Рецензія на фільм «Гуцулка Ксеня»

Кіно варте уваги. Подивившись його, я виніс навіяну переглядом цього кінофільму, основну думку-гасло: «Наші мрії — то яйця метелика під овечим хвостом.»

Я маю принципи. Один із них — дивитися лише сучасні фільми. Бо що таке фільм, як не усвідомлення режисером сучасних, поширених у даному суспільстві, феноменів і реалій, чергова спроба їх усвідомити, зафіксувати у мистецькій формі — та й представити глядачеві.

Навіщо це глядачеві? Щоб він, у свою чергу, підпав під чари сучасних мистецьких форм та методів і через їхній вплив, зайвий раз, усвідомив — у якому суспільстві тепер він існує, яка нині епоха, який його громадський стан, та який суспільний устрій панує у цій країні, врешті, зрозуміти у якій країні він наразі живе!

Ось чому дивитися російські фільми на території України небезпечно: на деякий час опинившись у оманливому оточенні російських реалій, російського типу спілкування і російськомовному оточенні, глядач може вийти з глядацької зали з помилковим відчуттям, ніби «щось тут не так».

Правильно! Бо ви в Україні, і тут багато чого не варто робити так, «как на Маскве». Не зрозуміють вас.

А стереотипи кіношні, блін, мають властивість формувати стереотипи поведінкові — і тоді зовсім швах: клієнт, замість того, щоб витверезіти, і засумніватися, а чи в тій кінореальності він перебував, тішить себе думкою, ніби то оточуюча реальність не відповідає стандартам кінореальності, яка його заколисала, і затягує у чужу, навіть ментально і політично, реальність. Ну, ви ж бачили чоловіків у ковбойських чоботах і широкополих капелюхах «стетсон» у наших тролейбусах?.. А хлопців у камуфляжі та з нашивками «Россия», у слідчих ізоляторах СБУ?.. Ото ж-бо.

І, раптом, я придбав квиток на кінофільм «Гуцулка Ксеня»… Фільм не з моєї реальності, та не з мого часу. Чи повернувся я з-під його чар неушкодженим?..

Перше, що вразило мене, як глядача — то якість зображення, продуманість ракурсів, художньо поставлені мізансцени, де явно попрацював художник-постановник (Юрій Ларіонов), а не лише режисер-постановник (Олена Дем’яненко). Не було жодних «темних» місць, кадр був, як то кажуть «вилизаний» і, насправді, намальований світлом. Тут працювали професіонали.

Це велика втіха, для глядача, який співчуває експериментам на екрані, але частенько бачить за ними, переважно, бажання авторів фільму ще трохи повчитися і попрактикуватися. Щодо того, що практикуються вони на живих людях, такі автори не замислюються. А даремне. На це існує універсальна підказка: «Нехай краще на котах потренується спочатку!» (Юрій Нікулін, «Операція «ЬІ»).

Ящірка у цьому фільмі була, метелики, свиня, миша, й навіть вівці!

Зоозахисники можуть бути задоволені. На жаль, не зафіксовано у фільмі карпатських трансгендерів та представників расового різнобарв’я. Чомусь не показано ширше любов одностатеву. (Вважаю, що водевіль від того став би ще більш заплутаним та смішним.) А це вже привід для тяганини за волосся по паркетах різних теперішніх активістів. Одна відмазка, збережена правда тодішнього життя — стояв 1938-мий рік — часи диктаторів. За таке тоді розстрілювали офіційно і одностайно, за вироком суду.

Фільм, загалом, приємний, і легкий до зрозуміння, у деяких місцях.

Зовсім не зрозуміло, чому усі там «хочуть звалити», і всі, чомусь, до Америки.

Тоді, між нами, активно припрошували трударів з Європи переселятися також до Аргентини, Австралії, Канади, Німеччини і СССР. До слова, вас би було шоковано, якби ви дізналися, скільки нових громадян отримала з українських Карпат підмандатна Лізі Націй територія Палестина! І євреям було значно важче відірватися від своєї гірської батьківщини, на користь пустельної Святої Землі, бо, окрім грошей на квиток, кожному з них, незважаючи на вік і стать, доводилося ще й примусово відробляти декілька місяців на обов’язкових сільгосп.роботах (буквально, з сапами та вилами!), незважаючи на вік, фах і стать. Експлуатувати єврейську рабську працю тоді не гребували ні Польща, ні Румунія, ані Угорщина. Не кажучи вже про т.зв. СССР. Де, на відміну від тих європейських країн, відмітки про відроблені трудодні у дозвіл на виїзд не записували. Нікого просто не відпускали з «территории всеобщего счастья». А сержант Карацупа зі своїм псом, сотнями влучних пострілів, анулював усі попередні бажання перетнути тодішній совєцький кордон пішки.

