Про зцілення тіла, психосоматики та молитву за ближніх наших. Ексклюзив

01.08.2021 0 Редакция NS.Writer

Не існує людини, яка протягом свого існування, не мала б справу з хворобою. Вона неминуче пов’язана з людським життям. Всі хвороби є джерелом страждань для людини. Більшість з них завдають нам фізичні та психічні страждання. Але все служать приводом до страждання душевного, так як розкривають, іноді з жорстокістю, крихкість нашого фізичного стану, нагадуючи нам те, що здоров’я та біологічне життя не є надбання, яким ми володіємо непорушно, що наше тіло в цьому житті призначене слабшати, засмучуватися та, врешті-решт, вмирати. Якщо хвороба та страждання можуть і повинні бути подолані через духовні праці, перетворюючи їх у Христі, і якщо вони можуть служити аскетичним шляхом, який в змозі підняти нас на духовні вершини.

У Святому Письмі ми зустрічаємо кілька зцілень паралізованих людей, всі вони дуже цікаві. І один з них — зцілення паралізованого хворого при джерелі Віфезда. Віфезда — згадуваний в Євангелії від Іоанна ставок в Єрусалимі, що мав цілюще значення, на що вказує і сама назва його, що означає по-єврейськи «Будинок милосердя». Власне, назву будинку надавалося тим критим ходам або галереям, які були споруджені були біля ставка для зручності численних хворих, що збиралися тут в очікуванні «обурення води», яке періодично відбувалося в ставку та позначало момент вищої цілющості цій води.

Ісус Христос прийшов до Єрусалима на юдейське свято. При купальні біля Овечих воріт, що мала п’ять критих галерей «лежало безліч хворих, сліпих, кульгавих, висохлих, що очікують руху води» (Ін.5:3). Народ, що зібрався навколо купелі, являв собою образ світу, що не пізнав Христа, але був спраглий на дива та милості. «Ангел Господній за часами сходив в купальню і обурював воду, і хто перший входив в неї по обуренні води, той одужував, якою б не був одержимий хворобою» (Ін.5:4).

Проходячи одного разу повз хворих, Господь побачив лежачу людину, яка страждала паралічем цілих тридцять вісім років, не мала можливості самостійно пересуватися і запитав: «Чи хочеш бути здоровий?». «Так, Господи, лагідно відповів йому розслаблений, — але не маю людини, яка опустила б мене в купальню, коли обуриться вода…» (Ін.5: 7). Ця обставина робила його самим нещасним з усіх стражденних, присутніх при купелі. Спаситель сказав йому: «Встань, візьми ліжко твою і ходи». Хворий, пізнавши на собі силу Божественного Слова, миттєво одужав і, взявши своє ліжко, пішов. Христос же зник серед народу.

Зцілюючи безпорадного хворого, Христос показав перевагу своєї спасаючої благодаті перед засобами порятунку у Старому Завіті. Законом пізнається гріх (Рим.З: 20), але сам закон не дає сили боротися з гріхом, покладаючись в цій боротьбі тільки на природні сили людини. Цю силу дає тільки благодать Божа.

Тут треба дати маленький історичний контекст. Будівництво купелі відноситься до VIII століття до н. е. Віфезда розташовувалася біля північної стіни Єрусалиму, біля Овечих воріт, через які проганялися до Храму жертовні тварини; там і був розташований ринок цих тварин. Сучасні археологічні розкопки показали, що Віфезда складалася з двох басейнів (кожен з яких за площею перевершував сучасний хокейний майданчик).

«Овеча купаля» — це якщо завгодно, відкритий басейн, в якому до побудови храму омивали жертовних овець перед жертвоприношенням. Звідси і назва. Це було ще в епоху, коли не було спеціальної торгівлі жертовними тваринами, а бажаючі здійснити жертвопринесення самі гнали своїх овець в Єрусалим, і самі їх мили перед передачею в руки левитів, служитилів Храму.

Це цікаво насамперед тим, що Ісус Христос не питає людину про віру. Запитує про те, чи хоче він бути здоровий. Знайти хворого задоволеного своєю хворобою здається складно, але це тільки на перший погляд. Цікаво тлумачення цього місця Писання в нашій літургійній традиції.

«Не плоть имею но душу расслабленную» Иже в летех многих изнемогшую люте душу мою Преблагий, исцелиякоже и разслабленнагопреже, яко да хожу по Твоим стезям, их же показал еси любящим Тя (Триодь Цветная, канон дню, песнь 3-я).

