Ранок. Туман

«Якщо ти перестанеш виявляти свою втіху та радість,

 то згодом перестанеш їх відчувати».

Так говорив вуйко Дезьо

Сьогодні я прокинувся пізно — субота, вихідний. Та перш ніж розтулити очі й устати з ліжка, я вирішив, послуговуючись своєю набутою в останні роки метеозалежністю, визначити, а яка ж погода надворі. Уважно проаналізувавши самопочуття, я виснував, що за вікном має бути щось аморфне — непевне й каламутне. Уже підійшовши до вікна, переконався, що відчуття мене не підвели. Весь простір подвір’я, вулиці, дитячих майданчиків і кущів навколо них був заповнений туманом, а відсутність бодай найменшого подиху вітру робила картину статичною. Складалося враження, що так було завжди, а сонце, небо, хмари й птахи в небі — то лише сни невідомого життя.

До всього додавалося те, що ніде не було видно жодної живої душі, і навіть жваві зранку пси й коти десь завіялися. Панівною обставиною довкілля був туман. Щоб зовсім не збитися на манівці думок, навіяних цією картиною, відчинив вікно. Своєї мети я досяг: знайомі звуки дороги за будинками повернули мені здатність залишатися у звичному комплексі фіксованих дій ранку. «Треба приготувати каву», — ще встиг подумати я. Але туман так просто не здавався. Поступившись акустичним аргументам міста, він миттєво впровадив мене у гру запахів. А туман — неперевершений гравець у царині нюхових імпровізацій: він на кожну крапельку вологи нанизує такі ноти запахів (як ароматів, так і смороду), що дуже легко може тебе ними залоскотати й завести в найнеймовірніші асоціативні ряди. Ось і зараз, щойно я відчинив вікно, як мене відразу торкнув запах ледве вловимого вугільного гару, хоча в довколишніх будинках уже давно немає печей, та й дров, а не те що вугілля.

Я негайно потрапив у нюховий полон вологого повітря. Воно, немовби невагомою велетенською подушкою, накрило мене, і я мимоволі заплющив очі, хоча й зрозумів, що поринаю в гру туману. Поки я логікою систем опалення наших будинків хотів здолати міраж вугільного гару, непереборно, виразно й неспростовно з’явився гіркий запах торфу, і я капітулював. Цей запах умить переніс мене на Полісся, в село до баби Палажки. А щоб я не намагався розплющити очі й розвіяти міражі запахів дитинства — як точно туман вгадав! — він жбурнув у мене жменю запахів прілої мокрої соломи.

Тепер місце мого перебування точно локалізувалося: я був коло бабиної хати, за хлівом, серед голих кущів безу. Найцікавіше було те, що я ніколи не був у селі такої пізньої осінньої пори і не бачив бузку голим, без листя, з мокрими гілками, «мертвим». Я запанікував, бо досі думав, що міражі свідомості й кошмари — це лише чудернацьке поєднання й відтворення того, що колись пережив. Тепер туман почав зі мною творити моє нове минуле, діставшись свідомості через запахи, які самі по собі не мають певних притаманних їм чітко визначених координат простору, а тому можуть доправляти тебе в будь-який час і місце дії.

Від невідомої мандрівки асоціативними стежками без знання способів повернення назад мене врятувала сигналізація на машині в сусідньому дворі. Вона різко розколошкала статику туману, і крихка рівноважна картина вологого ранку вмить розпалася. Мені навіть здалося, що блимнуло сонце, хоча я знав, що то відблиск фар сигнальних вогнів машини, яка саме вчасно «заспівала».

Я зачинив вікно і лише тоді весело, переможно всміхнувся туману: мовляв, знаю я тебе. У дитинстві, в часи, коли їздив до баби в село, я навіть показав би йому язика. Тепер же я статечно потер кінчик носа й розправив плечі. У спині хруснули хребці, і тієї ж миті до мене з кухні долинув запах підгорілої збіглої кави — дружина коло плити теж задивилася на туман.

І я негайно капітулював: туман натякнув мені, що від нього годі сховатися за зачиненим вікном, і на підтвердження доправив мені запах збіглої на плиту кави, яку присмачив тоненькою інтонацією кориці. І хоча я колись писав, що тумани — це «білі прапори» капітуляції осені, сьогодні «білий прапор» перед туманом викинув я…

І навіть не пручався.

Валентин Ткач, Чернівці

(сторінками книги «Челядник вітру хвиль і хмар»)