Російська анексія українських земель: сто років по тому

Ексклюзив. Значущість подій минулого вимірюється не лише «круглими» роковинами, а і їхньою актуальністю в контексті справ сьогодення. Останнього дня року, що минає, доречно згадати про факт, який мав місце сто років тому, і на який звертається надто мало уваги.

Йдеться про нещасливу подію в історії українського народу, заховану під завісу компартійної «українізації». – так звану передачу зі складу УСРР (Української соціалістичної радянської республіки – такий порядок прикметників існував до 1936 р.) до складу росії Таганрізького та Шахтинського повітів.

Російсько-шовіністична політика більшовиків – як би вона не ховалася під покривом «пролетарського інтернаціоналізму» – з перших років совєтської влади була очевидною. Одним із її проявів було те, що при визначенні кордонів «союзних республік», які мали утворити СРСР, ґубернії, в яких переважало неросійське населення, але ґубернський центр населявся переважно росіянами, включалися до складу росії. В такий спосіб Україна (УСРР) залишилася без Кубані, Північної Слобожанщини, Стародубщини. Проте, значна частина Донщини все ж стала українською.

Але дещо згодом більшовицькі очільники однієї шостої суходолу планети побачили, що Україна має більше портів на Азовському морі, ніж росія. Зрозуміло, таку ситуацію слід було «виправити». Відтак, у 1925 році й з’явилося рішення партії та уряду щодо передачі росії значного шматка української території.

Та найприкрішим у цій ситуації було те, що ЦК КП(б)У та Рада народних комісарів УСРР жодним чином не відреаґували на очевидне порушення кремлівським центром територіальної цілісності своєї держави. Так-так, саме держави, адже початкова версія совєтського союзу, на думку деяких дослідників, передбачала не централізовану наддержаву, а саме союз ніби незалежних держав. Іншими словами, поняття «СРСР» приблизно до початку 1930-х років не перебувало в ряді «Велика Британія, Німеччина, Франція…»), а, скоріше, протиставлялося Лізі націй. Але мовчання керівників УСРР під час захоплення частини її території є доказом фіктивності такої концепції.

Відреаґував на факт втрати Україною Таганрізького та Шахтинського повітів хіба що Симон Петлюра, який у той час очолював Державний центр Української народної республіки в екзилі (в Парижі). На думку нині покійного українського шістдесятника Леоніда Череватенка саме публічні виступи С. Петлюри проти загарбання москвою українських земель коштували йому життя.

Тож чи ця подія сторічної давності не є актуальною сьогодні, коли Україна знову – як на полі бою, так і в ході так званих «перемовин» – de facto втрачає території? Тільки тепер наша держава є справді незалежною, й дієво довести свій суверенітет Україна може, прийнявши деякі закони та вдавшись до низки дипломатичних актів, які б не лише забезпечували невизнання світовою спільнотою російської окупації земель Сходу й Півдня, а й сприяли визнанню окупованими українських етнічних земель у складі рф. Хоча б тих, щодо яких є документальне підтвердження перебування в минулому в кордонах України. Зокрема, вищезгаданих Таганрізького та Шахтинського повітів.

Адже УСРР підписувала союзний договір 1922 р., маючи ці повіти у своєму складі. І їх належність до України визначала її державний кордон напередодні утворення СРСР, відомий міжнародній спільноті. За всім, що було потім, ця вселенська спільнота пильно не стежила, дивлячись на різні зміни в СРСР як на внутрішні справи совєтської держави.

Тож чи не доцільно було б Україні тепер, спираючись на незаперечні історичні факти, проголосити Таганрізький і Шахтинський повіти – нехай, для початку, лише їх – окупованими росією територіями України? Можливо, просто «окупованими» чи «анексованими», на відміну від «тимчасово окупованих» територій у межах кордонів 1991 року.

Такий акт означав би активну зовнішньополітичну позицію нашої держави, а не виконання ролі жертви й перебування у становищі прохача. Весь світ має знати, що, принаймні, третина українських етнічних земель перебуває поза конституційно визначеним Державним кордоном України 1991 року (а зовсім не Донеччина, Луганщина та Крим є «ісконнорусскімі»). Бо поважають активних і – в позитивному розумінні – аґресивних. Урок, отриманий українцями сто років тому, нарешті, має піти на користь.

Moscua delenda est!

Мартин Скавронський, оглядач