Проблема міжкультурного діалогу за умов гібридної війни з Росією

02.03.2020 0 Редакция NS.Writer

…у нас із нашими ворогами
нема нічого схожого,
і ми воюємо не за однакове

Фукідід
Історія Пелопоннеської війни
Промова Перікла

Проблема міжкультурного діалогу за умов гібридної війни з Росією

Аксіома: мультикультуралізм та міжкультурний діалог сприятимуть подальшій демократизації суспільства та входженню України до світової спільноти.

Разом з тим, усі міркування про міжкультурний діалог стають безглуздими у разі збереження «логіки панування» однієї країни або однієї культури над іншою. Діалог як комунікація заради згоди між культурами, що спираються на різні світоглядні системи, є надзвичайно складним. Сьогодні мультикультурні стратегії в Україні створюють привабливі умов для закріплення російської інтервенції та анексії Донбасу і Криму. Росія використовує ідеологічні концепти, які їй допомагають позиціонувати себе як «цивілізаційну» (як полюблять говорити російські пропагандисти) модель протидії глобальному Заходу.

Одночасно, на Заході політики, які сповідують принципи мислення у дусі т. зв. «реалізму», схильні приймати позицію «розуміння» Москви. Зокрема, пропонується визнати справедливість її занепокоєння тим, буцімто якщо південно-східний фланг НАТО пролягатиме по східному й північному кордону України, система стратегічної оборони РФ зазнає руйнації, що, зокрема, матиме наслідком посилення процесів геополітичної дезінтеграції РФ. Оскільки така перспектива не може влаштовувати російських військових, вони начебто мають право робити все можливе, щоб утримати Україну від зближення із Заходом усіма наявними засобами, включно і збройною інтервенцією.

Політика Заходу щодо пострадянських країн була завжди дещо двоїстою: з одного боку, останнім надавалася моральна підтримка демократичних реформ, з іншого — Захід намагався виробити для цих країн окремий формат відносин, фактично зорієнтований на специфіку трансформаційних процесів, що начебто відбувалися в РФ. Як стало очевидно, країни Євроатлантичної спільноти припустилися серйозної помилки, спираючись на припущення про рух РФ у напрямі демократії. Високий рівень залежності низки європейських країн від російських енергоносіїв укупі з масштабною інформаційною експансією російських ЗМІ до європейських країн гальмує у європейських політичних колах процеси усвідомлення справжнього рівня російської загрози для європейської безпеки та європейського майбутнього. Унаслідок зашореності та самозаспокоєння, незрозумілої засліпленості щодо характеру політичних процесів у РФ європейські політики не спромоглися вчасно усвідомити загальноєвропейське значення демократичних революцій в Україні та Грузії і надати їм необхідний рівень матеріальної і політичної підтримки, обмежуючись лише деклараціями та моральним схваленням, але в цілому очікуючи та вимагаючи від цих держав самостійних кроків на шляху соціально-економічних реформ та у боротьбі з корупцією.

Слід усе ж надати належне рівню консолідації європейських держав, які в цілому дотримуються єдиної позиції у питанні санкцій проти РФ. Однак важливо зрозуміти, що санкції вводились не так для стримування агресора, як для покарання за збиття цивільного літака, тобто мали в основі не стратегічну політику щодо Москви, а лише політичну кон’юнктуру, що вимагала певної реакції на зухвалі дії. «Велика стратегія» Заходу була і значною мірою залишається побудованою на «прагматичних» уявленнях, що з Москвою слід домовлятись у будь-якому випадку, і рано чи пізно ситуація владнається сама собою. Так було у випадку агресії проти Грузії, а ще раніше — в інших конфліктах пострадянського простору, де Москва фактично відігравала ключову роль у нагнітанні ситуації, вдаючись до агресивних дій, при цьому зображуючи себе «миротворцем», зовнішньою стороною, яка захищає ображених і допомагає скривдженим, а отже, має виконувати роль «посередника». У ситуації з Україною також ніщо особливо не заважає з плином часу «вибачити» РФ всі гріхи і, демонстративно їх засуджуючи, практично нічого не робити для відновлення міжнародного права та порядку. Політика санкцій виявилася неефективною, щоб стримати агресора, і вкрай недостатньою, щоб примусити його відійти на вихідні позиції. Недостатньо жорстка реакція Заходу на агресивні дії Москви надала останній можливість діяти і надалі більш агресивно та нахабно, що вилилося в реальну війну проти України.

Різниця у стилі мислення, як колись зазначив Черчилль, полягає в тому, що на одній стороні відбувається нескінченне обговорення дрібних питань, відсутність будь-яких рішень, а якщо рішення і приймаються, то потім скасовуються, і діє загальне правило «бути люб’язним із ворогом, щоб його не розсердити», тоді як на іншій стороні ведеться фатальна підготовка до війни, чутно гуркіт величезної машини, що рухається просто на нас [1].

