Прощання із Рюриком

Ексклюзив. Закриваючи питання Рюрика, треба сказати таке: достеменно, з наукової точки зору, можна стверджувати лише дві речі – якщо Рюрик і існував, то мав скандинавське ім’я і походив зі Швеції. При цьому варто зауважити, що в найдавніших зведеннях (це термін) руських літописів ця легенда відсутня протягом перших 200 років відомої історії Русі. Вона отримує поширення лише з моменту заручин Володимира Мономаха із Гітою Весекською, донькою останнього англосаксонського (а точніше англоданського) короля Британії Гарольда ІІ та переїзду її двору з резиденції данських королів Роскільде до Києва. Для саксів та норманів цей сюжет був абсолютно звичним, адже так було створено ледь не всі їхні держави.

Взагалі цей сюжет про заснування надміжплемінної держави «іноземцями» (у лапках, бо врешті-решт вони завжди виявляються не зовсім іноземцями) є мандрівним середньовічною Європою та Близьким Сходом. Він має важливе соціально-політичне підґрунтя, адже саме через такий механізм долається взаємна недовіра різноплемінних складових у новій державі. Цілком можливо, щось таке і сталося у приморських поселеннях фінів, балтів та ільменських словен у 9 столітті, так само як сталося і ставалося на східному узбережжі Британії, Лотарингії, Нормандії, на Сіцилії та в Мореї приблизно у той ж час.

Не кажучи вже про материнську для словен Русі Болгарію, де словенські роди об’єднала тюркська династія, яка заради цього змінила свою ідентичність (що й дозволило невдовзі перетворити на данницю Болгарського царства Східноримську імперію). До речі (і саме тому), з Болгарії і походить іменування «каган», яке іноді використовувалося щодо київських князів, а не з якої не Хазарії, давно мертвої на той момент. При цьому локальна київська легенда про заснування, хоча формально й слідує тому ж канону, що й сюжет про Рюрика, є вірменською за походженням (яка, у свою чергу,… і так далі).

Загалом, як писав Васілій Ключєвскій, боротьба «антинорманізму» з «норманізмом» у російській (згодом, на жаль, також і в українській, також і сучасній) історичній науці є гідним жалю «патологічним поворотом думки». Як на мене, це всього лише прояви комплексу меншовартості, який походить у свою чергу від лінощів та невігластва, що стають наочними тільки в добу масового поширення друкованого слова, а відповідно, формування націй, та пов’язаних із цими процесами політичних неврозів.

Фактом є те, що правлячий клас Давньої Русі (конгломерату словенських політій між Балтикою, Чорним та Азовським морями, Двіною та Дунаєм) приблизно з другої половини 9 століття став складатися: насамперед зі скандинавів переважно шведського походження (притому що сама Швеція ще не мала централізованої держави); з кінця 10-го століття до цих значною мірою словенізованих скандинавів чільно додалися греки-ромеї, а другорядним чином – поляки, німці, мадяри, грузини, нарешті, що дуже важливо, третьою ключовою групою стали спочатку осетини, а потім кумани (половці).

Це й зумовило надзвичайну багатомовність гігантської за часів Святослава, Володимира Великого, Ярослава Мудрого та Володимира Мономаха руської імперії. З нею – і масове, надшвидке перетравлювання культурної спадщини Східноримської імперії, середньовічного Сходу та Європи доби лицарства, яка лине спочатку тільки з Болгарії, пізніше з самого Константинополя, нарешті разом із почтом франкських принцес та принців. Тому й виглядає екзотично «Слово о полку Ігоревім», твір 12 століття, написаний за античним поетичним каноном, із залученням біблійних сюжетів та за прикладом середньовічного франкського лицарського роману. Хоча йшлося всього лише про дещо зіпсовану пожадливістю тестя вінчальну церемонію сина напівкумана Ігоря Святославича, врятованого від помсти пограбованих ним кочовиків уже новим тестем, куманським ханом Кончаком…Але за тодішнім європейським каноном слід було зобразити страждання нещасливого лицаря після фатального повороту долі, про що й написане «Слово».

Якщо ж когось продовжує мучити комплекс меншовартості, то от ліки: європейську наддержаву скандинавів, Кальмарську унію, яка включила в себе Данію, Швецію, Норвегію, Ісландію, Гренландію та Померанію у 15 столітті заснував словенин, Богуслав-Ерік Померанський з багатовікової словенської (ободритської) династії Грифічів.

Живіть з цим, хоча для професійних страждунів та плакальниць це й нестерпно.

Максим Михайленко, головний редактор Newssky