Фільм «Гуцулка Ксеня» спокійний, його можна залюбки порадити для перегляду усією родиною. Варто лише попередити малюків, що, час від часу, на екрані раптово з’являтимуться страшнуваті обличчя музик з ансамблю «Dakh Daughters». Бо, як я розумію, то був їхній бенефіс.

У найгірших традиціях китайського, японського, давньоєгипетського та давньогрецького театру, їхні обличчя у фільмі, аж занадто щедро, забілені, і щоразу нагадують про сумні поховальні традиції.

Шок, оспіваний ще Сергієм Ейзенштейном, принаймні спрацьовував: щойно екранна дія «провисала», як із правого верхнього (чи лівого верхнього) кутка екрану звисало обличчя-карикатура, яке ротом гарчало: «Р-р-р…»

Щоб дітки не повпісювалися, їх треба попередити, що то, по-перше, тьотя. А, по-друге, що то гітаристка, чи контрабасистка… ні, не кажіть «контра-бас-истка», бо ще більше злякаються, навіть як почне лунати мелодія.

Одне запитання до творців фільму: невже природна гуцульська музика, у виконанні троїстих музик, лунала б гірше? Щонайменше, окрім трембіти і дримби, глядачі би змогли ще почули й цимбали, які краще пасують до гуцульського колориту, аніж іспанська гітара і фортеп’яно, повірте мені.

Це ж кіно. Невже вам так важко було найняти, у Коломиї ще хоч одного цимбаліста?

Загалом, щодо автентики, радив би бути наперед уважнішими. Лібретисти, ось, у фільмі «Гуцулка Ксеня» легко плутають поняття «полонина» і «верховина», тоді як одне з понять, для Карпат, є загальним, а інше — конкретним. Не скажу яке. От, нехай тепер розбираються самі, вже після того як фільм знято. Нехай їх це муляє.

Ну, і щоб так вже не надимати щоки у бік команди (підкреслюю — команди, бо це ж кіно!) авторів, вискажу непідробний комплімент: знявши такий фільм, отакий як він вже є (!), кіномитці зробили гарну промоцію країні Україна через гарні людські стосунки людей, зобразивши світ, де між людьми існує взаємоповага, відсутня ненависть, і відсутні гріхи, на зразок убивства чи крадіжки. Звичайно, на екрані ми бачимо гуцулів, але ж і ми дотичні до них, і усі ми, хоч трошки, та теж є гуцулами. Бо ми ж — українці.

Художник з костюмів (Надія Кудрявцева) була у цьому проекті сучасною, і надсучасною. Але в деталях — пішла у когось на поводу. Casual style — то наше все тепер, хоча раніше усе було не так вже й просто. Замість зайвий раз оглянути зображення зі зразками старого одягу, вона одягла своїх екранних героїв так, «щоб було гарно». Бізнесмен з Америки, наприклад, приїхав до Карпат у м’ятому капелюсі, немов якийсь нехлюй! А за таке раніше могли й арештувати, бо ти «схожий на безхатька». Капелюха прасували за допомогою водяного пару, і зберігали його форму якомога ретельніше. А вже щодо того, що власник готелю, теж багатій, прости Господи, ходив весь час у камізельці з піднятим ковніром, аж так щоб підкладка і зворотні шви виглядали! Хто би тоді поважав такого власника готелю, та ще й платив за послуги такому підпанкові, убраному, немов «волоцюга»?! Я вже вибачєюси що в одному кадрі, на шиї гуцула в киптарикові, висіла жіноча хустка, замість чоловічого шалика. Най мі Бог борони!

Про взуття і фризури — не говоритиму взагалі. Одне скажу, коли вуйко і небіж з естради співали, взуті у довжелезні пантофлі clown style, було дійсно смішно, але не зрозуміло для чого їх там так убрали.

Деякі сцени для фільму, схоже, знову (вкотре!) дознімали у Національному музеї народної архітектури та побуту України, що в Пирогові. Звичайно, це зручно. Але це вже моветон, панове. Так, гражда там стоїть гуцульська — але ж дендрологічне оточення навколо неї є аж ніяким не карпатським! І ця невідповідність так б’є по очах, що аж плакати хочеться. Хіба ж це не очевидно?

Любіть свій край! Любіть свою батьківщину, матір вашу… (єк си кажи!)

Ну і насамкінець, то є гарний мюзикл, але, як на сучасне кіно, занадто він вже повільний.

Отак як фільмували для нього музичні номери, на маленькій сцені, в облямленні ліхтариків, a-la Moulin Rouge, ця оперета «Гуцулка Ксеня», мабуть, і була задуманою її автором, Ярославом Барничем. Тоді ця історія виглядала би більш природньою і набагато веселішою, аніж знята серед оповитих туманом величних Карпатських гір, на мальовничих водоспадах, …і з невеселою масовкою та дрібненьким вогнищем, де дровиняки похилилися, так і не створивши враження ватри, хоча на її фоні й зафільмували трембітаря із широко розставленими ногами.

Володимир Сердюк
для Newssky