Європейська спільнота спромоглася створити Нормандський формат переговорів, у межах якого відбуваються спроби мирного врегулювання «подій на сході України», у якому ключова роль належить Німеччині. Такий формат виключає визнання дій Москви як агресії і зовсім оминає увагою анексію Криму. Переговори у такому форматі з самого початку були приречені на провал, оскільки спроби переконання агресора, який заперечує свою роль у війні, призводять лише до тимчасових послаблень бойових дій з постійними спалахами інтенсивної ескалації. На хибному фундаменті «толерантності» до дій агресора неможливо побудувати щось більш або менш стабільне.

В умовах російської агресії Захід намагається використати можливості для умиротворення агресора та відновити нормальні відносини з РФ, що для останньої виглядає як слабкість і ще більше провокує до агресивних дій. Ліддел Гарт зауважує, що досить наївно вважати, що від агресивних дій людини або держави можна відкупитись або умиротворити агресора, тому що поступка лише розпалює його апетит. Але агресора можна втихомирити. Сама віра в силу робить агресивні країни більш чутливими до страхаючої дії більш потужної сили, що протистоїть. Цим досягається достатнє стримування агресії, за винятком можливого зіткнення з чистим фанатизмом, який не можна змішувати з агресивністю [2].

Слід зазначити, що культурна складова гібридної війни РФ проти України, фактично, здійснює дві основні функції:

1) відтворення великого імперського наративу (модернізація ідеологічного проекту «русскій мір»);

2) «вирівнювання» території впливу — спроба політичної мобілізації російськомовного населення в Україні на основі гібридної культурно-ідентичної моделі (російсько-імперсько-радянської).

У таких умовах основним конкурентом актуальної української культури в низці східних регіонів України, в яких регіональні ідентичності орієнтовані на російський простір, постає експансивна культура Росії (масова культура, медіа, Рунет, телебачення тощо). Чимало російськомовних громадян України як канали комунікації та інформації використовують за старою звичкою переважно російські, що не може не пливати на світоглядні позиції.

Оскільки актуальна українська культура є ключовим суб’єктом демократизації суспільства доводиться витрачати чимало зусиль на боротьбу з політичними атавізмами — реваншистськими ідентичностями, ціннісно-смислове підґрунтя яких базується на радянському минулому та ховається під міжкультурний діалог.

У методологічному плані помилковою є позиція Офісу Президента України, що потрібен міжкультурний діалог. На перший погляд, така позиція може здатися демократичною та викликати симпатію в людей із недостатнім критичним мисленням. Найбільша вада цієї позиції полягає в тому, що вона нездатна бачити сучасну українську культуру як чинник інноваційно-економічної діяльності, звужуючи її винятково до пропагандистських функцій «толерантності» і «мультикультурності», які, на думку команди діючого президента, можуть зміцнити ситуацію.

Можна було б ще якось зрозуміти, якби така подвійна поведінка зумовлювалася гібридною тактикою боротьби з агресором для досягнення стратегічної цілі — мінімізації або повної ліквідації загрози, але, якщо миру прагнуть досягти шляхом фактичної капітуляції або завдяки значним поступкам за рахунок жертв агресії, це виглядає як спосіб уникнути відповідальності та аж ніяк не наближає до мети ліквідації загрози масштабної війни. Як зазначає Черчилль, одним із сумних наслідків мюнхенської політики умиротворення і позиції Заходу щодо влади нацистів було те, що Гітлер увірував, що ні Велика Британія, ні Франція не спроможні вести війну [3].

Тому, вкрай важливою є така позиція, згідно з якої українська влада демонструватиме, що Україна не відвернулася від своїх громадян, навіть якщо вони переживають повну апатію до української держави та культури, що наша держава та суспільство є якісно відмінними за цінностями від «русского міра», який із собою нічого не несе, крім розрухи, що панує в Абхазії, Придністров’ї, на окупованих територіях Донбасу.

Надії України на перемогу побудовані на створенні адекватних механізмів опору агресору і формуванні міцних засад внутрішньої консолідації суспільства, зокрема культурної.

[1] Churchill, Winston S. (1986). The Second World War

[2] Liddel Hart, B. H. (1954). Strategy: the Indirect Approach

[3] Churchill, Winston S. (1986). TheSecondWorldWar

МишинАндрей Мишин, директор Киевского института мирных исследований, кандидат политических наук

Публікацію здійснено в рамках спільного проекту Інституту суспільних досліджень “Кронос”/Newssky Media Group “Діалог культур заради демократизації” (Київ, 10-14 лютого 2019 року)