може надати інших типів необхідної підтримки для цих менших держав і тому його дії в цьому регіоні сприймаються з великою підозрою традиційними імперськими державами, які тут присутні.

Всередині регіону на даний момент немає держави, яка могла б породити імперіалістичні надії та поведінку, а саме з двох причин: вони не підходять Росії, Німеччині та США і тому, що будь-який незалежний інтеграціоналістичний процес, керований державою з регіону, буде розглядатися як загрозливий іншими невеликими країнами регіону, як це вже сталося зі спробами Польщі створити конфедерацію після Першої світової війни. Однак місцеві інтеграціоністські процеси можуть бути краще сприйняті в регіоні до тих пір, поки вони йдуть слідами масштабних процесів на чолі з ЄС та США, і це саме Польща – найпотужніша держава між Балтійським та Чорним морями–яка робить спробу здійснити це в даний момент. Знову ж таки, найважливіша причина – це страх: заявлений страх перед російським неоімперіалізмом – подивіться Стратегії національної безпеки та оборони Польщі – доповнені неоголошеним страхом потенційного відродження російсько-німецького союзу середини ХХ століття.

Я сподіваюся, що навіть такий короткий огляд тенденцій неоімперіалізму, що розвиваються в регіоні між Балтійським та Чорним морем, написаний з точки зору Фукідіда, здатний показати великі переваги використання аналітичних інструментів, запропонованих цим великим грецьким істориком і політичний мислитель, а також надати більше ясності політичним процесам, що зараз відбуваються у Східній Європі. Мир, стабільність та співпраця можуть отримати багато в регіоні, якщо державні діячі країн Східної Європи, Росії, Німеччини та США досить мудрі, щоб полегшити страх, уникати честі, яка завдає шкоди, та розділяти задовільний прибуток кожному.