Якщо подивитися проповідників Східної Церкви від Іоанна Златоуста аж до ХХ століття, завжди тлумачення буде відсилати до зцілення сили волі. Часто людина не може жити по вірі, тобто прагнути робити добро та уникати зла, через параліч, параліч сили волі. Людина не може переступити через дрібні свої пристрасті, вона буквально паралізована. Ми всі потребуємо зцілення.

Є благочестива легенда, ніби ангел сходив в басейн, де омивали жертовних овець заради шматка бруса, який виявився занадто короткий для кроків храму при будівництві даху, і був викинутий на дно ставка. А потім узятий для хреста. Швидше за все це тільки легенда, але вона допомагає побачити символічний сенс. Купіль обмивання жертовних тварин — агнців Божих — це купіль Хрещення. Хрещення – це шлях до звільнення волі людини від паралічу гріховного життя. Хрещення- це шлях до відродження для нового життя. Немає в світі такої води якої ми можемо змити параліч гріха. Але є Боже диво, божественне втручання у природний хід речей. Бог дає зцілення.

Згадаймо ще одну євангельську історію, яку, сподіваюся, всі прекрасно знають. «Хто згрішив, що він народився сліпим? Він або батьки його». Всупереч традиції, зупинюся на не основній темі справедливості. Відповідь Ісуса Христа проста та зрозуміла для людей того століття в наш час звучить непереконливо. Оскільки народжених сліпими набагато більше ніж зцілених… Це такий факт. В рамках наших упереджень, з ідеї рівності людей виводиться помилкова теза про їх однаковість. І прагнення цю однаковість гарантувати.

У патологічних формах це доходить і зовсім до заперечення біології людської природи. Аж до вигадування термінів типу «людина, що менструює» для позначення жінки, щоб віддати слово «жінка» на відкуп різним фрікам. Теж саме на жаль відбувається і з інвалідами.

Скоро ідіотизм нашої цивілізації дійде до того, що на факультетах живопису з’являться квоти для сліпих, на курсах снайперів, напевно, теж. Це біда, тому що знову і знову ми потрапляємо в пастку необхідності зрівнялівки, яку самі ж і придумали. Уміння прийняти інваліда таким який він є, для нас занадто складно. Наша цивілізація вкрай егоїстична, щоб приймати того, хто «не приносить користі», не вигадуючи йому виправдання. А в цьому і заклик до Божественної мудрості. Прийняти людину не за щось, а просто як самоцінне буття. У цьому урок Божественного Милосердя та досконалості.

Щоб визнати за сліпонародженим право на існування, не потрібно влаштовувати його на курси живописців. Не потрібно виправдовувати його існування репліками типу «зате він чує добре». Потрібно просто прийнятийого таким який він є. По можливості заповнюючи його слабкості силами сторонніх. І в цьому буде «велика справа Божа» явлена на таких людях. Що суспільство приймає та допомагає без умов і вимог. Просто допомагає… На жаль це тонка та серйозна проблема нашого світу. Ми звикли бачити мету буття людини в «користь суспільству». А це здається нам само-зрозумілим. Згадаємо капітуляцію нацистського режиму Німеччини у Другій світовій війні. Нацистського режиму який заперечував самостійну цінність людини, міряючи її тільки тим, «наскільки вона корисна Райху».

Ясна річ, що Третій Рим, який безславно загинув у 1917 році багато в чому був ідентичний «торжествуючому» Третьому Райху. У Мордорі нині заборонено сопаствлять обидва тоталітарні режими. Але на нас, українців, дана заборона не розповсюджується. Ось і продовжимо тему.

Геноциду євреїв у Німеччині передували масові вбивства інвалідів. СРСР тут теж відзначився. До війни були масові вбивства сліпих та глухих. На Левашівській пустоші — місці масового поховання жертв НКВС є навіть окремі пам’ятники «всім сліпим» та «всім глухим»…

Після війни на них чекала висилка зі столиць за 101 км. Бо для обох режимів це були «зайві люди». Зараз начебто суспільство особистості та особистої свободи; проте… знову не для «зайвих людей». Суспільство не може прийняти їх з милістю якщо вони — «не приносять користі», мовою нашого світу — «не виробляють товарів, або послуг»… У цьому сенсі нам ще належить довгий шлях осмислення цінності людського Я, саме тієї частини людини, яку полюбив Бог. Тому що полюбив Бог людину, а не виробника «користі»…

Саме тому у нас з’являється привід поговорити про молитву за ближніх. Перше. Бог приймає не тільки кожну людину індивідуально, але всю сукупність народу Божого разом. Дає людям єдність в якому недосконалість одного може бути заповнено досконалістю іншого. І цей спосіб — молитва.

Друге. Молитва — не заклинання. Не діє автоматично. Дозволю тут вільність. Шнур написав досить паскудну пісню, де від імені дівчини без мізків повідомляється, що раз молитва не працює як виконання бажань, то значить і «Бога немає»… Я б зробив зворотний висновок. Якщо раптом в результаті якогось заклинання виконуються всі безглузді бажання необтяженої ні розумом ні совістю дури та егоїстки, то виконуючий бажання — точно не Бог.

Молитва — це спілкування особистості з особистістю. У ній не може бути автоматизму, або просто «результату». Як у спілкуванні з людиною, люблячим вас не всяке прохання буде здійсненне. Якщо малюк попросить у батьків щось шкідливе, або небезпечне, то батьки швидше не дадуть, ніж дадуть. І ось ці дві таємниці сходяться разом. Молитва як діалог особистості людини з особистістю Бога. І клопотання однієї людини за іншу. Клопотання однієї людини за іншу людину, навіть якщо вона сама не бажає цього клопотання. «Моліться за ворогів ваших»…. Навіть наші вороги — можуть бути обдаровані милістю Бога. Це дуже тонка грань, де закінчується індивідуальне, і починається особисте. Автономне, куди «стороннім вхід заборонено»… І мудро розвести одне з іншим може тільки Бог. Тому саме сподівання на мудрість Божу та доручення Йому розібратися з нашими бідами та проблемами наших близьких.

Особливо помолимосяв умовах пандемії (і з урахуванням пришестя нових штамів) про благословення для «молодшого медичного персоналу» оскільки фізично та психологічно їм важче, а ніж лікарям. Особливо в країнах екс-СРСР, де дурість та безвідповідальність влади призвели до тяжких наслідків пандемії. Де медпрацівники своєю героїчною працею змушені виправляти наслідки нікчемності та паскудства осіб які мають державну владу. «Боже, дай сил і терпіння медпрацівникам. Благослови їх працю і їх безкровний подвиг. Зціли їх біль і даруй Твоє благословення. Прийми їх служіння хворим, як служіння Тобі. Насить благодаттю навіть невіруючих і сумніваються. Будь з ними і дій через них».

Треба сказати, що саме праця, праця лікарів та ченців створила блага європейської цивілізації. Так, ця праця створила Європу. У нашій мові приставка «євро» позначає щось якісне, наприклад «євро-ремонт». Неіснує, наприклад, виразу «афро-ремонт». Може в мові це тільки своєрідний карго-культ дійсно стабільного життя. Але крупиця правди в цьому є. Саме з праці ченців-бенедектинів народжується феномен який назвуть «протестантська трудова етика»… Звичайно жодна вона не «протестантська». Це просто трудова етика заснована на відповідальності та на вихованні сили волі. Завдання робити свою роботу якнайкраще. Завдання працювати так як ніби твоїми руками працює Бог. Коли слова «і так зійде» — це гріх. І це все необхідно віднести перш за все до духовного в житті людини. У духовному житті не може бути «і так зійде». У ньому треба намагатися робити все якнайкраще.

Тому все це кроки на шляху до Небесного Єрусалиму.Народ Божий — це народ паломників. Народ-Пілігрим. Тому досвід «священної подорожі» має величезне значення. Величезне духовне значення. Подолання перешкод на шляху до неба.

І тому наше земне паломництво, робить людину більш відкритою до Бога. У духовному паломництві. Начебто все до межі є матеріалістичним. Віруючий переносить своє тіло, із затишної квартири, через поля і дороги, під жарким сонцем і дощем в храм, що б дві години помолитися перед конкретною іконою.

Теж матеріальною. І в цій рушії матеріальних об’єктів відбувається зміна духовної реальності. Розкриття людини перед Богом. Людина матеріальна та сприймає себе швидше лише як тіло. І тому через «вправу і праці плоті» може прийти до духовного. Піти духовним шляхом, що б перетворитися. Тому людина звертається до себе, до свого «его» через своє тіло. Через праці тіла. Тому і виходить, що Бог який всюдисущий, «ближче» до людини в конкурентній ситуації. Хоча це звичайно людина стає ближче до Бога. Прийшовши в місце шанування, та станемо близькими до Бога, і так не розлучимося з Богом, коли повернемося додому. Де можна продовжити молитву за ближніх, а якщо вистачить сил, то і за ворогів.

ИеромонахІєромонах Феофан Полоцький (Скоробогатов),
доктор богословських наук


Поделиться статьей:

Подписаться на новости:




В тему: